Павло МОВЧАН
Переглядаючи залишки щоденникових записів, більшу частину яких я змушений був спалити 1971 року в туалеті гуртожитку кіностудії ім. О. П. Довженка, де я тоді мешкав, натрапив на відгук-запис на книгу поезій видатного казахського поета Олжаса Сулейменова “Определение берега”, що вийшла в Алма-Аті з передмовою Леоніда Мартинова… “Дивовижно, несподівано… перехоплює подих… Це — явище, як на мене, в світовій поезії… До речі, необхідно прочитати Абая, про якого Олжас написав таке: “Поет великий своєю темою. Проходять віки, а тема його актуальна, і вірші його як і колись лунають гнівно і печально. Вмирає тема, вмирають вірші. Але живе Абай, який викривав тупість і бахвальство ХІХ сторіччя…” Хіба це не про Шевченка?! “Живе і буде вічно жити…”
І я запитав сам себе: а що я знаю про Абая? Анічогісінько… Так само, як і про героя поеми “Кактус” О. Сулейменова Жаппас… Унікальний значеннєвий рівень. Візії поета чи фантазії часу… Одним словом — номінологія уяви. Або роздуми класика Амана на тему “бути і здаватися”… Майже за формулою Фромма… Здається, щось чув, щось знаю, щось уявляю, щось передбачаю, щось пригадую… І це щось таке загальне, таке не окреслене, таке стереотипне, таке ніяке, як усе, що стосувалося класиків літератур братніх народів колишнього Совєцького Союзу…
І все це збіглося в часі з зустріччю з відомим науковцем, педагогом і перекладачем Миколою Васьківим, який на моє запитання: а що він робить зараз, — поклав переді мною переклади “Книги слів” Абая, про якого в довідниках сказано так же “багато”, як і про, наприклад, Тукая…
І знову, як 150 років тому, був приголомшений, але цього разу текстами Абая Кунанбаєва. Яка глибина, яка точність діагнозу, яка лапідарність вислову, яка органічність і всеохопність зору… І знову звернувся до своїх щоденникових текстів… Проте там знайшов згустки нічого… Адже і 50 років тому брежнєвсько-андроповська темрява випалювала все, що могло бути свідченням про самого себе. Не відновити з пам’яті ані років з моїм односемінарником Олжасом Сулейменовим, ані з латишом Кнутом Скунієксом, ані з алтайцем Паслєєм Салмиковим, ані з естонцем Мацом Траатом, ані з грузином Тамазом Чіладзем, ані з росіянином Сергієм Гандлевським чи Володимиром Макаліним, ані з Грантом Мативасяном… Я не годен навіть зробити повного переліку імен, завдячуючи яким я розширював своє власне поетичне поле, поле уяви, поле широких змістів, на весь географічний простір, який власне офіційно зводився лише до російської словесності. Вони руйнували ці ідеологічні мури, якими ми були обнесені за тих часів.
Як нам необхідно тепер вийти на той обшир спільного минулого, яке безпосередньо стосується нас, українців, зокрема наших близьких сусідів: половців і кіпчаків. Так само, як південних наших сусідів, татарів-кримців і татарів-нагайців, не кажучи вже про огузків, союз із якими князь Святослав знищив колись через хазарщину, що торгувала нашими пращурами. Щоб не мати випалених сторінок із національного нашого щоденника, нам потрібно уже тепер створити умови до залучення, вивчення, перекладання і популяризації великих цього світу і їхніх текстів, залучаючи їх до нашого духовного колообігу. Тому в існуючому Інституті книги мусять бути відповідні програми з перекладу і популяризації апостолів духу, тих, з ким нам випало перебувати в тривалому імперському полоні. Вчитайтеся в тексти Абая, і ви зрозумієте, чому нам необхідно це. І принагідно висловлюю подяку Миколі Васьківу за те, що він це робить за велінням свого серця.
