Для них, загиблих героїв – захисників Батьківщини, не було двох істин: війна була війною, а не конфліктом; фронт був фронтом, а не лінією зіткнення; обов’язок захищати рідну землю був честю і гідністю чоловіка і воїна, а не лукавством і запобігливістю крамаря. Ці стислі біографії воїнів української армії, які загинули на російсько-українській війні лише за вересень 2019-го, хай змусять замислитися кожного про ціну нашої свободи…
Грицаюк Олександр Володимирович, народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом отримав фах електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі “Перемога” у Сарнах. А згодом — електриком у локомотивному депо Христинівки.
Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег і друзів, любив свою родину, був добряком та душею компанії, розганяв погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.
Восени 2017 року прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.
Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв’язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні ім. Мечникова.
Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.
Проценко Андрій Юрійович, народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року закінчив Бохоницьку середню загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу “Гніванський професійний ліцей”, здобув фах “машиніст-кранівник” 2013 року.
Андрій завжди мав гарний настрій, дарував усмішки оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Він намагався всім допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.
Захоплювався полюванням і риболовлею, мріяв створити власну сім’ю та придбати автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку дуже любив, приділяючи їй увесь вільний час.
16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Тричі був у зоні АТО/ООС, востаннє вирушив на передову 16.05.2019 року.
Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За півгодини помер на руках військових медиків.
Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.
Шахов Едуард Олександрович (позивний Шах), народився 12.12.1993 року в селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив на історичний факультет Донецького національного університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до рідної Херсонщини. Напевно, саме тоді визначився — захищатиме Батьківщину від агресора та окупанта.
Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону “Азов”, служив на посаді командира відділення, а згодом здобув фах парамедика. За згадками побратимів, був безстрашною та відважною людиною, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю, був прикладом для інших.
Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення “Азов” Національної Гвардії України.
4 вересня, близько 18.35, у районі селища міського типу Зайцеве Донецької області дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.
Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.
Ткачишин Михайло Володимирович, народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.
Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.
Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.
Обуховський Микола Миколайович, народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008—2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 до 12.09.2015 року.
Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, захоплювався парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.
Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня, близько 23.00, в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.
Лінчевський Олександр Валерійович, народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до державного навчального закладу “Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів” у селі Козацьке, після навчання був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.
Його класна керівниця Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну; дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком маркером було написано “Лінчевський” — її немов вдарило струмом і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.
Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).
Шатурський Валерій Георгійович (позивний Череп), народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 — у батальйоні “Донбас”. Обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення “Донбас” (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.
За ці роки встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях поблизу Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.
На першому місці у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав; коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які пропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.
Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку мав у своєму розпорядженні, намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час — іноді, вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазив на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей — це було те, заради чого він жив.
Вирізнявся гостро заточеною чесністю. Не можна було чекати від Черепа брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу — і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день то чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він говорив, що там, на нулі, його досвід завжди стане у пригоді, когось навчить, когось врятує.
Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Завжди мав на меті йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв нікому в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.
Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.
Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого Слов’янського полку Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
Він загинув 12 вересня, вдень, у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.
Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.
Цимбалістий Михайло Васильович, народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року — Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.
З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись. Без остраху, без вагань, без сумнів.
Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло, стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, — ми можемо спати спокійно.
Загинув він 13 вересня пізно увечері, у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.
Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.
Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України — нагрудним знаком “Зірка Слави” (посмертно).
Кондратюк Максим Володимирович, народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.
10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.
Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.
Рой Владислав Олександрович, народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75 у селі Олександрівка Дніпропетровської області, в якому 2013 року отримав фах “тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва”. Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві “Скорпіон”.
У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім — до навчального центру “Десна”, на курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 до 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.
У взводі він був одним із наймолодших, проте завжди виявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, усе робив майже бездоганно попри брак бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в “Айдарі” та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.
Сторожук Андрій Юрійович, народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018, Андрій підписав із ЗСУ контракт на півроку та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року був відряджений до зони ООС.
Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з усмішкою. Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, готовий їхати будь-якої миті, адже мав за плечима бойовий досвід.
Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.
Марків Олександр Сергійович (позивний Чумак), народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.
Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві “Біор”, в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ “Київський картонно-паперовий комбінат” та у ЗАТ “Ерго” Обухова.
Брав участь у Революції Гідності 2013—14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім — старшого лейтенанта. Кілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл “Градів”, у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, у районі Гранітного, у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.
Після закінчення служби у 72-й ОМБр, був доправлений до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де півроку провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. 2018 року, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але весь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.
Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди всім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, за потреби чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті — товариським і надійним побратимом, який піклувався про своїх підлеглих.
Він жваво цікавився історією, літературою з цієї тематики, вивченням західнослов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року, брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія “Галичина”), був активним членом київського клубу історичної реконструкції “Повстанець”. Щиро та віддано любив Україну, достеменно знав, що таке — бути патріотом. Такі, як він, несуть на своїх плечах країну, і саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.
Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.
27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.
Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.
Аджавенко Володимир Анатолійович (позивний Аджа), народився 20.05.1995 року в Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону “Донбас”, служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світлом жаги до бою, адже виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.
Володимир захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав нагороди. Він був цікавим та позитивним, добрим і веселим. Володимир завжди був готовий їхати на бойові завдання попри можливі ризики і небезпеки. 19.09.2016 року звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП “Донбас” (РБ) та повернувся додому, але вже за півроку знову пішов до війська, підписавши із ЗСУ контракт.
Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
11 вересня близько 13.00 у районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але 28 вересня о 23.30 він помер.
Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.
Ян ОСОКА,
“Цензор.НЕТ”
