Два кольори мої, два кольори…

Прикарпатці славно вшанували свого земляка — Дмитра Павличка у його 90-річний ювілей

Богдан Вівчар,
член Правління і Ради ІФ ОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка

Ініціювала урочистості обласна “Просвіта”, яка заздалегідь рішенням Правління і зверненням до обласної влади запропонувала вшанувати видатного митця, громадського і державного діяча, який чи не найбільше з нині сущих доклався
до становлення й утвердження Української державності.
— Сьогодні у нас на Франківщині відбувається неординарна подія — ми вшановуємо нашого славного земляка — Дмитра Павличка, який став легендою для нашого краю і для України загалом. Талановитий поет, перекладач, державний і громадський діяч, дипломат найвищого рангу, Герой України, — сказав у переповненій залі обласної філармонії імені Іри Маланюк голова ІваноФранківської обласної “Просвіти”, друг, товариш і соратник ювіляра Степан Волковецький.
— Моє покоління пам’ятає Павличка з комуністичних часів. Пригадую, коли після закінчення Львівського університету мене скерували працювати на Урал, я взяв із собою декілька грамплатівок, серед яких Павличкові “Два кольори”, щоб вони нагадували мені про Україну. Те саме можуть сказати тисячі молодих людей, яких тодішній політичний режим розкидав по цілій радянській імперії з метою асиміляції.
Говоритиму про те, що знаю як співучасник тих подій. Стверджую, Павличко зіграв справді історичну роль для нашого краю та України загалом. 1989 рік,
30 років тому, Дмитро Павличко — кандидат у депутати Верховної Ради СРСР по Калуському виборчому округу. Це були перші вибори, в яких наша команда підтримки, а я був у ній, виступала під синьожовтими прапорами й національною символікою. І це було в умовах уже агонізуючої, але страшної комуністичної системи, де ще діяли репресивні органи. Ці вибори були могутнім стимулом для національного самоусвідомлення наших краян. Донині пам’ятаю його потужний голос і правдиві слова, що кликали до боротьби за вільну Україну. Голос Павличка був тоді і є тепер голосом українського народу, — зазначив Степан Васильович.
Він нагадав, що знаковою історичною подією стало створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка (тепер — “Просвіта”) на початку 1989 року, яке очолив Дмитро Павличко. Сьогодні роль “Просвіти” явно недооцінюють. Насправді це була по суті своїй не громадська організація, а організація політична, яка єдина з новітніх структур мала право висувати кандидатів у депутати всіх рівнів, чим вона вповні скористалася в березні 1990 року. Це була фактична альтернатива комуністичній партії, яка до того одноосібно панувала в політиці й економіці. В результаті у трьох західних областях — Львівській, Тернопільській та нашій, ІваноФранківській, — комуністи зазнали цілковитої політичної поразки. Водночас Дмитро Павличко був одним із організаторів Народного руху України, який став головною політичною структурою державотворення. Як учасник Установчого з’їзду Руху у вересні 1989 року, пам’ятаю, що за пропозицією Павличка першим головою Руху обрали Івана Драча, а відповідальним секретарем — дисидента Михайла Гориня.
— Стверджую, що основні засади зовнішньої політики України після проголошення Незалежності, зокрема, інтеграцію в Європу і НАТО були сформульовані не тодішнім міністром закордонних справ Зленком і навіть не президентом Кравчуком, а пізніше Кучмою, а комісією закордонних справ Верховної Ради України, яку очолював Дмитро Павличко, — продовжив промовець. — Лише два факти. 1992 року, одразу після проголошення Незалежності, з його ініціативи була направлена група депутатів у складі Богдана Гориня, Анатолія Касьяненка і мене на засідання Генеральної асамблеї Ради Європи. Тоді, коли Україна ще не була її членом. Кожен з нас мав слово на засіданні
Генеральної асамблеї, ми мали статус спеціально запрошених гостей. Потрібно було заявити про нашу позицію на світовій арені. І було важливо, щоб світ почув нас як представників новоствореної держави, і щоб наша позиція була відмінною
від позиції Росії. Це ми з успіхом зробили.
Факт другий. 2000 рік. Під час наради послів України у президента Кучми, на той час посол України в Польщі Павличко наполегливо пропонує президенту запросити з візитом в Україну Папу Римського Івана Павла II як знакову фігуру західного світу. Я як посол України в Грузії підтримав цю пропозицію, повідомив про дуже успішний візит Папи Римського в православну Грузію. Наголосив, що в Україні, на відміну від Грузії, живуть мільйони грекокатоликів і римокатоликів. Не сумніваюся, що ця пропозиція Павличка зіграла чи не вирішальну роль в ухваленні Президентом відповідного рішення. Знаємо, що візит Папи Римського був справді історичною подією, більше двох мільйонів наших громадян взяли участь у акціях прийняття високого гостя…
Таких фактів у багатогранній діяльності Дмитра Павличка сотні. Не всі знають, що Акт проголошення Незалежності України в остаточному варіанті запропонував саме Дмитро Павличко.
Маємо всі підстави гордитися нашим славним земляком, Великим українцем.
Промовець запрошує на сцену ювіляра, якого зала стоячи зустрічає оваціями. Дмитро Васильович дякує краянам за таке пошанування і дарує віршподяку:
Франківщино! Моя висока земле,
З твоєї глини я, з твоїх страждань.
Засну, але ніколи не задремле
Твій дух, що наказав мені: “Повстань!”
То вересень, що взяв мене від плуга,
Забрав батіг, а дав перо й папір…
Я твій листок. Я крил твоїх пір’їна…
Дмитро Васильович згадує буремні часи постання української Незалежності, до якої докладалися тисячі українських патріотів. І насамперед наші краяни. Згадав вибори до Верховної Ради СРСР 1989 року, на яких він і, як тепер кажуть, команда підтримки першими з усіх ішли під синьожовтим прапором, думкою полинув у часи творення Товариства української мови, Руху, Всеукраїнського референдуму 1991го…
А ведучі переносили присутніх у творчу кузню ювіляра, бо ж чи не кожен рікдва зпід його пера виходили збірки поезій, есеїв, роздумів. І щемносердечне зізнання любові до матері, до краю, до України… Два кольори мої, два кольори…
Пісні ювіляра і щирі посвяти дарували йому народні артисти України Михайло Кривень, Іван Дерда з Чернівців, заслужена артистка України Оксана Кречко, професійні, народні колективи. А сам винуватець торжества вторив їм, читаючи свої вірші, давніші й учорашні, в яких він звертається до нинішнього президента і пропонує: якщо він будує Україну — “ось моя рука!”. Водночас застерігає: “Якщо хтось хоче продати Україну, хай буде проклята його хода”.
А коли вшкварили яблунівські троїсті музики, ювіляр не стримався і під оплески зали заспівав коломийки. Шевченківського лауреата вітали, вручали подарунки і квіти міський голова Руслан Марцінків, від імені голови облдержадміністрації та обласної ради — заступник керівника облдержадміністрації Віталій Федорів, начальник управління культури облдержадміністрації Володимир Федорак, ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ігор Цепенда, від Коломийської “Просвіти” — її голова Василь Глаголюк (на свято з Коломиї прибуло Правління “Просвіти” у повному складі), друг дитинства, відомий хірург Микола Кейван, професор, академік Володимир Качкан, просвітянка Марія Слободян, яка прочитала вірш поета, та інші.
Зведений хор разом з усім залом зичили Дмитрові Васильовичу многих літ. А насамкінець виконали гімн ОУН “Зродились ми великої години…”
Справдібо, народився ювіляр у час зародження ОУН, у велику годину боротьби і творення української державності й підхопивши те знамено, гідно проніс його у нинішній час… Через любов і гіркоту невдач… Червоне — то любов, а чорне — то журба… Хай її не буде у житті ювіляра. Та і в нашому.
Урочистість завершилася, а учасники зустрічі ще довго не відпускали Дмитра Васильовича, вітаючи, просячи автографів, дискутуючи про таке розхристане сьогочасся України.

Related posts

Leave a Comment