Валерій Шевчук без Нобеля…

Надія ОНИЩЕНКО
80річчя Валерія Шевчука стало приводом для літературознавців, поціновувачів його творчости до аналізу української літератури як самобутнього естетичного феномену, якщо розглядати її як явище оригінальне і водночас — міжнародне, інтегроване в контекст світового письменства.

Науковий центр дослідження проблематики шістдесятництва Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, співорганізатором якого є Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Гоголівського вишу, спільно з Національним музеєм літератури України провів Круглий стіл на тему: “Художньоінтелектуальний синкретизм творчости Валерія Шевчука”.
Навіть невелика виставка “Сад житейський”, котру презентувала її куратор, старший науковий співробітник музею Олена Круківська, змістовно представила дуже вагомий доробок поета, прозаїка, історика, перекладача, культуролога, автора майже 200 книг, 500 наукових розвідок, лавреата багатьох літературних премій, зокрема і Шевченківської 1988 року за роман “Три листки за вікном”. Цитати прозаїка, графічні твори Наталки Михайличенко — ілюстраторки його останніх 30 книг, костюми й декорації “Вертепу” Київського театру на Подолі налаштовували на інтелектуальну розмову, модератором якої виступила керівник Наукового центру, доктор філологічних наук, професор Людмила Тарнашинська.
Ще 2001 року в Київському видавництві імені Олени Теліги вона видала монографію “Художня галактика Валерія Шевчука. Постать сучасного українського письменника на тлі західноєвропейської літератури”, присвятивши її світлій пам’яті Івана Максимовича Кошелівця. Відомий у діаспорі літературознавець, випускник Гоголівського вишу, в книжці “Сучасна література в УРСР” (Мюнхен: Пролог. 1964) написав: “Але якби я хотів назвати щось найбільш оригінальне в сучасній радянській прозі, то мусив би вказати на початкові кроки ще зовсім молодого Валерія Шевчука. З його біографії відома всього лише оця нотатка, надрукована в “Літературній газеті” (20.ІІ. 1962) з нагоди публікації кількох його новелок: “Валерій Шевчук — студентісторик Київського університету. Родом з Житомира. Двадцятидволітній. Пробує писати новели. Мріє написати колись роман”.
Цікавих ознайомитися з цими новелками відсилаю до “Панорами найновішої літератури в УРСР”, у якій я передрукував “Мій батько надумав садити сад”, “Не співайте мені сеї пісні”, “Жовтень, місяць, сад” і “Навіщо я про це згадую”.
Враження від цих творів таке, наче автор, відштовхуючись від заяложених зразків радянської прози, взяв собі за зразок модерних західних авторів. У його манері сюжет має другорядне значення. Властиво за нього править витинок зі звичайного потоку життя без виразного початку і завершення. Канва буденних подій (підкресленобуденних) служить авторові всього лише для психологічних обсервацій над персонажами, що дає простір для широчезного підтексту, і треба сказати, що цей простір у В. Шевчука дуже інтенсивно виповнений.
Усі новелки — чисто психологічні зарисовки, без жодного натяку на політику чи бодай якісь “ухили”. І все ж його гостро критикували і змусили замовкнути”.
Чому? Відповідь знаходимо в Людмили Тарнашинської (“Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління. Істориколітературний та поетикальний аспекти”. Київ, Смолоскип. 2010). “Без перебільшення можна сказати, що саме індивідуальне “Я”, відкрито й голосно заявлене молодими українськими поетами в 60х роках минулого століття, не тільки стало своєрідним антропологоперсоналістським маркером літературного покоління, а й значною мірою визначило його художньостильові пошуки. У ті роки таку акцентацію на персональному, вирізненому “зпоміж усіх” “Я” ідеологи від мистецтва трактували як справжній виклик суспільним приписам з їхньою догмою тотального масовізму, стандартизації, усталеного й усіляко підтримуваного інститутами влади знеособленого колективного “ми”.
Таку думку науковця підтримали й розвинули учасники Круглого столу. Інтертекстуальний простір Валерія Шевчука – це насамперед діалог з Біблією, звертання до міфологем як художньо виправданого способу проникнення в надра психології українського етносу, збагачення традиційних національних художніх набутків сукупно зі стильовими пошуками прозаїків європейської школи. Про це — цікава доповідь доктора філологічних наук Ірини Приліпко.
Багатодонність трудів і днів ювіляра доводила доктор філологічних наук Раїса Мовчан. Огром видрукуваного, написаного і ще неопублікованого поета, прозаїка, перекладача та дослідника літератури вона порівнювала з набутками Івана Франка. Ми трепетно передавали з рук у руки щойно видану в “Кліо” “Мудрість передвічну. Афоризми українських мислителів ХІ—ХІХ століть”, згадуючи одну з духовних цеглин, з яких митець будував свій храм. В одному з інтерв’ю Шевчук сказав про це так: “Людина, коли знає історію свого роду, одних із нього наслідує, інших заперечує — і так проходить одну зі шкіл життя. І хоче він того чи ні, продовжує своїх пращурів, бо є конечним результатом їхнього генетичного закладення. Але, на жаль, у нас, країни упослідженої, яка не раз потрапляла в іноземне ярмо, генетична пам’ять послаблена: далі дідів і баб рідко хто має змогу протягти свою лінію – і це людину, як частку етносу, ослаблює. Відтак єдиний для неї вихід: не втрачати генетичний родовід на духовному рівні, стаючи освіченим і наповненим культурою свого народу. Бо народ — не юрба, складена через рух хаосу, а сутність Божа, її називають ще ноосферою, в якій люди поєднуються на етнічному, психологічному, культурному, духовному чи й державотворчому рівні. Коли ж людина ці якості втратить, вона стає істотою, яку стихійно несе потік існування. Таку людину не можна назвати просвітленою, і вона, певною мірою, є ущербна, бо не може протиставити каламутному потоку життя свого чистого і чесного “я”. Людина ж свідома має конечне відчуття себе живим складником народу, в лоно якого її вселила Божа воля, і ніколи цього не забуває. Це їй необхідно, щоб стати повноцінним, свідомим складником цієї спільноти, а не людиною юрби, що хаотично з’єднується і розпадається”.
На думку професорки Тарнашинської, а з нею погоджуються літературознавці українського зарубіжжя Марко Павлишин, Романа Багрій, Іван Фізер, Анна Берегуляк, входження України, зокрема, її культури в європейське співтовариство неможливе без творчого доробку Валерія Шевчука, що належить до прозаїківінтелектуалів філософського спрямування й чи не найбільше зпоміж своїх сучасників увібрав тенденції розвитку світової літератури.
Ця постать може гідно репрезентувати сучасну українську прозу в зарубіжжі, зажити їй слави на світових обширах, що незрівнянно піднесло б авторитет українського письменства, сприяло б зміцненню позицій української культури, спонукало б до розвою нових талантів у незалежній Україні.
Твори Валерія Шевчука у світі представлені 22 мовами. Він — почесний професор Житомирського університету та КиєвоМогилянської академії, почесний доктор Львівського університету. Удостоєний звання заслуженого діяча польської культури (за переклади творів Я. Івашкевича та К. Галчинського).
Усе це — підстави для номінації на Нобелівську премію. Людмила Тарнашинська зібрала для цього всі необхідні документи, що… загубилися в кабінетах п’ятого президента України.
“Як поставився до цього інциденту сам митець?” — запитаєте ви. Публічно промовчав. Як і до неприсвоєння звання Почесного громадянина міста в рідному йому Житомирі. А це додаткові 40 тисяч гривень щорічно до 3 тисяч щомісячної пенсії.
Валерій Шевчук цими буденними клопотами не переймається. Він копає криницю в собі, пориваючись до небес, аби пізнати і витворити себе через власну творчість. Аби зробити його мітом Житомира троє науковців — Віктор Мусієнко, Володимир Даниленко і Сніжана Чернюк — зініціювали безгрошову премію Валерія Шевчука, що нею номінували творчість сучасних українських письменників. Знайшлися меценати, котрі оплачували саму церемонію. “Усе це відбувається без участі Літературного музею в Житомирі, міської чи обласної влади”, — наголосила учасниця Круглого столу, кандидат філологічних наук Сніжана Чернюк.
Виникла дискусія з приводу вивчення творчости Валерія Шевчука в школах і вишах. З’ясувалося, що науковці з Інституту літератури не впливають на формування шкільної чи університетської програми. У призначених з цією метою комісіях часом працюють випадкові люди. І тому студентифілологи читають лише “Дім на горі” і не знають ще кращого, на думку літературознавців, роману “Три листки за вікном”.
Дозволю завершити непатетичні нотатки про нашого сучасника Валерія Шевчука його ж зізнанням: “…Сковорода навчив задовольнятися тим, що мені дано, і копати криницю в собі самому, тобто науці святої самоти; Величко навчив мене безумству (вважаю також святому) творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду; Франко навчив мене працювати біля найрізноманітніших пластів нашої літератури і рівняти свою працю до світових стандартів, узгоджувати її зі світовим літературним процесом.
Я мав дерзновення бути самим собою в будьякий час і ніколи не ганявся за марностями цього світу, бо слава світу оминає, а любов після всього зостається…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment