Хлопці, що відкрили нагість короля

Олекса РІЗНИКІВ
Олекса Різників (псевдонім — Олекса Різниченко) — шістдесятник, (швидше п’ятдесятник, бо за листівку 1958 року арештований 1 жовтня 1959 року!), член Спілки письменників України, автор двох десятків книг поезії та прози — “Озон”, “Терновий вогонь”, “Наодинці з Богом”, “Одноримки. Словник омонімів”, 2002, “Складівниця української мови”, 2003, “Іллейко, з Бога турейко”, “Бран”. Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?” (5 перевидань), “Маюнелла”, “УкраМарс” та інші.
Лауреат літературних премій ім. Павла Тичини (1995 р.), Костянтина Паустовського, Тараса Мельничука, Степана Олійника, Бориса Грінченка, Ярослава Дорошенка, Тодося Осьмачки, Леоніда Череватенка, Юрія ГорлісаГорського, Євгена Маланюка (2019).
Він був двічі репресований в Одесі органами КДБ — у 1959 і в 1971 роках. Засуджений на півтора року, вдруге — на 5 з половиною. Пропонуємо розповідь про першу репресію, яка сталася 60 літ тому — 1 жовтня 1959 р.

Що король — голий, бачило дуже багато людей. І всі розуміли, що вголос про це говорити не можна — заплатиш свободою чи й головою. Насмілювалися про це сказати тільки великі правдолюбці або ж діти, як отой хлопчик у казці Андерсена “Нове вбрання короля”. Діти, як правило, не свідомі того, що за це їм загрожує, або ж, коли й свідомі, то природний потяг до ПравдиІстини переважає у душі їхній усякий страх, і вони встигають, перш ніж злякатися, вигукнути:
— А король — голий!
Тоді починалася метушня.
Одні мерщій ховали очі, щоб хтось не помітив, що і вони бачать нагість короля, інші — розглядалися по боках, чи хто не помітив, що і вони бачать…
Шевці, які пошили в дурні короля і увесь народ, запевняючи, що Нову Матерію здатні бачити лише розумні люди, лякалися найбільше. Ці ілюзіоністи чи, точніше, “матеріалісти”, чудово знали, що її, тої Матерії, насправді нема, але розраховували на силу Слова: “Обізви людину сто разів свинею — і вона зарохкає”, “Скажи сто разів халва, і в роті стане солодко”.
І тут вони, ці “матеріалісти”, використовують той самий прийом, починають кричати: “Лови брехуна!”, як ото злодій, тікаючи, робить вигляд, що він ловить, доганяє злодія, репетує: “Лови!!!”
За ким підуть люди, кого почують? А король? Чи стане йому соромно за наготу свою? Чи муситиме робити вигляд і далі, що вірить у те, що одягнений?
60 років тому я був одним із тих хлопців, які закричали: “А король — голий!” Хоча ні, не закричали, а тихцем написали про це у листівці і поширили цю звістку по Кіровограду і Одесі вночі, нишком. Мав минути не один рік, поки ми й інші зрозуміли, що треба робити це не потай, не нишком, а говорити про це вголос, як згодом чинили академік Сахаров, Іван Дзюба, теж нині академік, Микола Руденко, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл.
Та тоді, влітку 1958 року, ми, виховані школою, і розмовляли нишком, і писали ту листівку конспіративно, аби ніхто зі сторонніх не знав, не почув про це, про наші наміри, навіть про наші думки!
У м. Первомайську Миколаївської обл., куди мої батьки ще 1948 року переїхали з Донбасу, з Єнакієвого, тікаючи від голоду, була група юнаків, об’єднаних потягом до писання віршів. Літературна студія існувала тут з 1951 року, її відвідували ми, ще учні школи, — Микола Вінграновський, Віталій Колодій, Станіслав Павловський, Андрій Ярмульський, Ісаак Савранський, Станіслав Швець, і я, грішний. Першого вірша мого районна газета надрукувала 5 травня 1952 року. Ми виступали по школах, на радіо, звикаючи до слова “поет”.
1958 року я закінчив Одеське державне театральне художньотехнічне училище і отримав направлення до Кіровоградського українського музичнодраматичного театру ім. Кропивницького. Навесні почав там працювати електроосвітлювачем. Замешкав у гуртожитку, де було двійко кімнат. Щовечора, а коли й вдень, ішли чудові українські п’єси, які я ще з одеських театрів, де практикувався, знав чи не напам’ять. У бібліотеці читав “Введение в индийскую философию”, “Моя жизнь” Махатми Ганді, писав вірші, переважно російською, хоча й дивувався, що деякі актори у приватному житті послуговувалися російською.
Частенько вихідними днями навідувався до батьків, які мешкали на третій частині міста Первомайська, на унікальному місці, на Богополі, це такий трикутник між двома річками, що зливаються — Богом і Синюхою. Колишні мої літстудійці роз’їхалися хто куди — Миколу сам Олександр Довженко забрав до Москви, у ВДІК, на режисерський факультет, Ярмульський і Колодій — до Одеси, Павловський — до Києва.
Я, відвідуючи батьків, стрічався з колегами по літературному об’єднанню — Володею Барсуківським, Іваном Галиняком, Станіславом Швецем, Валентиною Кравчук та іншими.
Згадайте, який був тоді час. Микита Хрущов тількитільки розкрив страшний механізм культу особи, висвітлив засоби і способи нищення людей; нещодавно було введено “союзницькі”, себто імперські, війська до Угорщини. У величезній імперії бродиловигравало нове вино. Ми, сп’янілі від його випарів, були чомусь певні, що такі групи, як наша, є у кожному місті й містечку. Як ми говоримо “про політику” — так і вони говорять. Як ми не любимо диктаторську “партію”, так і вони не люблять, як ми пишемо листівку — так і вони пишуть. Так, так, ми вирішили боротися з диктатурою компартії єдиним доступним нам способом — листівками.
Ми писали її на березі річки Синюхи, аби здалеку бачити, коли хто буде підходити. Ми зашивали того тонесенького аркуша у манжет штанини, ми вигадували і домовлялися, якими таємними словами писати у листах про нашу справу. І хоч врешті ми з Володимиром Барсуківським лишилися удвох, все одно підписали листівку “СОБОЗОН”, що означало “Союз борьбы за освобождение народа”.
Удвох ми її і друкували у кабінеті Первомайського харчокомбінату, де працював Володя Барсуківський. Робили закладки по 910 аркушів тонкого паперу з копіркою. Тож до дня поширення мали до 30 листівок. Поширювати вирішили в Одесі, куди Володя їхав до матері на так звані жовтневі свята, і по Кіровограду, де я працював.
Поширювати листівку треба було тільки на “жовтневі свята”, які насувалися. Щоби був дошкульнішим удар по комуністах, власть імущим, які стали по суті новим експлуататорським класом, визискувачем народу. Це їм я присвятив тоді вірша, написаного за канонами Маяковського, тоді мого улюбленого поета.
Вам!
Вам, не знающим с жира делать что,
Тратящим тысячи на пустяки,
Как вам не стыдно отделываться
мелочью,
Брошенной в ладонь народной руки!?
О ней толпы крика гуляют везде,
Лезут в глаза, в уши и в рот,

А шепотку о том, что вами народ
раздет,
Не откроют даже ворот!
Витяги із “Постановления о перепредъявлении обвинения” від 30 грудня 1959 р., складеного старшим слідчим Рожком:
“20 июля того же года 1958 Барсуковский приехал к обвиняемому Резникову в г. Кировоград для составления антисоветской листовки, при этом привез с собой записаные им на листке бумаги отдельные политические выражения и слова для включения их в текст антисоветской листовки. Там же, в г. Кировограде, 21 июля 1958 года Резников и Барсуковский составили образец антисоветской листовки и переписали ее собственноручно в двух экземплярах, а также договорились между собой розмножить ее на пишущей машинке Швеца.
Перед отъездом из г. Кировограда, в целях конспирации, по предложению Резникова, Барсуковский обменялся с ним рукописными текстами антисоветской листовки и зашил ее в манжет своих брюк…
В конце июля или начале августа 1958 г. Барсуковский потерял имевшуюся у него антисоветскую листовку, в связи с чем решил вновь выехать к Резникову в г. Кировоград для написания другой листовки.
10 августа 1958 г. к Резникову вторично приехал обвиняемый Барсуковский и привез с собой собственноручно написанный им текст утерянной листовки, восстановленный по памяти. Резников совместно с Барсуковским с экземпляра антисоветской листовки, хранившегося Резниковым, собственноручно написали с него 2 экземпляра листовки, внеся в ее текст некоторые изменения и дополнения. Тогда же они вновь обсуждали планы по приобретению типографского шрифта, способах и местах распространения этих листовок…”
А ось іще цитата з тієї ж Постанови про перепред’явлення звинувачення:
“Будучи в г. Кировограде, Резников днем 7 ноября 1958 г. одну антисоветскую листовку опустил в почтовый ящик на ул. К. Маркса, дом № 56, а вечером того же дня пять штук таких листовок отдал для распространения В.В.К., при зтом сказал В., что, если он распространит листовки, то будет считаться членом “СОБОЗОНА”. После этого в тот же вечер Резников одну антисоветскую листовку положил на входные ворота строительного техникума по Театральному переулку, № 3, одну положил на железную ограду дома № 4 по ул. Декабристов, одну заложил за табличку входной двери Аптеки М 4 по ул. Володарского, 56, одну положил на железные ворота дома № 97/59 или же № 93 по ул. Гоголя, т.е. лично распространил по городу пять антисоветских листовок, о чем в завуалированной форме сообщал в письме Барсуковскому в декабре 1958 г”.
Отакі дії, отака пропаганда.
9 листопада 1958 року мене забривають до морфлоту, везуть у Севастополь, і я навчаюсь рік у школі радіометристів.
Влітку за велінням КДБ, яке уже натрапило на слід СОБОЗОНу, мене скеровують до Одеси і прилаштовують на 16й станції Великого Фонтану, де тоді містився береговий пост сигналізації і спостереження за входом до порту, і я кілька місяців проходжу там службу, де за мною спостерігають і сигналізують. Того літа до Одеси повернувся Володя Барсуківський, відпрацювавши у Первомайську два роки після технікуму. Нас з ним зводять, щоб далі спостерігати. І першого дня жовтня 1959 року роблять обшуки у мене в “кубрику”, у Володі, у моїх батьків у Первомайську, у Швеця…
Але, здається мені, пора познайомитися з тою листівкою, яку увесь час слідчі органи обзивали антирадянською. Читаючи її, порахуйте, скільки разів ми виступали проти РАД, антиРАД:

ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ
ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!
К вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.
ДРУЗЬЯ!
Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживих слов, которыми опутывает Вас с помощью газет и радио кучка захвативших власть коммунистов.
Разве не улыбаетесь Вы иронически, читая газеты или слушая радио, разве не возмущаетесь подлой ложью и двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлений?
Они кричат о свободе и демократии, но это — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.
Они кричат о богатстве народа, о подъеме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.
Робочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.
А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.
Но что найдет он там?
Такое же бесправие, нищету и забитое существование. Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — это все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.
Неумная и диктаторская политика партии коммунистов, как внутри, так и вне государства, приводиш мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за свое будущее.

ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!
Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между народами всех стран мира!
Довольно раскалывать мир на два так называемых “лагеря”!
Долой фашистскую диктатуру партии!
Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!
Мы стоим за признание религии и церкви государством!
Долой атеистическую пропаганду!
Да здравствует подлинная свобода народа!
Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН)
Ну що? Скільки разів ми назвали Ради? Жодного?
То ж бо й є, що листівка повністю антипартійна, а не антирадянська. І це не дивно — ми знали і тоді, що реальна влада належить партії, а Ради — то так собі, для створення видимості народовладдя. Та й, з другого боку, Ради були і в Київській Русі, і в козацтва, і Центральна Рада була у роки визвольних змагань. Отже, слідчі органи КДБ свідомо перекручували факти, звичайно ж, із відома тієї самої партії, яка привласнила, брутально узурпувала владу, забравши її від Рад, але настирливо називала її, владу, радянською. Як писав Маяковський, “мы говорим одно, а подразумеваем другое…”

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment