Володимир КАРАЧЕНЦЕВ
Вічність. Як її уявити? З чим її порівняти у світопросторі? З морем, пралісом, пустелею… Море збирає ріки, затоплює простори, все ж міліє, щезає… Ліс росте, спливає листям, глицею набухає, вистрілює пагонами,… буревії, вогонь нищать його… Гори піщинок під дією вітру змінюють обриси овиду, залишаючись суттю жовтих овалів піску… Як краплини чи піщинки корелюються з вічністю? З нами у світопросторі?
Наші уявлення про час, міти наших предків про потойбічне життя укладають наші розуміння вічності як суми часових відрізків. А смерть, як межа певного відрізку, видається майже синонімом чи посестрою вічності.
Вічність — це час Абсолюту, і вона є такою ж непізнавальною, як і Творець. Все ж, існує у понятійних парадигмах нашої культури. Хоч у власне вічності не існує категорій минулого, майбутнього. Царина трансценденції. Де референтний вимір “абсолютного” — смисл і мета історії. Сакральної.
Сьогоденні еліти (в межах існуючих світових політичних систем) сприймають “абсолютне” в рамках секуляризованих парадигм і, відповідно, категорія вічності як важлива конститутивна компонента культури втрачає сенс. Цінності невагоміють. Ціннісні орієнтири пощезають. Людина духовно вихолощується. Слова “з погляду вічності” сприймаються як малозрозуміла й малопотрібна архаїка, як данина мисленнєвим традиціям. Вічність уявляється незмірно далекою, статичною. Існує як тло.
Процес накопичення дібр матеріальних превалює в житті людей. Звісно, не кожному вдається стати “лимоном”. Але суспільне життя заточене на наживу.
Однак, якщо б люди, особливо з великими статками, знайшли час оцінити усе набуте і способи його застосування з погляду вічності, то, може, й змінили б свої підходи до життя, а відтак і наші цивілізаційні перспективи.
Це добре розуміли братчики Львівської Ставропігії. Їхня духовна тяглість — з княжої доби. Вони будували і дбали за Храми, Школи, Бібліотеки, Народні Доми, Шпиталі, Друкарні, поширювали просвіту, допомагали незаможним, обстоювали права і традиції українців. Заможніші солідаризувались з нужденними…
І для контрасту: блаженні ті, що на схемах статки нажили. Або ж пригадуються відеокадри ганебної втечі двічі несудимого президента, який різними транспортними засобами намагався вивезти “нажите непомірною працею”. Золоті батони позалишав у поспіху.
Але чи здатні душі й мізки істот, які заточені на примноження бабла, мислити вічними категоріями? Сподіваюсь. Бо це у Бога завтра не настає, а з нині сущими воно трапляється зі всіма. Звісно, не веду мову про помпезні гробівці, наперед споруджені для себе й усієї рідні з мармуру і граніту. Вічності — байдуже. Йдеться про добровільну благодійність з коштів, неправдами вилучених окремими громадянами з державної кишені (нашої спільної). Гадаю, загальна сума таких вилучень (і недовкладень у казну) потягне на десяток наших бюджетів. Така благодійність, за потреби, примусова — це першочергове завдання держави. Держава має допомогти причетним особам осмислити перспективи. А оддадуть добровільно — гляди, й до вічності упричетняться.
Віктор Гюго вважав любов єдиною субстанцією, яка може виповнити вічність. Тож любити ближнього? Зрештою, у багатьох країн чи особисто у Ілона Маска, Білла Гейтса, Стіва Возняка та інших це непогано виходить. А хто у нас Ілон Маск чи Білл Гейтс? Не всім дано? Мабуть. Утім, є дещо легший путь. Для початку треба спробувати не красти.
P. S. Нова політична команда, легітимізована демократичною довірою більшості, має шанс увійти в історію. Про вічність поки не йдеться. Натомість пропоновані командою кроки і зміни мали би оцінюватися власне з погляду вічності. Щоб не схибити з відбором наріжних каменів для міцних підвалин нашої будучини.
Шануймося!
