Абай КУНАНБАЄВ Настанови

 Книга слів

Слово перше
Добре я жив чи погано, а перейдено чимало: у боротьбі та сварках, судах і суперечках, стражданнях і тривогах дійшов до похилого віку, знесилившись, переситившись усім, виявив нетривкість і безплідність своїх справ, переконався у принизливості свого буття. До чого тепер узятися, як прожити решту життя? Збиває з пантелику те, що не знаходжу відповіді на своє запитання.
Керувати народом? Ні, народ некерований. Нехай цей тягар звалить на себе той, хто запрагне набути невиліковну недугу, або палкий юнак із полум’яним серцем. А мене боронь Аллагу від непосильної ноші.
Чи примножувати череди? Ні, не варто займатися цим. Хай діти вирощують худобу, якщо мають потребу. Не буду затьмарювати рештки днів своїх, доглядаючи худобу на радість пройдисвітам, злодіям і жебракам.
Удатися до науки? Як осягнути науку, коли ні з ким словом розумним перекинутися? Кому передати накопичені знан­ня, в кого спитати те, чого не знаєш? Яка користь від того, що будеш сидіти в безлюдному степу, розклавши сувої полотна, з метром у руках? Знання перетворюються в гіркоту, яка приносить передчасну старість, коли немає поруч людини, з якою можна розділити радість і сум.
А може, присвятити себе богослужінню? Боюся, не вийде. Це заняття вимагає повного спокою й умиротворення. Ні в душі, ні в житті не зазнав спокою, тож яке благочестя серед цих людей, у цьому краї!
Виховувати дітей? І це робити я не у змозі. Виховував би, та не відаю, як і чому навчати. Якій справі, з якою метою навчати, для якого народу виховувати їх? Як настановити, куди скерувати, коли сам не бачу, де би діти могли застосувати свої знання? І тут не знайшов я для себе застосування.
Нарешті вирішив: папір і чорнило стануть віднині моєю розрадою, буду записувати свої думки. Якщо хтось знайде у них потрібне для себе слово, хай перепише чи запам’ятає. Виявляться непотрібними мої слова для людей — залишаться при мені. І немає в мене тепер інших турбот.
1890

Слово друге
У дитинстві мені доводилося чути, як казахи сміялися з узбеків: “Ох ви, сарти широкополі, очерет іздалеку носите, аби дахи накрити, зустрічаючись, запобігаєте, а поза очі один одного обзиваєте, кожного куща лякаєтеся, плещете безугавно, за що і прозвали ж вас сарт-сурт”.
Зустрічаючись із ногаями, теж сміялися і лаяли їх: “Ногай верблюда боїться, верхи на коні втомлюється, пішки йде — відпочиває; і втікачі, й солдати, й торгівці — з ногаїв. Не ногаєм, а нокаєм би варто вас називати”.
“Рудоголовий урус, цьому варто лиш загледіти аул, як скаче до нього стрімголов, дозволяє собі все, що в голову збреде, вимагає “узун-кулака” показати, вірить у все, що лиш не бовкнуть”, — казали вони про росіян.
“Боже мій! — думав я тоді пишаючись. — Виявляється, не знайти на всьому світі народу гіднішого і благороднішого за казаха!” Тішили й веселили мене ці розмови.
Тепер бачу: немає такої рослини, якої би не виростив сарт, немає такого терену, де би не побував торговець сарт, немає такої речі, яку би він не змайстрував. Живуть миряни у злагоді, ворожнечі не шукають. Поки не було російських купців, сарти постачали казахам одяг для живих і саван для покійників, скуповували гуртами худобу, яку батько з сином поміж собою поділити не могли. Тепер, за росіян, сарти раніше за інших перейняли новації. Й вельможні баї, й освічені мулли, і майстерність, і розкіш, і шанобливість — усе є у сартів.
Дивлюся на ногаїв — вони можуть бути хорошими солдатами, непохитно перебувають нестатки, смиренно зустрічають смерть, бережуть школи, шанують релігію, вміють працювати і наживати добро, ошатно вдягатися і веселитися.
Ми ж, казахи, наймитуємо у їхніх баїв за жалюгідний харч. Нашого бая вони проганяють зі своєї оселі: “Гей, казаху, не для того настелена підлога, аби ти її брудними чоботами топтав”.
Сила їхня у тому, що ненастанно навчаються вони ремесла, працюють, а не розтринькують час у принизливих чварах поміж собою.
Про освічених і вельможних росіян і казати нічого. Ми — не рівня і для їхніх прислужників.
Куди щезли наші колишні захвати? Де наш радісний сміх?
1890

Слово третє
У чому полягає причина розрізненості казахів, їхньої неприязні й недоброзичливості один до одного? Од чого слова їхні нещирі, а самі вони ліниві й одержимі владолюбством?
Мудреці світу давно зауважили: людина лінива, як правило, боягузлива і безвольна; безвольна — боягузлива і хвалькувата; хвалькувата — боягузлива, дурна і неосвічена; дурна — неосвічена і не має поняття про честь, а безчесна старцює у ледацюги, ненаситна, невгамовна, бездарна, не бажає добра довкіллю.
Вади ці од того, що люди переймаються лише одним — якомога більше завести худоби і здобути таким чином пошану в довкілля. Коли б вони зайнялися землеробством, торгівлею, прагнули до науки і мистецтва, не сталось би цього.
Батьки, примноживши свої череди, турбуються про те, як би череди у їхніх дітей стали ще огряднішими, аби передати турботу про череди пастухам, а самим провадити бездіяльне життя — досхочу їсти м’ясо, пити кумис, насолоджуватися красунями та милуватися скакунами.
Урешті-решт їхні зимівники і пасовища стають затісними, тоді вони, вдавшись до сили свого впливу чи займаного становища, всіма доступними для них засобами викуповують, виманюють чи віднімають угіддя сусіда. Цей, обібраний, вдається до утисків іншого сусіда чи вимушено покидає рідні місця.
Чи можуть ці люди бажати один одному добра? Чим більше бідноти, тим дешевша їхня праця. Чим більше знедолених, тим більше вільних зимівників. Він очікує мого розо­рення, я очікую, коли він дійде до злиднів. Поступово наша прихована неприязнь один до одного переростає у відверту, непримиренну ворожнечу, ми лютуємо, судимося, ділимося на партії, підкуповуємо впливових прихильників, аби мати перевагу над супротивниками, чубимося за посади.
Потерпілий не буде працювати — домагаючись достатку іншим чином. Ні торгівля, ні землеробство не цікавлять його, він буде приставати то до однієї, то до іншої партії, продаючи себе, животіючи у злиденності й безчесті.
Крадіжки у степу не припиняються. Якби була в народі єдність, не толерували би люди злодія, який, спритно користаючись із підтримки того чи того угруповання, лише посилює свій розбій.
Над чесними синами степу чиняться кримінальні справи за брехливими доносами, провадяться принизливі дізнання, завчасно знаходяться свідки, готові підтвердити те, чого не бачили і не чули. І все заради того, аби знеславити чесну людину, не допустити її до виборів на високі посади. Якщо гнаному заради свого порятунку доводиться звертатися по допомогу до тих самих негідників, він поступається своєю честю; якщо не йде до них на поклін — отже, бути йому несправедливо засудженим, зазнавати нестатків і знегод, не знайшовши у житті гідного місця і справи.
Досягнувши влади хитрощами і підступом, волосні не звертають уваги на тихих і скромних, а намагаються налагодити стосунки з людьми, подібними до себе, — верткими і беручкими, розраховуючи на їхню підтримку, а понад усе — побоюючись їхньої ворожнечі.
Зараз в обігу нове прислів’я: “Не суть справи, суть особи важлива”. Отже, досягнути бажаного можна не правдивістю задуманої справи, а спритністю і хитромудрістю виконавця її.
Волосних обирають терміном на три роки. Перший рік їхнього керівництва проходить у вислуховуванні образ і докорів: “Чи ж не ми тебе висували?” Другий рік іде на боротьбу з майбутніми суперниками. І третій — у передвиборних клопотах, аби знову бути обраним. Що залишається?
Спостерігаючи, як народ чим далі, тим більше поринає у чвари, я прийшов до висновку: волосними потрібно обирати людей, які отримали хай невелику, але російську освіту. Якщо таких немає, чи є, та їх не хочуть висувати, хай волосних призначає повітове начальство і військовий губернатор. Це було би корисним у багатьох аспектах. По-перше, марнославні казахи почали би віддавати дітей на навчання; по-друге, волосні не залежали би від примх місцевої знаті, а підкорялись би лише вищому начальству. Аби не плодити неминучі доноси і кляузи і не давати їм ходу, варто би обмежити призначеного від усіляких перевірок і випробувань.
Ми мали можливість переконатися у марності виборів біїв-суддів у кожній волості. Не кожен у змозі вершити правосуддя. Аби раду радити, як кажуть, на “вершині Культобе”, необхідно знати зведення законів, які дісталися нам від предків, — “Світлий шлях” Касим-хана, “Старий шлях” Єсим-хана, “Сім канонів” Аз Тауке-хана. Та й вони застаріли з часом, вимагають змін і безпомильних вершителів, яких у народі мало або й зовсім немає.
Люди, які добре знають казахів, казали: “Якщо біїв двоє, то суперечок — чотири”. Відсутність верховного судді й парне число біїв лише ускладнюють вирішення суперечок. Навіщо нарощувати кількість біїв? Чи не краще вибрати з кожної волості по три освічені й тямущі людини, не визначаючи терміну їхнього перебування на посту, й усувати лише тих, хто заплямує себе у негожих справах.
Хай би суперечки вирішувалися двома суддями і посередником, обраним позивачами. І лише не досягши істини у цих людей, не прийшовши до мирової, сутяжники звертались би до одного з трьох постійних суддів. Тоді би суди не затягувалися.
1891

Слово четверте
Люди уважні давно спостерегли: дурносміх рівнозначний сп’янінню. Сп’я­ніння веде до провин, розмова з захмелілим завдає головного болю. Поринувши в пустопорожній сміх, людина втрачає совість, ухиляється від справ, скоює непробачні помилки, за що чекає на неї відплата, якщо не на цьому, так на тому світі.
Людина, схильна до розмислів, завжди вдумлива, зібрана, хай це стосується справ світських чи перед судом смерті. Зібраність у справах і думках — основа благополуччя. Чи означає це, що ми повинні постійно перебувати в журбі? Хіба може душа лише сумувати, не знаючи веселощів і сміху? Ні, я зовсім не за те, аби ми лише те й робили, що журилися безпричинно. Та варто замислитися над своєю безтурботністю, зажуритися через це і спробувати позбутися безтурботності, вдавшись до корисної справи. Не порожні веселощі, а корисна і розумна праця зцілить душу.
Лише слабкі духом можуть зачинитися в собі, впавши у гіркі роздуми, не знайшовши розради.
Якщо смієшся над дурістю людини нерозумної, смійся, не тішачись із чужої дурості, а гнівно. У такий сміх не будеш упадати часто. Сміх спересердя — гіркий сміх.
Смійся захоплено, щиро тішачись, коли бачиш людину, яка набула благо, звершила справи добрі, гідні для наслідування. Добрий приклад спонукає до стриманості, вчасно зупинить, не допустить сп’яніння.
Не кожен сміх заслуговує схвалення. Існує ж серед решти сміху такий, що не виходить із грудей Богом даним шляхом, а підлаштовується та порожнім дзвоном розсипається винятково заради того, аби прожебоніти красиво.
Людина народжується на світ із плачем і йде у скорботі. У проміжку поміж цими двома подіями, так і не зазнавши справжнього щастя, не розпізнавши до кінця цінності й неповторності подарованого їй життя, вона бездумно тринькає його у принизливих чварах і негідних суперечках. Спохоплюється, коли життя вже при кінці. Й лише тоді починає розуміти, що за жодні скарби світу неможливо продовжити його хоч би на один день.
Жити хитрощами, крутійством, плазуванням — доля бездарних пройдисвітів. Віруй у Бога, сподівайся на своє вміння і сили. На чесну й самовіддану працю навіть твердь земна відповість сходами.
1891

Слово п’яте
Журба затьмарює нам душу, холодить тіло, сковує волю й, нарешті, виливається словами з вуст чи сльозами з очей. Я бачив, як люди молилися: “О Аллагу, зроби нас безтурботними, як немовлята”. Бачать себе страждальцями, обтяженими важкими турботами і нещастями, нібито вони розумніші за дітей. Про турботи ж їхні можна мати враження з прислів’їв: “Якщо жити залишилося до полудня, роби припаси на день”, “Для жебрака і батько стає чужим”, “Худоба для казаха — плоть від плоті його”, “У багатого образ світлий, а в бідного — все одно що точило”, “Жиґіт і вовк здобудуть їжу дорогою”, “Череди шанованих мужів перебувають у людях, переймаються вони своїм добром від неробства”, “Рука, що вміє брати, вміє й давати”, “Хто зумів нажитися, того і правда”, “Дарувальник зриває завісу відчуження”, “Якщо на бая сподівання кепські, то й на Бога не сподівайся”, “Якщо голодний, скачи до оселі, де поминки”, “Бережися озера глибокого та народу немилосердного”. Таких прислів’їв чимало.
Про що в них ідеться? Не про науку і знання, не про мир і справедливість журиться казах, йому би розбагатіти, та не знає — як? От і крутиться, хитрує, аби хоч лестощами виманити заможність у інших, не вдається — буде люто ворогувати зі всім світом. Батька рідного не проти обібрати і не вважатиме це ганьбою для себе. Не прийнято у людей піддавати осуду тих, хто здобуває собі худобу обманом, підлістю, жебранням, розбоєм чи іншими хитрощами…
Чим же відрізняється їхній розум від дитячого? Діти бояться розжареної печі, дорослих не залякати і пекельним вогнем. Діти, соромлячись, ладні крізь землю провалитися, а дорослі не відають сорому. У чому їхня перевага над дітьми? Якщо не роздамо ми їм того, що маємо, не дозволимо ми їм розорити себе, не принизимося ми до їхнього рівня — вони готові відвернутися від нас.
І це народ, до якого ми линемо душею?
1891
Слово шосте
Одне з казахських прислів’їв проголошує: “Початок успіху — єдність, основа достатку — життя”.
Та в яких людей буває єдність і як вони досягають згоди поміж собою, казахи не знають. Припускають, що це — спільність худоби, майна, харчів. Якщо так, то який хосен від багатства і яка шкода від злиднів? Чи варто працювати заради багатства, не позбувшись попередньо від родичів? Ні, єдність повинна бути в головах, а не у спільності добра. Об’єднати можна людей різних за походженням, релігією й духом, щедро обдаровуючи їх худобою. Домогтися єдності ціною худоби — ось початок морального занепаду. Брати повинні жити у злагоді не тому, що перебувають у залежності один від одного, а сподіваючись на свої вміння і силу, покладаючись кожен на власну долю. Інакше вони й Бога забудуть, і до справ не візьмуться, а почнуть шукати незлагоди один для одного. Поринуть у взаємні образи, будуть брехати, хитрувати й обманювати один одного? Як тут домогтися єдності?
“Життя — основа добробуту”. Про яке життя йдеться? Про буття заради того, аби душа тіло не покинула? Але таке існування й собаці надано. Той, хто цінує таке життя, тремтить перед страхом смерті, стає ворогом життя небесного. Рятуючись, тікає від ворога і має славу боягуза, ухиляється від роботи і має славу ледаря, перетворюється у противника справжнього благополуччя.
Ні, йдеться тут про інше життя. Про те, коли жива душа і світлий розум. Якщо ти живий, та душа твоя мертва, слова розуму не досягнуть твоєї свідомості, ти не зумієш заробити на життя чесною працею.
Нероба, ледар, дурносміх —
Він тішить дурощами всіх.
На вигляд зух — душа ж німа…
Він й краплі сорому не ма’.
Ставши таким, не вважай себе за живого. Праведна смерть гідніша за таке життя.
1891

Слово сьоме
Дитина народжується на світ, успадковуючи два начала. Перше з них потребує їжі, питва і сну. Це — потреби плоті, без цього тіло не може слугувати пристановищем для душі, не буде рости і міцніти. Інше — потяг до пізнання. Немовля тягнеться до яскравих речей, бере їх до рота, пробує на смак, прикладає до щоки. Стрепенеться, почувши звуки дудки чи сопілки. Підрісши, біжить на гавкіт собаки, на голоси тварин, на сміх і плач людей, утрачає спокій, розпитуючи про все, що бачать очі й чують вуха: “Що це? Навіщо це? Чому він так чинить?” Це вже потреба душі, бажання все бачити, все чути, всього навчатися.
Не відкривши для себе видимі й невидимі таємниці Всесвіту, не пояснивши всього собі, людина не стане людиною. І буття душі такої людини тоді нічим не відрізняється від буття будь-якої тварі.
Споконвічно Бог вирізнив людину від тварини тим, що обдарував її душею. Чому ми, подорослішавши і порозумнішавши, не шукаємо і не знаходимо задоволення для тієї допитливості, що в дитинстві змушувало нас забувати про їжу й сон? Чому ми не обираємо шлях тих, хто шукає знання?
Нам би ненастанно розширювати коло своїх інтересів, примножувати знання, які насичують наші душі. Нам би зрозуміти, що блага душі незрівнянно вищі за тілесні, й підкорити плотські потреби велінню душі. Та ні, не вдалися ми до цього. Галасуючи й каркаючи, не просунулися ми далі за гнійну купу біля аулу. Душа кермувала нами лише в дитинстві. Подорослішавши і зміцнівши, ми не дозволили їй повелівати собою, підкорили душу тілові, на все довкілля дивимося очима, та не розумом, не довіряємося порухам душі. Вдовільняючись зовнішнім виглядом того, що охоплює зір, не намагаємося проникнути у внутрішні таємниці, вважаючи, що нічого не втрачаємо від цього незнання. На зауваження і поради людей розумних відповідаємо: “Ти живи своїм розумом, а я своїм проживу”, “Ніж бути багатим чужим розумом, краще бути бідним, та по-своєму”. Ми не здатні оцінити їхні переваги над нами, не розуміємо сенсу сказаного ними.
Нема ні іскри у грудях, ні віри в душі. Чим відрізняємося ми від тварини, якщо бачимо лише очима? У дитинстві ми були кращими. Тоді ми були людськими дітьми — прагнули дізнатися якомога більше. Зараз ми гірші за худобу. Тварина не знає нічого, та й не прагне ні до чого. Ми не знаємо нічого, але готові сперечатися до хрипоти, відстоюючи власну темноту, прагнемо своє невігластво видати за знання.
1891

Слово восьме
Чи буде хтось прислухатися до наших порад або сприймати настанови? Хтось волосний, а хтось бай. Маючи намір набиратися розуму, хіба взялися б вони обиратися на такі посади? Ці люди вважають себе достатньо розумними і прагнуть до влади, аби навчати і виховувати інших, мовби вони досягли повної досконалості, й єдине, що для них залишилося, — це інших наставляти. Чи слухати їм нас, та й захотіли би слухати, чи знайдеться у них на це час? Голови їхні переймаються турботами: як би ненароком не провинитися перед начальством, не розізлити злодія, не збаламутити народ, не зазнати втрат, а знайти вигоду. Комусь треба підсобити, когось визволити. Все ніколи…
Багатії? Ті нічого не потребують. Хай на день, та їм надане багатство, їм здається, що вони володіють скарбами ледь чи не половини світу, а чого їм не вистачає, то куплять за худобу. Погляди їхні високо, а помисли ще вище. Честь, совість, щирість для них не дорожчі за худобу. Була би худоба, впевнені, можна підкупити самого Бога. Худоба замінює їм усе: батьківщину, народ, релігію, родину, знання. Де їм дослухатися до чужих порад? Прислухався б, так часу нема. Треба худобу напоїти-нагодувати, вигідно продати, від злодія і вовка вберегти, від холоду накрити та знайти людину, яка би зайнялася всім цим. Поки все залагодить-утрясе, до похвальби доведе. Бракує часу йому!
А злодій-злочинець та шахрай лукавий так чи інак нікого слухати не будуть.
Бідняки, мов сумирні вівці, перейняті своїм животінням. Що для них поради, знання, вчення, коли все це не потрібне багатим. “Не чіпайте нас, спілкуйтеся з тими, хто більше за нас розуміє”, — кажуть вони, мовби якщо бідний, так і знання не потрібні. Вони нічим не переймаються. Якби мали те, що мають інші, вони і жури би жодної не мали.
1891

Слово дев’яте
Я сам казах. Люблю я казахів чи не люблю? Коли би любив, схвалював би їхні звичáї, знайшов би у їхній поведінці хоч якусь дещицю, що принесла би мені радість чи втіху, дала змогу задовільнятися не тими, так іншими їхніми рисами, і не згасли би сподівання мої. Та немає цього. Коли би не любив, не починав би говорити з ними, ділитися сокровенними думками, радитися, входити в їхнє коло, цікавитися їхніми справами, розпитуючи, що там роблять, що відбувається, розлягся би собі спокійно, ні — так і зовсім відкочував би від них. Сподівань таких, що вони зміняться чи я нарозумлю, виправлю їх, теж не плекаю. Не відчуваю жодного з цих почуттів. Як же так? Повинен би схилитися до чогось одного.
Я хоч і живу, живим себе не вважаю. Не знаю, чи спересердя на людей, чи від невдоволення собою, а може, і з якоїсь іншої причини. Зовні живий, внутрішньо все мертве. Серджуся, та не відчуваю гніву. Сміюся, та не можу тішитися. Слова, які промовляю, і сміх здаються мені не моїми. Все чуже.
У молоді роки і не задумувався над тим, що можна залишити свій народ, любив казахів усією душею, вірив у них. Коли ж привелося пізнати людей, коли поступово згасла моя надія, виявив: нема вже тієї сили, яка дозволила би покинути рідні терени, зріднитися з чужими. Тому в грудях у мене зараз порожнеча. А взагалі думаю: може, воно і на краще? Помираючи, не буду страждати: “Шкода, не довелося зазнати ще такої-от радості!..” Не гризучись жалями про земне, втішаюся сподіваннями на прийдешнє.
Слово десяте
Люди благають Бога про дитину. Навіщо людині дитина? Кажуть, треба спадкоємця залишити, аби син годував батьків на старості років, молився за них після їхньої смерті. Тільки й усього?..
Що означає залишити спадкоємця? Боїшся, після смерті твоє майно опиниться без господаря? Чи тобі журитися про речі, які залишаться після тебе? Чи тобі шкода залишити їх людям? Які скарби ти набув, аби шкодувати про них?
Добра дитина — на радість, погана — на турботи. Як знати, яку дитину дасть тобі Бог? Чи тобі недостатньо принижень, яких ти зазнав за свого життя? Чи мало гидот сотворив ти своїми руками? Чому тобі хочеться ще зродити дитину, виростити її таким самим негідником, приректи її на ті самі приниження?
Хочеш, аби син молився за тебе після твоєї смерті? Якщо в житті ти чинив людям добро, хто не помолиться за упокій твоєї душі? Та якщо ти чинив лише зло, що тобі молитви сина? Хіба він здійснить за тебе ті благі справи, яких ти сам не звершив?
Якщо просиш дитину для радощів потойбічного життя, отже, завчасу бажаєш йому ранньої смерті. Якщо просиш для радощів цього життя, хіба народиться у казаха такий син, який би, змужнівши, оточив батьків турботою, опікав їх від мук? Чи твоєму народові, чи такому батькові, як ти, виховувати подібного сина?
Ти хочеш, аби він годував тебе, коли ти знесилишся? І це намарно. По-перше, чи доживеш ти до немічної старості? По-друге, чи виросте твій син настільки милосердним, аби піклуватися про твою старість? Якщо у тебе є худоба, хто не візьме на себе турботи про тебе? Не буде худоби, ще невідомо, хто і як годуватиме тебе. Також невідомо, чи буде твій син примножувати добро, чи візьметься тринькати надбане тобою.
Добре. Скажімо, Бог почув твої молитви, дав тобі сина. Чи зумієш ти дати йому хороше виховання? Ні. Не зумієш. Мало тобі твоїх гріхів, зануришся ще й у гріхи сина.
Від самого початку життя будеш обдурювати дитину, манячи його то одним, то іншим. І будеш тішитися, що вдалося обдурити. Кого будеш звинувачувати, коли він виросте брехуном? Навчаєш його лихословити, лаяти інших, ледь що — захищаєш: “Не чіпайте цього впертюха”. Потураєш його баламутству. Віддаючи в навчання, вибираєш муллу за малу оплату, лиш би навчив дитину читати й писати, навчаєш хитрощам і підлості, вселяєш у його душу недовіру до ровесників, прищеплюєш погані нахили. Це і є твоє виховання? І від цієї дитини ти чекатимеш милосердя?
Люди так само благають Бога і про заможність. Для чого людині заможність? Ти благав Бога? Благав. Бог тобі дає, а ти не береш! Дав він тобі сили, аби ти міг працювати і наживатися. Хіба ти витрачаєш цю силу на праведну працю? Ні. Бог дає тобі сили, аби ти міг навчатися, дав розум, здатний засвоювати науки, та невідомо, на що ти витратив їх. Хто не зуміє розбагатіти, якщо буде працювати без лінощів, домагатися невтомно, творити з розумом?! Та ж тобі не це потрібно, тобі хочеться отримати багатство залякуючи, випрохуючи, обдурюючи інших. Хіба це мольба? Це жебрання, розбій, який чиниться людиною без совісті й честі.
Ну, скажімо, обрав ти цей шлях, здобув для себе худобу. Так використай її на те, аби отримати освіту. Не для себе, так для сина. Без просвіти немає ні віри, ні блага. Без знань ні намаз, ні пости, ні паломництва не досягнуть мети. Я ще не зустрічав людини, яка би, здобувши багатство розбійним шляхом, використала його для спасенної справи. Те, що здобуте собачим чином, і витрачається по-собачому. І не залишається від такого багатства нічого, крім гіркоти розчарування, злості, душевних мук.
Допоки багатство в її руках, вона хизується ним. Розтративши, хвалиться тим, що й вона колись була багатою. Збіднівши, принижується до старцювання.
1892

Переклад Миколи ВАСЬКІВА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment