Дмитро Павличко, класик української та світової літератури

Дмитро ПИЛИПЧУК
Дмитро Павличко – це той, хто записав на скрижалi iсторiї перше речення iсторичного Акта проголошення незалежностi України.
Це той, чия пiсня “Два кольори” звучить на всiх континентах свiту, вiд Києва до Парижа, Чикаго й Торонто i аж до неблизької Японiї.
Це той, про кого Олесь Гончар написав у своєму Щоденнику:
“Дмитро Павличко — це мислитель, достойний продовжувач Iвана Франка, каменяр нової доби!”

Комуноiмперiалiстична влада небезпiдставно й постiйно тримала Павличка “в чорному тiлi”. Михайло Слабошпицький пише:
“… вiрнопiддана українська творча елiта, як, зрештою, й грузинська, вiрменська, бiлоруська i вся iнша, була приручена та обласкана Кремлем. На неї щедро сипалися i високi нагороди, i державнi премiї СССР. Маємо чимало таких лауреатiв i в Українi. А Павличко, який лiтературним калiбром значно бiльший за тутешнiх лауреатiв, такої премiї не був удостоєний — з України в Москву сигналiзували, що вiн — з нацiоналiстичними збоченнями” (с. 826—827 цiєї книги).
На ювiлейному вечорi з нагоди 80рiччя поета Роман Лубкiвський нагадав про ходiння ювiляра по комунiстичному терню:
“Можна було б наводити дещо з того, що в рiзнi часи писалося про Вас. Рiзного, бо працювалося завзято донощиками та компартiйними бонзами на компрометацiю i знищення великого сина великого народу. У Вашiй книзi “Українська нацiональна iдея” знайдемо багато сторiнок, якi прояснюють тi складнi, болiснi моменти життя й творчостi, котрi вимагають тiльки Ваших тлумачень” (с. 63).
Тойтаки Роман Лубкiвський (с. 343) цитує висловлювання Василя Земляка тих часiв, коли Iван Грушецький як голова партiйної комiсiї намагався силою компартiйної машини знищити Дмитра Павличка як творчу особистiсть: “Новий прекрасний поет явився Українi, i його б шанувати нам, дарувати б йому дещо, а не переслiдувати, до чого деякi нашi українцi такi сквапнi. Але ти, Дмитре, стiй, а ми будемо пiдпирати тебе […]”.
У Дмитра Павличка є чимало вiршiв шекспiрiвської сили i драматизму, i ось сонет “Слова”: “Я поховав немало слiв. Убили / Їх лицемiри. Потiм неживих / Поґвалтували графомани”. Ховати тексти вiд суспiльства i влади — це так природно було для доби тоталiтаризму!
До свого 80рiччя поет уперше опублiкував власні, ранiше не друкованi вiршi (збiрка “Спочатку”, 2009). Є там така поезiя 1947 року — “За вагоном вагон…”: “За вагоном вагон… / Без кiнця ешелон, / Мов гадюка повзе, / А кого ж вiн везе? / Без дверей, без вiкон? / Нi, не скот на зарiз / Ешелон той повiз, / Не гармати стальнi, / Не руду, анi лiс, / Не трофеї цiннi! / Всерединi там тьма — / Це повзуча тюрма / Iз живими людьми! / Не лякайся дарма — / Iз грудними дiтьми! Матерi там лежать, / Мов жива сiножать, / Як валки зпiд коси, / Чорнi сльози горять — / Боже, iже єси… / Їде, їде в Сибiр / Український народ; / Ти спали свiй папiр, / Затули собi рот, / I молися до зiр!” “Владi, — коментує цей вiрш Р. Лубкiвський, — досить було б лише двох рядкiв: “Їде, їде в Сибiр / Український народ…”, — i поетова доля могла скластися так, як долi багатьох i багатьох його ровесникiв…” (с. 340).
Iсториколiтературнi й просто iсторичнi паралелi i/або винятки завжди супроводжують вiдповiдно iсториколiтературну чи iсторичну думку. Втiм, у павличкознавчих текстах ще замало компаративiстики — порiвняльних дослiджень, проте вони вже з’являються. Цiкавим прикладом такого дослiдження є, скажiмо, стаття Людмили Сiрик (Польща) “Проблема iдентичностi в поезiї Лiни Костенко, Василя Стуса, Дмитра Павличка” (с. 262—271). Авторка, бездоганно використовуючи компаративiстичний iнструментарiй, показує спiльне та особливе у творчих шляхах кожного iз цих поетiв. Видiляючи особливе в кожному з них, авторка добре бачить, що: всiх трьох єднає “iдентифiкацiя з українським народом та прагнення зберегти свою iдентичнiсть” (с. 262); “Герой творiв Стуса, Павличка, Костенко бореться за збереження культурного ядра свого народу: родини, мови, традицiї” (с. 268); нарештi, “Читати Стуса, Костенко, Павличка — це значить включатися у справи вiтчизни i пiзнавати душу народу” (с. 271).
На думку Л. Сiрик, лiричного героя Павличка мучить “валенродизм”. У читача може виникнути запитання: а звiдки постає цей валенродизм, ця бiгевiористична роздвоєнiсть, на якому життьовому ґрунтi вона проростає? Звiдки та дивна циклiчнiсть — майже кожнi 10—12 рокiв система завдає болючих ударiв Павличковi? Мiж однiєю iсторiєю болю i наступною Павличко встигає не лише вiдродитись, як Фенiкс, а й творчо утвердитись на новому витку життєвої спiралi i новому витку майстерностi. Як трибун вiн потребує авдиторiї, а як борець iз режимом — вiн за великим рахунком в’яже цiпки iз владою не раз на 5 чи 10 рокiв (від одного судового процесу до наступного), а — день крiзь день, рiк за роком. Вiн має за приклад свого учителя Максима Рильського (“Залiзний нелинь чорними руками / Давив у нетрях туч, немoв гаддя, / Палючi блискавицi все життя, / Згораючи над юними дубками”) i вчиться в нього “Любити свiй народ — i в тiй любовi / Ходити, наче кiнь у хомутi, / Дарма що день у день гризе до кровi, / Здуває горб на гордому хребтi”. Втiм, нащадки кагебiстiв — iдеологiчнi iнсинуатори, якi добровiльно записалися в моральнi суддi над Павличком, — задля його дискредитацiї зводять всю множину варiантiв морального вибору (за Л. Сiрик, в’язниця, мовчання, компромiс) до безальтернативної офiри чи гекатомби всiх без винятку борцiв за Україну. Хiба Москву не втiшило б, якби одного чудового дня борцiв з її iмперiалiзмом у незаґратованому суспiльствi українському раптом не стало, бо всi вони опинилися в тюрмi?! I тут я пропоную замислитись над “Чорним квадратом” Павличка.
На вiдмiну вiд творчого казусу iз “Чорним квадратом” Казимира Малевича, в якому лжемистецтвознавцi шукають бознаякої глибини художньої думки, я називаю “Чорним квадратом” Павличка абсолютно реальнi iсторичнi обставини, що зумовили так званий “компромiс iз владою”. Сторонами “Чорного квадрата” Павличка, якi презюмували його “винуватiсть” перед владою, а вiдтак i вимушену гру з нею в компромiс, стали:
1) восьмимiсячне перебування у в’язницi (з 22 жовтня 1945 р. до червня 1946 р.);
2) знищення накладу збiрки “Правда кличе!” (1958) на початку 1959 р.;
3) донос головного партiйного iнквiзитора в Українi Iвана Грушецького “Про збочення т. Павличка Д. В. в лiтературнiй творчостi” вiд 30 грудня 1968 р., покладений на стiл Петра Шелеста;
4) кампанiя звiльнення Павличка з посади головного редактора журналу “Всесвiт” (1978—1979). (Я вже не кажу про полiтично мотивоване вiдрахування Павличка з аспiрантури Львiвського унiверситету, а отже, й позбавлення його можливостi стати науковцем).
Чи мали тi, хто приписував чи й далi приписує Дмитровi Павличку грiх колаборацiонiзму з владою, подiбний до Павличкового, але свiй “Чорний квадрат”?! Запитання бiльш нiж риторичне.
Академiк Iван Дзюба в газетi “День” вiдзначав: “З Дмитра Павличка почалося в Українi те, що пiзнiше дiстало назву “дисидентство”. Маю на увазi його поетичну збiрку “Правда кличе!”, а в нiй славетний вiрш “Коли помер кривавий Торквемада…” — перша в Радянському Союзi публiчна оцiнка Сталiна як тирана i його доблесних соратникiв як “кривавих пастирiв людського стада”. Знаменним було й закiнчення вiрша: “[…] вмер тиран, але стоїть тюрма”.
Тюрма стояла ще дуже довго, i, живучи в нiй, Дмитро Павличко не раз мусив ладити з тюремниками, про що йому невтомно нагадують i тi, хто має на це моральне право, i тi, хто такого права не має, бо є активними носiями тюремного духу” (c. 102—103).
З огляду на те, що так званий Павличків компроміс і досі є темою активних інсинуацій апологетів червоного режиму, не можу не згадати кілька епізодів із життя В. Стуса і Д. Павличка. На сторінках упорядкованої В. Овсієнком “книги спогадів та роздумів” “Василь Стус: Поет і Громадянин” (К.: Кліо, 2013. — 684 с.) колишній випускник Львівського університету Василь Шиманський розповів, як він познайомив Стуса з книжкою Павличка “Правда кличе!” “Василь за один вечір прочитав її всю”, — пише Шиманський. Він же згадує, як цю збірку вилучили в студентів, що мешкали в гуртожитку: “Сказали, що жоден студент не має права її читати, бо буде виключений з університету. Мене в той час не було в гуртожитку, то в мене вона збереглася”. В листі до А. Малишка від 12.12.1962 Стус двічі цитує цю Павличкову збірку, наголошуючи на своєму сприйнятті проскрибованої режимом книжки: “І знову — Павличко: “Не бійсь нічого, доки я з тобою, / Іди і правду людям говори! / Не жди ніколи слушної пори / Твоє мовчання може стать ганьбою!” Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo”. А я був свідком того, як 2004 р. при виданні своєї книжки “Сонети. Світовий сонет” Д. Павличко в передмові до того видання згадав і процитував Стусового листа до Малишка, бо Павличко завжди надзвичайно високо цінував і цінує свій духовний контакт зі Стусом, у чому читач “Слова Просвіти” переконається, читаючи його спогади “Василь Стус” у 22 і 23 числах тижневика за 2018 р. Чого тільки вартий хоч би той факт, що, даючи ім’я своєму синові, Стус назвав його на честь автора забороненої книжки!
Відомий павличкознавець — iноземний член НАН України Леонiд Рудницький — згадує (с. 929) про вiдважнi виступи Павличка в тоталiтарнi часи i наводить приклад поетового виступу в Гельсiнкi 1962 р.: “У присутностi радянських iдеологiв, партiйних дiячiв i поетiв […], Павличко, на вiдмiну вiд iнших учасникiв конґресу […], виголошував палкi промови про нацiональний змiст української лiтератури i необхiднiсть зробити її вiдомою у цiлому свiтi. При цьому вiн пiдкреслював, що українська лiтература є самостiйною частиною свiтової лiтератури”.
Майже до того самого, але дещо пiзнiшого перiоду, належить нотатка патрiарха української дiаспори в Америцi, а згодом — iноземного члена НАН України Григорiя Костюка, який у своїх спогадах “Дмитро Павличко та Iван Драч” пише: “Це тi першi, що потрясли українську емiграцiйну громаду НьюЙорка та його околиць” (с. 875). I потрясли українських емiгрантiв не лише iнтелект i таланти, а й одвертiсть та ораторська прямота гостей з України.
В одному iз сонетiв того ж перiоду (“Прапор”) Дмитро Павличко сам розкриває моральну й психологiчну мотивацiю своєї громадянської вiдваги: “Серця правдивi притягають грiм. / Тому не треба скаржитись нiколи, / Що хтось упав, розколотий навпiл. / Або посивiв чи ослiп ще юним. / Як ти боїшся — вирiж, викинь геть / Своє безрадне й небезпечне серце, / А замiсть нього в груди впхай собi / Ганчiрку, що до блискавок байдужа”.
А тим часом Леонiд Рудницький (с. 929) вказує на таку важливу деталь до портрета поета: “…До усiх ролей, якi Павличко виконував i виконує у життi, варто додати ще одну дуже важливу — роль оратора. Ораторськi здiбностi Павличка дiйсно надзвичайнi. Коли слухаєш його промови, складається враження, що якраз у них вiн вкладає свою безкiнечну, нiколи не вгасаючу енергiю. Як оратор, вiн неперевершений серед усiх сучасних поетiв. Цей талант, високо оцiнений українським суспiльством, вiдiграє для Павличка, поета i мислителя, велику роль”.
Коли говорити про Павличка якнайзагальнiше, то його можна було б назвати одним з полiтичних i поетичних архiтекторiв Українського Свiту. Справдi, його двотомник “Українська нацiональна iдея” (2012) — це достоту полiтична й культурологiчна архiтектура України, з чiтким розумiнням iсторiї та перспектив її розвитку.
Дуже логiчно, що Павличко упорядкував велику хрестоматiю полiтологiчних статей Iвана Франка, давши їй назву “Будiвничий української державностi” (2006). Вiн же подав iдею i разом з колегами — письменниками, iсториками й фiлологами — здiйснив десятитомне видання “Україна: Антологiя пам’яток державотворення X—XX ст.” (видавництво “Основи”, 2008—2009), долучивши до традицiйно трактованого комплексу пам’яток державотворення i лiтературнi твори вiдповiдних епох.
Павличко бачить i реагує на моральнi вади свого народу, на рабський менталiтет, на цинiчний колаборацiонiзм, хворобливе вождiвство, на п’яту колону та її пiдступнi проєкти реiнтеграцiї України в єдиний iмперський простiр, на ницiсть хахлiв, малоросiв, перевертнiв та всiляких iнших манкуртiв.
У класику української та свiтової лiтератури Дмитро Павличко прийшов як поет надзвичайного iдейного, змiстового, жанрового та версифiкацiйного багатства. Доктор фiлологiї з Чернiвецького унiверситету Богдан Мельничук (с. 424—425): “Мабуть, не помилюся, коли скажу, що немає нинi в нас поета з таким жанровострофiчним розмаїттям творчостi, як у Д. Павличка. В нього знайдеш i дистих, i терцину та терцет, i звичайний катрен та рубаї, i п’ятивiрш, i секстину, й октаву, i дванадцятивiрш (“три строфи”), i, звiсно, сонет — класичний та бiлий, i астрофiчний та бiлий вiрш, i верлiбр… А ще — коломийку, казку, колискову, веснянку, пiсню (в ширшому розумiннi), послання, оду, псалом, баладу, притчу, поему, драматичний етюд i ще багато чого iншого”. Особливе мiсце в доробку Дмитра Павличка посiдають поеми, сонети, пiснi, рубаї (i названим жанрам у цьому томi вiдведено окремi роздiли), а проте карта його творчостi була б неповною без мiфопоетичної та кiнематографiчної прози, без його перекладiв, лiтературознавства, публiцистики, нарештi, без його спогадiв (i вони також розглядаються в спецiальних роздiлах цього збiрника).
Звiсно, будьяка книжка про Павличка не може обiйти тему його ролi в розбудовi журналу “Всесвiт” як видання європейського рiвня (про це пише Павло Щириця), як i його полiтичної бiографiї (див. статтю Вiталiя Дончика).
В. Дончик слушно зазначав: пiсля теми Незалежностi України для Павличка найбiльше важив захист української мови, i, щоб у тому переконатись, варто вiдкрити хоч би збiрку “Мова” (2012), яку поет видав як пострiл у вiдповiдь на закон КiваловаКолеснiченка. Мовна проблематика в нашому збiрнику також представлена спецiально. Буквально одне речення з тексту Григорiя Штоня — про мову самого поета (с. 750): “Павличкова поетична мова — то повна огненних розбризкiв лава”; критик називає поета лавовержцем.
Прикро, але не дивно, що ледачкувата українська бiблiографiя, наука й журналiстика завжди безнадiйно вiдставали од його творчої думки i творчої бiографiї, мимоволi задовольняючись фрагментарнiстю власного бачення цього “несамовитого чоловiка”.
Навiть якщо не рахувати сотень колективних збiрникiв поезiї, а обмежитись виданнями, де Павличко є автором чи спiвавтором книжки, то сьогоднi Дмитро Васильович — автор понад пiвтори сотнi книг. Вiн створив приблизно три тисячi поетичних творiв i кiлька тисяч вiршованих перекладiв. Перекладав поезiю бiльш як чотирьохсот поетiв iз п’ятдесяти семи лiтератур свiту. Оригiнальний i перекладний сонетарiй Павличка — це загалом понад тисяча сонетiв; це весь україномовний сонетарiй Шекспiра, це плеяда прекрасних iмен — вiд Данте, Мiкеланджело, Петрарки, Лопе де Веги, Сервантеса, Ронсара, Дю Белле, Бодлера, Маларме i до сьогоднi.
Перекладознавець Роман Лубкiвський зазначає (с. 646):
“Шеститомний корпус Павличкових перекладiв — феноменальне явище в нашiй культурi. Це — своєрiдна “антологiя антологiй” i разом з тим — зоряна карта свiтової поезiї. Тут зустрiнеш iмена китайця Цюй Юаня, iталiйця Данте Алiг’єрi, вiрменина Наапета Кучака, француза Шарля Бодлера, грузина Iллi Чавчавадзе, румуна Мiхая Емiнеску, узбека Фурката, латиша Яна Райнiса, угорця Ендре Адi. Їхнi твори перекладено за пiдрядниками за допомогою вивчення наявних перекладiв цих творiв мовами, що ними наш перекладач володiє. Не дивно, що Павличковi переклади Ендре Адi вiдзначенi спецiальною угорською медаллю як найкращi, хоч їх порiвнювали з перекладами, виконаними не за пiдрядником, а з оригiналу”.
Приємно, що свiтовий калiбр таланту Дмитра Павличка дедалі частiше усвiдомлюють не лише українцi, а й представники iнших народiв.
Осягаючи апогеї Павличкової творчостi i його поетичний всесвiт, мимоволi пригадуєш його восьмивiрш, де автор, либонь, на пiдсвiдомому рiвнi так означує масштаб власної творчої особистостi: “Я думаю про свiт. Ловлю сигнали / Якогось мозку дальнього. Мовчiть, / Бiля Землi ви трошки полiтали, / А я лечу за грань тисячолiть. / Ваш океан — блакитна калабаня, / Тудисюди перелетiв — i вже. / А я спiзнав Гомера й Цюй Юаня, / Мiй простiр — час. Мене вiн береже”.
Я виявив, що у книгозбiрнях двох американських унiверситетiв (Калiфорнiйського Берклi та Прiнстона) зберiгається iзраїльське видання мовою iврит книжки перекладiв БенЦiона Томера Mal’akh ’enayim (1999; до цiєї збiрки увiйшли вiршi Бориса Пастернака, Дмитра Павличка та Йосифа Бродського). Жоден науковець i навiть жодна бiблiотека в Українi про це видання не повiдомляє, хоч факт вельми промовистий: поезiя Дмитра Павличка сусiдує тут у товариствi двох великих євреївнобелiантiв, i натяк цей — на велич поета — бiльш нiж промовистий.
Iнший факт. Свою двомовну (українсько та англомовну) передмову до iзраїльської збiрки поезiй Дмитра Павличка “Єврейськi мелодiї” в перекладах Антона Паперного Олександр Деко назвав так: “Дмитро Павличко — класик свiтової лiтератури” (с. 855), i цим чи не вперше в павличкознавствi в мiжнародному iнформацiйному просторi наголосив на необхiдностi розглядати постать i творчiсть Павличка в парадигмi свiтової класики.
Великий бiлоруський поет, драматург, перекладач, публiцист i громадський дiяч Нiл Гiлевич чи не в останнiй день свого життя сказав кореспондентовi Радiо “Свобода” Михасю Скоблi про генiальнiсть “Бiлих сонетiв” i про те, що “Великий сучасний поет Дмитро Павличко, пiсля Шевченка iншого такого в українськiй лiтературi немає. Є й iншi чудовi […], але Павличко — це величина!” (с. 901).
“Павличко, — писав у “Днi” професор найпрестижнiшого в Українi унiверситету “КиєвоМогилянська академiя” Володимир Панченко, — це цiла епоха в нашiй лiтературi й не тiльки в нiй” (с. 115).
Сьогоднi ми можемо сказати, що окремi книжковi видання поезiї Дмитра Павличка виходили шiстнадцятьма iноземними мовами (всього вийшло 38 книг i на черзi — ще двi), i це — вже чимало. Але чи доплине Павличкова “Рiчка Гераклiта” до офісів Нобелiвського комiтету, залежить вiд появи дуже якiсного англомовного перекладу (книжка Two Colors of the Soul [“Два кольори душi”, 2012, 92 стор.] такого враження не справляє). Тож завдання України та її дiаспори — знайти й матерiально зацiкавити конгенiального поетаперекладача (не забуваймо, що папи римськi Мiкеланджело дуже добре платили, i те, що генiй брав грошi, не було анi жадним моральним грiхом). Це в нинiшнiй Українi можна десятками рокiв не платити поетовi — хоч би й томутаки Павличку! — а на Заходi це неможливо…
Великого поета Павличка не грiх назвати i великим фiлософом, бо що то за “фiлософiя”, для якої iснує свобода людини, але не iснує свободи нацiї?! Така фiлософiя — це фiлософiя глобалiзму, якому свобода нацiї заважає здiйснювати глобалiзацiю на засадах панування транснацiональних корпорацiй i бiльших держав над дрiбнiшими корпорацiями i меншими державами й народами. Таку фiлософiю Павличко вiдкидає.
В українськiй суспiльнiй (i, зокрема, фiлософськiй) думцi Дмитро Павличко завжди залишається автором, який, на вiдмiну од казенних любомудрiв, глибоко розробляє фiлософiю української нацiональної iдеї, реалiзуючи її, за Г. Штонем, нацiєвоскресну функцiю. І просто ганебно, що майже кожен мiнiстр освiти незалежної України iгнорував i (на дiлi) й далi iгнорує необхiднiсть дотримання в освiтi конституцiйного статусу державної мови (за що завжди боровся поет); що зi шкiльних i вишiвських програм вивчення гуманiтарних предметiв послiдовно вимивається україністика; що, всупереч нацiональним iнтересам, ратифiкована Україною Європейська хартiя регiональних мов i мов меншин i далi застосовується як iнструмент асимiляцiї українцiв в iнтересах агресивних мовних меншин iз непропорцiйно великими фiнансовими та iнформацiйними ресурсами.
Найголовнiшою i найдорожчою темою Дмитра Павличка i суттю всього поетового життя завжди була й залишається Україна в iсторичному, сучасному й майбутньому вимiрах. Тему визволення України Павличко вносить у свiтову лiтературу як проблему глобального й остаточного подолання ганебного явища iмперiалiзму. Я вже писав (а тепер дещо уточнюю), що в iсторiї українського письменства ХХ столiття Дмитра Павличка слiд визнати зачинателем i найвидатнiшим речником антисталiнiстської, антитоталiтарної та антиiмперiалiстичної лiтератури в Українi. Це реноме поет засвiдчив книжками “Правда кличе!”, “Гранослов”, “Покаяннi псалми”, “Ностальгiя”, “За нас”, “Пам’ять”, “Не зрадь!”, “Символ вiри”, “Вiршi з Майдану”, “Грiм у сiчнi”, “Омела” та багатьма iншими.
В одному з рубаїв Павличка є такий афоризм: “Крiзь вiкна книг свободи свiтло ллється”. Додамо: Павличкових книг — насамперед. У цьому сенсi Дмитро Павличко — прямий спадкоємець традицiй не тiльки Франка, а й Байрона, Гюго, Гайне, Мiцкевича, Ботева, Мартi й iнших поетiв свободи.
Професор Київського нацiонального унiверситету iменi Т. Шевченка Оксана Слiпушко (с. 467) недавно писала: “Своєю новою книгою “Грiм у сiчнi” Дмитро Павличко представив нездоланну Вежу українського духу, свободи i незалежностi. Ця Вежа здiймається на берегах Трубежу, де київськi князi пiдняли стяги з Тризубом за свободу РусiУкраїни. Ця Вежа здiймається на могилi Iвана Богуна, який наповнив рiчки України власною кров’ю. Ця Вежа мiцно стоїть на Майданi Незалежностi, просяклого через гранiт кров’ю сучасних борцiв за свободу. Гимн цiєї Вежi написав поет Дмитро Павличко”.
Микола Жулинський (с. 543): “Гармонiя поетичного свiту Дмитра Павличка витворювалася на поєднаннi двох начал — iнтимного, особистiсного i загальнолюдського, планетарного”.
Мабуть, усiма лiтературними мовами свiту варто перекласти вiрш Павличка “Мiй Боже, я вже посивiв…” — i його зрозумiють: “Мiй болю, я вже посивiв, / А ти ще не переболiв, / Я вже потрiскав, як скала, / А ти ще не спаливсь дотла, / Я перебачив стiльки див, / А ти ще не пересудив. / Не перемучив…” Єдине, що (за браком коментарiв) може не зрозумiти далекий читач: а що ж за бiль так мучив i мучить поета? — а це бiль за його рiдну країну i за його рiдний народ, пiсля столiть колонiалiзму i досi не об’єднаний спiльним розумiнням iдентичностi.
Безпрецедентнi у свiтовiй лiтературi “Покаяннi псалми” Павличка — найбiльша i чи не найпрезентативнiша з його поем, якi варто було б перекласти мовами Європи i свiту, поряд з iншими антологiями його творiв, укладеними за змiстовими чи жанровими та iншими формальними ознаками.
У “Покаянних псалмах” поет говорить iз Богом. До речi, його розмови з Богом, тi високi митi, коли “серце […] / З Богом заговорить1, тривають уже не перше десятилiття; цi розмови нiколи не мали характеру розмов раба i пана. Пiдсумовуючи “Покаяннi псалми”, Роман Лубкiвський (с. 355) цитує заключний (50й) вiрш поеми: “Прийди i стань, де кров пролито, / Стань на розоранi серця, / Що родять волю, наче жито, / I ждуть жорстокого женця. / Прийди, як грiм в безоболоччi, / Зiрви з нас бруд i гниль труни! / I не карай, а глянь нам в очi / I дух наш твердiстю натхни!” i так коментує його: “Безкомпромiсна вимога “не карай, а глянь нам в очi, / I дух наш твердiстю натхни” — iмператив. I не лише авторський, а загальнонацiональний i загальнолюдський. Таким чином автор “Покаянних псалмiв” виходить на духовнi висоти авторiв “Заповiту” i “Мойсея”, з повним правом перебираючи вiд них високу патрiотичну й духовну мiсiю, доповнює світову поезiю своїм трактуванням сюжетiв про шлях на Голгофу i муки Христовi”.
У тих самих “Покаянних псалмах” (псалом ХІ) поет з гiркотою констатує: “…сходив я в пустелi / Всi шляхи, та Мойсеєм не став!” Справдi, неможливо назвати нинi такий куточок України, де на шляхах виборювання та обстоювання Незалежностi на мiтингах i вiчах не було б видно i не було б чути полум’яного трибуна неоголошеної мирної революцiї кiнця 80х—початку 90х рокiв. Але саме авторитет одного з лiдерiв боротьби за українську Незалежнiсть дав право поетовi у пролозi до збiрки “Не зрадь!” (2005) говорити своєму народовi i його формально легiтимним вождям всю правду — в тональностi Франкового “Мойсея”: “Народе мiй воскреслий, що з тобою? / Невже на те вставав ти з домовини, / Щоб знов укритись рабською ганьбою / І добровiльно, свiтовi на кпини, / Вернутись до свого сусiда в слуги..?”.
Темперамент борця i воїна не завадив Д. Павличку стати в сучаснiй поезiї великим спiвцем кохання. Його чудову книжку “Таємниця твого обличчя” майже синхронно переклали в Бiлорусi, Польщi, Росiї, Румунiї, Словаччинi, Угорщинi, а “Золоте ябко” — в Болгарiї, — i це, гадаю, тiльки початок визнання Павличка як iнтимного лiрика.

Продовження на стор. 10
Микола Жулинський (стаття “Вiдчайдушний голос українського болю”): “Павличкова “жадоба житiя” надзвичайно сильна, його творчi сили вражають своєю весняною розбурханiстю, образним клекотом болiв i сподiвань, розчарувань i обурень, лютi i жадання повної свободи Українi” (с. 308).
Багато серця вiддав Павличко своїй публiцистицi, яку Iван Дзюба (с. 53) оцiнив лаконiчно: “Дмитро Павличко — найблискучiший у нашiй лiтературi, пiсля Миколи Хвильового, публiцист”.
Глибокий слiд в українському лiтературознавствi залишать його студiї про українську та свiтову лiтературу (про це — у статтях Л. Новиченка, С. Гречанюка, Г. Вознюка, Т. Салиги, О. Теребус). Про “непрозаїчну прозу поета” ви зможете прочитати у статтi Лариси Мороз (с. 639—642), а про його унiкальнi “Спогади” (5й том яких уже здано до видавництва) можна судити з вiдгуку Михайла Слабошпицького (с. 828): “…книжка Павличкова пронизана його бурхливим темпераментом, несе чимало рiзких, а й подеколи вбивчих оцiнок нашим полiтичним гравцям, вiд статистiвлакеїв i аж до найвищого рангу посадовцiв. Такi книжки апрiорi не можуть викликати одностайне захоплення. Це дуже особиста книжка Павличка. I дуже важлива — мабуть, одна з найважливiших у всьому потоцi полiтичних видань”.
Лариса Мороз (с. 817) назвала свій текст про мемуари Павличка так: “Спогади поетаполітика Дмитра Павличка — літературознавця й філософа”, вже цим зробивши певний змістовий та аксіологічний акцент щодо цієї публікації класика.
Щодо Павличкової творчостi можна сформулювати десятки й сотнi тем, ще належно не вивчених. Сподiваюся, що цей збiрник статей стане поштовхом до нових i глибших обсервацiй Павличка та пошуку його вiдкриттiв та цiнностей.
Скажiмо, ще не дослiджено тi психологiчно впливовi метафоричнi формулиоцiнки й формулиманiфести українського духовного лiдера й мислителя, якi так густо розсипанi в текстах Дмитра Павличка. Цi формулиоцiнки й формулиманiфести свiдомiсть їх автора народжувала й народжує як вибуховi пакети думки — вогню в одежi слова. За часiв тоталiтаризму для поснулої нацiї езопова мова метафор — якраз дуже логiчний засiб i винахiд пiдривної думки художника й iнтелектуала. Пригадую, як у 60тi роки прочитувався мною сонет Павличка “Виноградник”:
“Парад полкiв зеленої пiхоти / Спинився пiд горою i застиг. / Кiлок звичайний замiсть карабiна / Тримає кожен воїн при нозi. / Тяжкими гронами висять набої, / Аж позгинались плечi воякiв. / Впаде команда — й вирушить на гори / Велике вiйсько сонця i землi. / В однiй шерензi я помiтив мiсце, / Де стати б можна (пагiнець усох, / Посаджений для ладу в каменюцi). / Те мiсце я запам’ятав чудово, / Пiду туди i стану там колись, / Щоб жили каменя запульсували”. Я мислив собi цей текст як провiденцiю майбутньої боротьби за незалежну Україну, бо так багато спiльного було мiж образом виноградника — i образом воїнства ОУН i УПА, яке мало вирушити на гори чи вирушити з гiр… Я певен був, що колись таки “впаде команда” — i менi треба буде “стати там колись, / Щоб жили каменя запульсували”.
Da fare2, павличкознавцi без лапок!
Мушу принагідно нагадати, що сьогодні дослідники не мають більшменш вичерпної наукової бібліографії Павличка, особливо за останні три десятиліття.
Особливiсть дотеперiшнього павличкознавства — його до певної мiри фрагментарнiсть. Комунофашистська влада робила все, щоб забезпечити рецепцiю Дмитра Павличка (як i Дзюби, Гончара, Руденка, Стуса, Костенко, Сверстюка, Чорновола, Свiтличного, Валентина Мороза, братiв Горинiв3) як ворогiв системи, про яких писати i небажано, й небезпечно. Згодом, коли зникла цензура й Павличко мiг висловлюватись без обмежень, новi тисячi його вiршiв i сотнi статей та iнтерв’ю створили для павличкознавцiв новий клопіт — проблему його неосяжностi.
В добу Незалежностi додалась проблема незадовiльного ком плектування навiть найбiльших (нацiональних, обласних та унi верситетських) бiблiотек України, рiвень комплектування яких творами Павличка коливається в дiапазонi вiд 4 % до 40 % загальної кiлькостi видань цього автора. Чи може дослiдник всеосяжно оцiнити творчiсть автора, якщо йому доступнi лише 4 або й 40 вiдсоткiв дослiджуваних текстiв?!
Намагаючись полегшити читачам працю з цiєю книгою, я подiлив тексти на двi частини — “Дмитро Павличко в Українi” i “Дмитро Павличко за кордоном”. Далi першу частину подiлено на 12 роздiлiв за предметом дослiдження, а другу — за географiчним принципом. У межах роздiлiв та пiдроздiлiв тексти подано за хронологiєю.
Загалом у книзi подано 165 статей 131 автора. Навiть побiжний огляд їх зайняв би в цiй передмовi занадто багато мiсця. I все ж хочу окремо згадати працi такого поважного павличкознавця, як Роман Лубкiвський (двi його передмови вiдкривають оригiнальну й перекладну частини десятитомника “Творiв” Д. Павличка).
Тiшуся тим, що в цьому томi є тексти класикiв української лiтератури, а також iнших видатних сучасникiв i дослiдникiв поета — I. Дзюби, I. Драча, В. Дончика, М. Жулинського, М. Iльницького, М. Москаленка, Ю. Щербака, П. Мовчана, К. Морозова, Б. Гориня, П. Кононенка, Р. Радишевського. У першiй частинi книги охоче вiдзначив би i статтi Л. Таран, Т. Салиги, О. Слiпушко, Г. Штоня, О. Слоньовської, В. Моренця, П. Засенка, М. Рябчука.
Стосовно закордонної рецепцiї нашого великого поета варто згадати статтi Г. Костюка, Л. Рудницького, Б. Задури, В. Радчука, М. Зимомрi, I. Качуровського, I. КачанюкСпєх, С. Борщевського, С. Козака, Є. Пащенка, П. Мiшлеї.
Щиро вдячний академікові Л. Рудницькому, професорам І. Ющуку, Г. Халимоненку, М. Зимомрі, С. Паньку, а також доцентові Київського національного університету ім. Т. Шевченка З. Алієвій, викладачеві Українського Вільного Університету (Мюнхен) І. КачанюкСпєх та А. Чердаклі і П. Таращуку, які надали мені для цієї книги свої переклади деяких текстів.

м. Київ,
28 травня 2018 р.

—————————
1 Фраза з Тараса Шевченка (“За сонцем хмаронька пливе…”).
2 Вперед! (iтал.). За свiдченням Павла Зайцева, улюблений клич Миколи Зерова.
3 Далi див. енциклопедичний довiдник: Рух Опору в Українi: 1960—1990. — К.: Смолоскип, 2012. — 896 с.

Передмова до книги:
Про Дмитра Павличка: Зб. ст. / кол. авт.; упорядкування, вст. стаття, бібліографія, список авторів статей та індекс авторів Дмитра Пилипчука. — К.: ВЦ “Просвіта”, 2019. — 1038 с.