Сергій Єфремов: «Цілі дні сижу над коментарієм до Шевченкового Щоденника…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цього разу Володимир Мельниченко присвячує статтю видатному шевченкознавцеві академіку С. О. Єфремову (1876—1939), який є, певно, найвідомішим відкривачем подробиць поетового життя, найперше в коментарях до Шевченкового Щоденника, виданого під його керівництвом у 1927 р. Спираючись на щоденники С. О. Єфремова, наш автор розповідає про цю визначну наукову роботу. Важливо відзначити, що через понад 90 років Володимир Мельниченко також підготував фундаментальну працю “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”.
Статтю приурочено до 80річчя смерті С. О. Єфремова в одному з таборів ГУЛАГу в Росії та 30річчя його реабілітації в 1989 р. “за відсутністю складу злочину”.

“Щодня роблю порцію коментаря до Шевченкового Щоденника”
На початку 1920х рр. у Всеукраїнській академії наук (ВУАН) було задумано Повне зібрання творів Тараса Шевченка у 810 томах, але побачили світ за загальною редакцією і з передмовами академіка С. О. Єфремова тільки 3й том (1929 р.) із поетовими листами (225) і листами до нього (198), а також 4й том (1927 р.), в якому вміщено Шевченків Щоденник (Журнал) з науковими коментарями1.
Третього січня 1924 р. С. О. Єфремов зафіксував у щоденнику2: “Засідання Комісії пам’яток українського новітнього письменства. Розподіляли між собою теми для коментарів до Шевченкового Щоденника. Роботи багато, а часу мало”. Через два з половиною місяці — 18 березня 1924 р. — С. О. Єфремов коротко занотовує про розгортання роботи:
“Коментарі до Шевченкового “діяріуша” розростаються. Сижу за ними дуже старанно, а коли кінчу — не знаю. Здається мені, що їм і кінця не буде”. Наприкінці 1925 р. — 14 грудня — знову фіксує: “Цілі дні сижу над коментарієм до Шевченкового Щоденника. А робота ніби все росте та й росте. І кінцякраю їй не видно”.
Дуже добре відчуваю стан ученого, бо й сам, занурившись у цю, здавалося, неосяжну й невичерпну роботу, швидко зрозумів, що без особливої старанності, ретельності та наполегливості не обійтись, адже щомиті виникає необхідність у нових коментарях з абсолютно різних тем і проблем. С. О. Єфремов показав, що за своїм жанром коментування поетового Щоденника є окремою важливою галуззю шевченкознавства, яка підсумовує кращі здобутки попередніх досліджень і водночас дає нові поштовхи до розробки назрілих великих і менших, але важливих проблем життя та творчості Кобзаря.
Завантажений роботою, С. О. Єфремов час від часу скаржився: “Ніяк мені не дають зосередитися над коментарями до Шевченка: десяток робіт доводиться разом робити…” (7 березня 1926 р.); “Щодня, як звичайно, роблю порцію коментаря до Шевченкового Щоденника, але всяка дрібнота відтягає від роботи” (2 липня 1926 р.). Утім, він розумів, яка робота для нього головна: “Вже мені робота поверх голови ллється. Жену Шевченкового Щоденника…” (14 грудня 1926 р.); “Берег вже видко; останні сторінки коментирую” (30 січня 1927 р.); “Закінчив передмову до Шевченкового Журналу та переднє слово од редактора. Ще лишається трохи коментарів доробити… Може на цім тижні скінчу. В усякім разі берег видко вже” (6 лютого 1927 р.). І нарешті зафіксував 22 лютого 1927 р.: “Закінчив і здав до друкарні коментар до Шевченкового Журналу. А здавши, промовив з полегшенням — ух!”
Сам С. О. Єфремов зробив понад 400 (!) коментарів, а ще близько 250 коментарів написано залученими ним фахівцями з різних галузей знань. Це були: А. М. Лобода — український фольклорист, етнограф, літературознавець, лінгвіст і культуролог, академік ВУАН; В. В. Міяковський — український архівіст, літературознавець, історик і музейний діяч, у 1922–1929 рр. директор Центрального історичного архіву імені В. Антоновича; М. М. Новицький — український літературознавець, з початку 1920х рр., працюючи у ВУАН, збирав рукописи Шевченка та інші матеріали, пов’язані з його життям і творчістю; О. П. Новицький — український мистецтвознавець, академік ВУАН, засновник наукового вивчення мистецької спадщини Шевченка; Д. М. Ревуцький — український мистецтвознавець, фольклорист, літературознавець і перекладач, автор праць “Шевченко і народна пісня”, “Т. Шевченко в музиці”; П. І. Рулін — український театрознавець і критик, упродовж усього життя працював над театральною Шевченкіаною; П. П. Филипович — український літературознавець, поет і перекладач, один із фундаторів новітнього наукового шевченкознавства.
Отже, найсильніша на той час шевченкознавча команда на чолі з С. О. Єфремовим блискуче впоралася з грандіозною роботою, що стала, говорячи словами П. І. Зайцева, “взірцем видань науковоакадемічного типу”. Вже через чотири роки після цього більше півтисячі коментарів С. П. Шестерикова було вміщено в московському виданні “Дневника” 1931 р. Але їх не можна порівняти з глибоко науковими розробками С. О. Єфремова та його команди. Сотні коментарів у наступних радянських і закордонних виданнях зробили відомі шевченкознавці І. Я. Айзеншток, В. С. Бородін, П. І. Зайцев, Ю. О. Івакін, Є. П. Кирилюк, А. І. Костенко, М. А. Плевако, В. О. Судак, Л. І. Сукачов, С. М. Шаховський. Утім, як зазначав Л. Н. Большаков, “того, “єфремівського”, рівня досягти не вдалося”.
То був істинно патріотичний подвиг в ім’я України в задушливій атмосфері сталінського репресивного передгроззя. С. О. Єфремов, який ненавидів більшовиків і радянську владу, не приховував цього в щоденниках. Скажімо, записав у зв’язку з переведенням стрілки годинника на одну годину назад з 1 травня 1924 р.: “Власне, маніпуляції з годинником — це була єдина реформа, що блискуче й безперечно удавалась большевикам”.

“Все одно — рокований”
Ще на початку роботи над коментарями — 29 березня 1924 р. — С. О. Єфремов не приховував остраху, що величезні зусилля можуть виявитися марними, і його з колегами труд не побачить світу:
“А головна робота все ж — коментарії до Шевченкового діяріуша. Вони все розростаються і заберуть більше часу, ніж я думав. А проте, ні про одну роботу я не певен, чи вона появиться. То цензура, то брехливі видавництва — і може даремне тільки каторжну працю несу на собі”.
Втім, справжня небезпека невідворотно насувалася з боку ненависної йому радянської влади. Її сприйняття С. О. Єфремовим, здається, найсильніше виражено у ставленні до В. І. Леніна. Через день після смерті вождя — 23 січня 1924 р. — записав у щоденнику: “Червона аракчеєвщина — здобуток Леніна, як політика… Оратор на одному з сьогоднішніх мітингів договорився до того, що треба перейменувати Москву на Ленінське”. До речі, на початку 1990х рр. мені випало знайти в архіві тогочасну колективну пропозицію про перейменування СРСР в… “Ленінію”.
Сергій Олександрович занотував чимало тодішніх анекдотів про В. І. Леніна. Скажімо, після його смерті записав 26 січня 1924 р.:
“Сьогодні знов дещо чув з новітнього фольклору. Нібито Маркса аж оце свіжо тільки пущено до раю, а то десь блукав у просторах. За ним учепився й Ленін. На брамі стоп — не пускають. “Та я його ученик!” Ні, не можна, зажди. Тоді один з воротарів “з наших” надумався. “Лізь, каже в мішок”. Ленін поліз. Тоді той подав мішка через браму: “Там пройшов Маркс — так це його барахло. Передайте!”
Якщо врахувати творчий масштаб постаті С. О. Єфремова, то, за височенною внутрішньою напругою особистої антиленінської, антирадянської налаштованості, його можна порівняти хіба з І. О. Буніним, який однозначно вважав, що “лучше черти, чем Ленин” і тому категорично неможливо “принять грядущей нови в её отвратной наготе”. Бунінські “Окаянні дні” написані в жанрі щоденника в Москві та Одесі в 1918–1920 рр., об’єктивно ненабагато передували єфремівським щоденникам.
Втім, І. О. Бунін, який заявив, що “Шевченко — совершенно гениальный поэт!”, емігрував із радянської країни у 1920 р., а С. О. Єфремов міг отримати вищу міру покарання за один лише запис у щоденнику. У червні 1929 р. вчений зафіксував, як щоденники його знайомого, педагога і літературного критика В. Ф. Дурдуківського потрапили до ГПУ — “виказала людина, що їх переховувала” (той був арештований уже через місяць):
“Це й мені грізне memento. Чи не знищити й мені своїх записів? Шкода нищити. Будь, що буде…”
Шостого лютого 1927 р. у щоденнику вирвалося: “Коли б випустити книжку до можливої заверюхи”. Між іншим, у тому лютому — 24 числа — Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення про висилку С. О. Єфремова за кордон, але вона не відбулася. Хоча насправді могла врятувати вченому життя. Протягом 1928 р. з подачі того ж Політбюро розгорталася кампанія проти С. О. Єфремова у місцевій пресі та через громадські організації.
Сімнадцятого грудня 1928 р. Сергій Олександрович зафіксував у щоденнику своє ставлення до підступів партійної влади: “Навколішки я не стану, каятись не буду — отже, перспектива виясняється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне”. Втім, очевидно, що він сподівався лише на висилку…
На самому початку весни погибельного для нього 1929 р. С. О. Єфремов записав:
“Кажуть — сам я не бачив, що “Вечерний Киев” надрукував замітку, що треба Шевченкові дні використати на боротьбу з “єфремівщиною”. Це навіть пікантно: у Єфремова очі над Шевченком вилазять, а вони ім’ям Шевченка боротимуться з “єфремівщиною”! Ну, та нехай: побачимо, чий батько дужчий!”
Історія переконливо показала, що врештірешт найдужчим виявився батько Шевченко, проте наприкінці 1920х рр. у СРСР та в Україні всім і всіма заправляв “батько” Сталін…
С. О. Єфремов прекрасно розумів, що період так званої українізації закінчувався. 28 травня 1929 р. залишив такі рядки: “Мабуть, усю українську інтелігенцію з традиціями хочуть перевести. Українізація без українців, або краще — на погибель українцям… Очевидно, справа вже йде про фізичне винищення українства!”
Особливо пронизливі рядки Сергій Олександрович записав 18 червня 1929 р.:
“Кожного дня, кожної ночі сподіваюся гостей, і починаючи якусь роботу чи справу, не знаю, чи доведеться докінчити. Працюй за таких обставин!… Влада хоче, щоб люде перестали логічно думати і в цьому найбільша для неї небезпека. Може навчить і діяти. І таки навчить. Коли це буде — не знаємо, але мусить бути, бо “сонце стане і осквернену землю спалить”.
Після цих слів нотатка наступного дня виглядає героїчноспокійною:
“Все одно — рокований. Загинеш на рік раніше чи пізніше — хіба не все одно?”
Останній запис у щоденнику С. О. Єфремов зробив 20 липня 1929 р. Ось він:
“Несподівано для себе їздив на Шевченкову могилу. Сьогодні вернувся. Чудова подорож пароплавом, але про могилу бодай не казати! “Недоуми занапастили Божий рай”… Перевертаються десь, певне, кістки Кобзареві в могилі, на таку наругу дивлячись!”
Чи ж такою несподіваною була поїздка С. О. Єфремова до Шевченка? Здається, вона дарованою йому Богом і містично неминучою, ніби Шевченко востаннє покликав його до себе на могилу, про яку С. О. Єфремов крушився у щоденниках, особливо з приводу знесення хреста над Кобзаревим прахом3.
Хоч би як там було, наступного дня — 21 липня 1929 р. — його було заарештовано, згодом засуджено до смертної кари у сфальсифікованій радянськими карними органами справі “Спілки визволення України”, в якій С. О. Єфремов став головним обвинуваченим як голова “контрреволюційної організації”. Найвищу міру покарання було замінено на 10 років ув’язнення. Помер Сергій Олександрович у березні 1939 р. в одному з таборів ГУЛАГу. Реабілітований у серпні 1989 р. за відсутністю складу злочину.
Серед учасників творчої групи С. О. Єфремова були репресовані: В. В. Міяковський у 1929 р. арештований й засланий на п’ять років до Карелії (звільнений у жовтні 1933 р.); М. М. Новицький у 1937 р заарештований і засланий, повернувся до Києва 1946 р. без офіційної реабілітації. Реабілітований у 1964 р.; П. І. Рулін заарештований у 1936 р., помер у 1940 р. у Магадані. Реабілітований посмертно; П. П. Филипович заарештований у 1935 р., а наступного року засуджений до 10 років позбавлення волі у виправнотрудових таборах, етапований на Соловки. Затим у 1937 р. справу переглянуто і того року П. П. Филиповича розстріляно в урочищі Сандармох. Реабілітований у 1958 р.
Достойно було б увічнити видатну єфремівську команду шевченкознавців у художньому полотні чи, скажімо, на барельєфі.

“Документ, якому рівних
не багато знайдеться
в світовому письменстві…”
Одинадцятого лютого 1925 р. уже була готова коректура самого тексту Щоденника, втім С. О. Єфремов переживав, що “з коментарів не все ще готово…” Та й у коректурі, здавалося, ретельно звіреній з оригіналом Щоденника М. М. Новицьким, Сергій Олександрович “завважив… чимало недоладностей і невиясненого…” (9 березня 1925 р.). Двадцять п’ятого травня сам виїхав до Чернігова, де зберігався оригінал Щоденника й працював з ним до 9 червня:
“Два тижні просидів за каторжною роботою, вивіряючи з оригіналу Шевченків Щоденник, працюючи щоденно 710 годин. Тільки тепер переконався, як мало ми знали цей надзвичайний пам’ятник од великої людини і як злочиннолегковажно його нехтували. Усі попередні редактори і видавці, кінчаючи й Айзенштоком, тільки по верхах гортали рукопис, звірившись на переписчика, а той що не розібрав, а що проминав4. Тепер, коли я перевірив слово по слові5, бачу, що попереду цієї роботи ніхто не зробив… Не жалую витраченого часу, бо став мудріший од цього рукопису.
Не кажу вже про те хвилювання, що нападало, коли згадував, коли, де і за яких обставин писано ті тіснітісні, що аж в очах рябіють, рядки, натулені густо на папері…”
У процитованому тексті, як ніде більше у С. О. Єфремова, зінтегровано в концентрованому вигляді розмисли, висновки, осяяння, переживання видатного шевченкознавця щодо підготовки та видання поетового Щоденника з науковими коментарями: жорстке засудження недооцінки визначного твору Кобзаря, зокрема, на державному рівні; високе розуміння сакрального значення Щоденника в біографії національного генія; вистраждана впевненість у тому, що глибоке знайомство всіх українців з поетовим Щоденником зробить духовно досконалішою і сильнішою цілу націю.
Не зашкодить нагадати, що писав С. О. Єфремов у Передмові до видання Шевченкового Щоденника:
“Коли брати на увагу безбоязну щирість автора, сміливість і одвертість, повну відсутність позування, то в Шевченковому журналі маємо виключної ваги документ, якому рівних не багато знайдеться в світовому письменстві… В йому знаходимо найкращу автохарактеристику поета, його справжній автопортрет, що докидає стільки великих і дрібних рисочок до відомого з инших джерел образу. Скільки дотепних оцінок, виразних характеристик усяким людям, що стрівалися з Шевченком на життьовій дорозі, розсипано тут; скільки влучних думок про всякі цікаві поетові з’явища й події, надто в сфері мистецтва й політики; скільки глибоких психологичних уваг поміж рядками, скільки цікавих присудів про бачене й читане!..”6
У цьому немає жодного пафосу. Справді, тепер особливо важливо, щоб ми щиро й чистосердечно сприймали не лише Шевченків “Кобзар”, а й Щоденник як основоположні твори неперервного самоусвідомлення українців і їхнього ідейного позиціювання в сучасному та майбутньому світі. Б. Рубчак справедливо зазначив, що текст Щоденника — “високовартісний літературний твір, який складає своєрідну пару з максимально розкутою структурою “Кобзаря”. Більше того, вони поєднані як душа й серце в Шевченковому єстві. Хай душа кожного з нас дослухається до поетових слів, “а серце б’ється — ожива, як їх почує!..” Бо від милосердого Бога і національного Пророка і голос той, і ті слова…
Отже, концептуально важливим є підхід до Щоденника Тараса Шевченка як “серцем продиктованого” правдивого документа, втечища його душі, дорогоцінного свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, його інтелектуальної величі, безпрецедентного вмістилища Шевченкових світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, незводиме ні до яких кон’юнктурнополітичних схем і примітивнопересічних тлумачень.
Важко уявити собі вичерпну розповідь про Кобзареві твори, зокрема Щоденник. Але шевченкознавство повинно прагнути до його всебічного, полівимірного, повного вивчення та тлумачення. Саме такий підхід яскраво продемонстрував С. О. Єфремов і сповідує автор цієї статті.
Нарешті про те, що вчений, який перебрав умом і серцем кожне Шевченкове слово, мав право висловити критичне судження на адресу своїх попередників, зокрема молодшого колеги, літературознавця І. Я. Айзенштока, який уперше у 1925 р. підготував і видав у Харкові Шевченків “Дневник” із своїми коментарями. До цього лише письменник і літературознавець Б. С. Лепкий зробив “Пояснення” до перекладеного ним українською мовою поетового Щоденника7.

“Запишемо все,
що серце продиктує…”
У ХХІ столітті найповнішими можна вважати коментарі до публікації 2001 року поетового Щоденника в п’ятому томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах8. Їх написав (за участю Н. О. Вишневської) відомий шевченкознавець Л. Н. Большаков, який аргументував свої коментарі низкою монографічних праць, в тому числі спеціальним виданням9. Науково точні коментарі зробив С. А. Гальченко, котрий уперше видав “Кобзар” та Щоденник в одній книзі10, а також здійснив унікальне факсимільне видання рукопису Щоденника, надруковане за оригіналом, з лапідарними, цікавими коментарями11. Нарешті до новітнього видання Щоденника дав стислі й влучні примітки літературознавець Л. В. Ушкалов12.
Щодо мого дослідження, то про його новизну найперше свідчить суттєве розширення кількості коментарів. Якщо в згаданому академічному виданні їх нараховується близько 930, то в авторському — понад 2,5 тис., отже, створено 1,5 тис. абсолютно нових коментарів. Водночас критично переосмислено й значно доповнено важливою інформацією більшість уже відомих тлумачень Шевченкового тексту. Наново написано всі коментарі до найменше досліджених у минулому столітті щоденникових записів у Москві, зокрема, спростовано твердження С. О. Єфремова, що Москву Шевченко “знав мало”. Новими є коментарі, пов’язані з друзями поета: О. М. Бодянським, М. О. Максимовичем, В. М. Рєпніною, М. С. Щепкіним, С. Т. Аксаковим, а також М. В. Гоголем і О. С. Пушкіним. Ґрунтовність сучасних коментарів забезпечена понад десятьма науковими монографіями автора. Так само після спеціального дослідження13 до коментування вперше залучено М. С. Грушевського, який у статті “На порозі нового століття” (1901) наголосив, що серед Шевченкових творів, особливо інтересний його “Щоденник”. Також уперше в емоційному, душевному зануренні у Шевченкові записи допомагають авторові поезії великих українців — І. Ф. Драча, Л. В. Костенко, П. М. Мовчана, Б. І. Олійника, Д. В. Павличка, В. А. Симоненка, В. С. Стуса.
Значне розширення духовного і комунікативного простору коментування майже вдвічі збільшило Іменний покажчик до Щоденника, він налічує тепер близько 2 тис. прізвищ, які відображають інтелектуальний Космос поета в реальному і віртуальному спілкуванніперетинанні з його сучасниками та нащадками, в тому числі Шевченковими біографами й оспівувачами.
Ключ до розуміння й осмислення поетового Щоденника дають досі вповні не розкодовані Шевченкові слова, зафіксовані ним на самому його початку — 13 червня 1857 р.: “… Запишем всё виденное и слышанное и всё, что сердце продиктует”. Це суголосно з поетовою максимою, сформульованою ще в Передмові до видання поеми “Гайдамаки” (1841): “Серце болить, а розказувать треба…” Більше того, розказувать треба навіть тоді, коли “серце порване, побите…” В історично важливому вірші “Чигрине, Чигрине…”, написаному під час першого прибуття до Москви (19 лютого 1844 р.), Шевченко відкрився задля чого плачепрагне його серце в імперській Першопрестольній: “Нехай же серце плаче, просить / Святої правди на землі”. Якось у Щоденнику він зізнався, що є почуття, “яким переповнено моє серце і яке я можу вилити лише сльозами при особистому моєму побаченні…”, проте насправді навіть такі сильні й задушевні поетові почуття навічно збережено, дякуючи саме його записам. А ще вкрай важливо: Щоденник створено мужнім і нескореним українцем, який безстрашно став на прю з царизмом і в роки каторжного заслання, за його словами, “не зачерствив серце, що сприймає прекрасне”. Шевченків Щоденник є воістину осердеченим і, читаючи його, ми чуємо стукіт чистого й зболеного Шевченкового серця, цей унікальний твір є вербальним зображенням його кардіограми.
Дослідження та коментування Щоденника переконливо свідчить, що видатний автобіографічний документ особливо блискуче виявив український ментальний кордоцентризм, який, як відомо, пронизує всю творчість Шевченка. У Кобзаря, говорячи його словами, “серце по волі з Богом розмовля…” В цьому — сила і велич генія, котрий поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну. Пам’ятаєте в тому ж огненному “Чигрині, Чигрині…”?
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
1 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927.
Уперше перевидано у 2018 р. видавцем О. М. Третяковим із передмовою В. І. Пахаренка.
2 Щоденники С. О. Єфремова вперше, без скорочень і виправлень, було надруковано 1997 р. Див.: Єфремов С. О. Щоденники. 1923–1929. — К.: ЗАТ “Газета Рада”, 1997. — 848 с.
3 Перший запис зроблено ще 17 лютого 1924 р.: “Знов бачив малюнки теперішньої Шевченкової могили. Страхіття!… Хреста скинуто, розбито і з постаментом скинуто в яр — там уламки валяються й досі і на них лишився напис: “Шевченко”. Символічно для большевиків!… Многостраждальна Шевченкова могила! Як вона одбиває на собі історію України!”. Через два з лишком роки — 26 квітня 1926 р. С. О. Єфремов знову страждає: “Був і на Шевченковій могилі. Мерзость запустенія й гидотности. Замість чудового простого хреста… чорний незграбний стовпець, а на ньому паршивенький бюст, з якого видно саму шапку”.
І знову згадався мені видатний російський письменник І. О. Бунін, який писав про дореволюційну могилу великого українського поета: “Я бывал на могилах многих великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатления, как могила украинского кобзаря”.
4 Саме С. О. Єфремов перший вирішив сфотографувати Шевченків Щоденник, про що записав 26 серпня 1925 р., а через три дні (29 серпня) цю роботу було завершено, хоча Сергій Олександрович “на цю справу напозичався”.
5 Як зазначав відомий літературознавець В. С. Бородін, “упорядники відмовилися від будьякої критики авторського тексту, дотримувалися буквалістичного відтворювання всіх особливостей оригіналу, аж до явних описок і помилок. Унаслідок цього наукова вартість текстової частини видання виявилася щонайменше проблематичною…” Та насправді не все так однозначно.
Найперше, пам’ятаймо, що С. О. Єфремов убачав “в тій безлічі огріхів та видимих помилок, які впадають у вічі з першого ж погляду… такий не скоректований навіть при побіжному, поверховому читанні чорний рукопис”: “Але саме це й робить його дорогоцінним для нас джерелом для студіювання творчости Шевченка”. Крім того, С. О. Єфремов справді продемострував бережномудре ставлення до Шевченкового тексту. Скажімо, 28 липня 1857 р. поет записав у Щоденнику, що він зі своїми приятелями А. Обеременком і Ф. Фіалковським вирішили в неділю посидіти на природі подалі від укріплення, засмажити баранину, випити по чарочці “и для сей уединённой радости назнали место в балке…” В академічному виданні (2001 р.) сучасні редактори переінакшили: “назвали место”, а в одному з видань Щоденника (1931 р.) — навіть “назначили место…” Такого С. О. Єфремов не допускав, адже Шевченко вжив слово, що є в Словнику В. І. Даля: “Назнавать — дознаваться чего, узнавать и разузнавать”. Так само трактується воно і в Словнику сучасної української мови.
Отже, на мій погляд, можна не погоджуватися з С. О. Єфремовим щодо публікації Шевченкового Щоденника у вигляді “брульону”, тобто “чорного рукопису”, проте не слід відступати від реалізованих ним наукових принципів коментування поетового тексту.
6 Єфремов С. Літературний автопортрет Шевченка // Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. С. ХХХ.
7 Шевченко Т. Твори. Т. ІІІ. Київ; Ляйпціг; Коломия, 1919. С. 433–467; Повне видання творів Тараса Шевченка. Т. IV. Київ; Ляйпціг; Коломия, 1920. С. 555–587.
8 Період ведення Шевченком Щоденника (з 12 червня 1857 р. до 20 травня 1858 р.) складає 343 дні, з яких 34 дні він пропустив, а ще 10 днів записи було зроблено його приятелями та знайомими. Таким чином, Шевченко залишив у Щоденнику 299 днів безцінних власноручних нотаток.
9 Дневник Тараса Шевченко с комментариями Л. Н. Большакова. Оренбург, 2001.
10 Тарас Григорович Шевченко. Кобзар. Вперше зі щоденником автора. Харків, 2012.
11 Шевченко Т. Щоденник. Львів: Видавництво “Світ”, 2014.
12 Тарас Шевченко / Щоденник. Упорядник, автор передмови та приміток Л. Ушкалов. Харків: видавець Олександр Савчук, 2018.
13 Мельниченко В. Ю. Михайло Грушевський: “Шевченко — святий національний прапор”: 100 історій і розповідей про двох українських геніїв. — Київ: Либідь, 2017.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment