Анатолій ПАЛАМАРЕНКО: «Українці відчувають ностальгію за національними цінностями»

У Національному палаці мистецтв “Україна” відбувся ювілейний концерт Героя України, народного артиста, лауреата Шевченківської премії Анатолія Паламаренка “Посміхнись”. Про те, як відбувався цей концерт, наша розмова з Анатолієм Несторовичем.

— Чи були у Вас раніше сольні концерти у Палаці “Україна”?
— Неодноразово виконував свої номери під час різних концертів. А сольний концерт на цій поважній сцені у мене вперше. Ініціатором його проведення став заслужений діяч мистецтв України Роман Недзельський, який донедавна був директором Палацу “Україна”.
Концерт пройшов успішно. На нього завітало багато небайдужої інтелігенції. І це мене радує.
Сьогодні з екранів телевізорів нас “годують” “Вечірнім кварталом”, “Дизель шоу”, іншими подібними програмами. А український народ уже відчуває ностальгію за національної культурою. Тому вирішив згадати цьогорічних ювілярів: Івана Котляревського, якому виповнюється 250 років, Миколу Гоголя — 210, Тараса Шевченка — 205, Остапа Вишню — 130 і Олександра Довженка — 125. Це все наші генії. І я відібрав до виступу їхні твори. Разом зі мною на сцені було ціле сузір’я талановитих виконавців. Після концерту телефонувало багато людей, дякували. Я потрапив у ту духовну нішу, яка так потрібна нашій нації.
— Свій виступ Ви почали з уривка твору Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Напевне, цей письменник посідає особливе місце у Вашій творчості?
— Микола Васильович — це геніальне створіння, бо виростав з українського коріння, на українській землі. Вважаю, що він наш письменник. Єдиний, кого можу читати російською мовою з українським акцентом, — це Гоголя. Сьогодні твори письменника звучать, можливо, навіть актуальніше, ніж раніше.
Колись я зробив двогодинну програму за творами “Вечори на хуторі біля Диканьки” і “Тарас Бульба”, з якими їздив і до Росії. Побував на Камчатці, в Іркутську. Пізнав славу і неславу Росії. Для мене це було цікаво. Пам’ятаю, як виступав у Петропавловську-Камчатському. Мені було важко говорити російською мовою, я добирав слова. Коли чую з зали: “Давай по-українськи”. Запитую: “Можна українською?” у відповідь — оплески. І я з такою насолодою відкрив їм наші українські літературні цінності.
— Існують чудові переклади Гоголя українською мовою, чи не пробували використовувати їх у своїх програмах?
— Я закоханий у творчість Гоголя. Це не письмо, а поезія. У нього “Тарас Бульба” — не повість, не роман, це поема. Настільки це була поетична українська душа. І я хочу, щоб люди відчули цей смак.
Вважаю, російська література для нас не чужа, вона прекрасна. Як може інтелігента людина не знати Достоєвського, Толстого, Пушкіна, Лєрмонтова. Але не мусимо забувати свого. Маємо виконувати заповіт великого Тараса: “Чужому научайтесь й свого не цурайтесь…”
Я намагаюсь весь час підніматися до думок, почуттів Кобзаря. Мені здається, якоюсь мірою я вже підійшов до його мислення, до його наповнення, до його температури любові до матінки-України.
Коли читаю його вірші, люди починають думати, починають бачити, наскільки цей велетень від коріння до крони високої — народний. Тому найбільше пам’ятників у світі не Пушкіну, не Гете, не Міцкевичу, а Тарасові Шевченку. Я пишаюсь цим. Уже 72 роки на сцені йду до нього, тож думаю, що вже розпізнав Кобзаря з усіх боків.
— Особливе ставлення у Вас і до творчості Олександра Довженка.
— Олександр Петрович — великий страждалець. Але яка геніальна душа! Як він написав “Зачаровану Десну”! Я читав багато автобіографічних речей і зарубіжних, і наших авторів. Але так, як Довженко, не писав ніхто. Це музика. Це епічне бачення нашої України, нашого народу. Це — просто диво. Мені здається, що у світі немає такого прочитання свого дитинства. Ніхто не зміг передати його в слові так, як Олександр Петрович.
Крім “Зачарованої Десни” я читаю його оповідання, написані в часи війни: “Мати”, “Незабутнє”, “Хата”. Від “Зачарованої Десни” люди сміються, а від оповідань — плачуть. Такий дивовижний світ у нашого геніального Олександра Довженка.
— Оповідання Остапа Вишні “Ярмарок” під час концерту показали як справжню виставу.
— У день народження Остапа Вишні 13 листопада у Національній філармонії я прочитаю його більше, але вже без музики. А цього разу з Національною заслуженою капелою бандуристів України імені Георгія Майбороди вирішили зробити сучасніше дійство, показати ярмарки, які були по всій Україні. Особливо — на Полтавщині.
Ця тема мені близька, бо у селищі Макарові, що на Київщині, де минуло моє дитинство, через дорогу від моєї хати проходив ярмарок. Я все це бачив і відчував.
Виступав з цим оповідання і в Японії. Японцям треба було тільки пояснити, що таке ярмарок, то вони слухали і сприймали, як українці. Так само в Італії, Канаді, США. Ось що значить музика слова великого Остапа Вишні. Це єдина річ з мого репертуару, яку розуміють без перекладачів.
— Цьогоріч відзначали 250-річчя від дня народження Івана Котляревського.
— Їздив у Полтаву. Там ювілей відсвяткували дуже широко і яскраво. А в Києві не зробили нічого. А 200-річчя, відзначали не лише в Києві, а й навіть у Москві. Я виступав у Большому театрі, там познайомився з Іваном Козловським, він потис мені руку, подарував автограф.
А коли я нещодавно запитав філологів з Національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова, в якому викладаю, 250-річчя якого світоча відзначаємо, вони не знали, що відповісти. Ось у який духовній ямі ми нині перебуваємо.
— У ювілейному концерті взяла участь Національна капела бандуристів. З цим колективом Вас поєднує багато років творчої дружби.
— Це рідні мої товариші, творчі колеги. Щасливий, що доля мені усміхнулася і я познайомився з Миколою Гвоздем. А тепер приятелюю з братами Курачами. Один з них керує Чоловічою хоровою капелою ім. Левка Ревуцького, другий — капелою бандуристів. Це одержимі люди. У них українство в генах. Юрій Володимирович Курач віднайшов стільки перлин, про які ми навіть не знали.
Багато разів виступав з капелою на різдвяні свята. Особливо запам’ятався наш концерт у Київському національному академічному театрі оперети. Було багато молодих. Того вечора вони вперше доторкнулися до скарбів національної культури, відкрили їх для себе.
Репертуар цього колективу побудований на любові до України. Гастролював з ними по всій нашій країні. Нас добре всюди приймали. Вже традиційно 9 березня наступного року разом з капелою проведемо в Національній філармонії України концерт, присвячений Тарасу Шевченку.
Моя молодість проходила з великими людьми. Близько тридцяти років мав честь виступати разом з Дмитром Гнатюком. Доля звела мене Юрієм Гуляєвим, Євгенією Мірошниченко, Миколою Кондратюком, з якими виходив на одну сцену. Сьогодні молоді дивляться на мене так, як я тоді дивився на великих. Мене привітали народні артисти України Сергій Магера і Анатолій Матвійчук, квартет “Гетьман”, макарівська група “Козацькі джерела”. Глядачі тепло прийняли Олексія, який грав кума. Він був смішний і всюдисущий. Другий кум — Володимир Стретович. Люди знають пана Володимира як політика, а тепер відкрили в ньому і прекрасного артиста. Він доклав багато зусиль, аби організувати цей концерт. Також публіка дуже тепло прийняла дев’ятирічного виконавця з Івано-Франківська та самодіяльного виконавця Михайла Герасимчука.
Привітав мене і Вадим Крищенко. Хоч би про що писав Вадим Дмитрович, усе проукраїнське, виболіле. Він написав для мене і нові речі. Зараз виконую його вірш “Про українське братство”. Вистрілив Павло Глазовий своїм віршем “Україна — вічна”. Це піднесло дух слухачів.
Привітали козаки. Я став Героєм козацтва і мене обрали генерал-хорунжим козацького війська. До речі, рік тому я їздив в Умань, де відзначали 250-річчя Коліївщини, і читав там поему Тараса Шевченка “Гайдамаки”.
— Чим запам’ятався ювілейний рік?
— Разом з Національною капелою бандуристів їздив на Тернопільщину з програмою “У сім’ї вольній, новій”. Виступав з новими програми у Києві та області. Але, безперечно, головна подія — концерт у Національному палаці мистецтв “Україна”.
— Чи не траплялося такого, що Ви під час концерту забували текст?
— Іноді, коли в залі сидить Вадим Крищенко, можу забути якесь слово. Тоді дивлюся на Вадима Дмитровича, і він мені підказує. А якщо сам на сам з публікою, то вільний і не забуваю. (Сміється).
Дуже гарно пам’ятаю тексти, навіть з дитинства. А імена забуваю миттєво. Буває соромно, коли запитую у студента (викладаю у 4 вишах), “як вас звати, звідки ви?”, а він відповідають “та я вже вам казав”.
— Які маєте творчі плани?
— 24 листопада разом з симфонічним оркестром та хором покажемо у Національній філармонії України “Гайдамаків” Тараса Шевченка. Диригуватиме народний артист України Іван Гамкало. Це наш четвертий спільний проєкт. До цього були “Сон” Тараса Шевченка, “Думи мої. Невольнича поезія Шевченка” і “Трубіж трубить” за Борисом Олійником.
Продовжую популяризувати сучасну українську поезію. Мені дуже подобається співак і поет Анатолій Матвійчук. Остання на сьогодні збірка його поетичних творів присвячена трагедії на сході. Я не можу її спокійно читати.
Є плани зробити концерт за цими творами.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото надано Національною
філармонією України

Related posts

Leave a Comment