Ясний і чистий образ борця

Тарас МАРУСИК

Людини не стало, залишається пам’ять у рідних, друзів, знайомих, багатьох людей. Не хочеться писати про Володимира Панченка в минулому, але це, на жаль, невідворотно. Знав, що хворіє, але не думав, що так швидко відійде у засвіти.
Пригадую наше знайомство. Це були часи українського національного піднесення. Він, тоді новообраний народний депутат, якому вдалося перемогти навесні 1990 року “червону чуму” не у Львові, Івано-Франківську, Тернополі чи, навіть, у Києві, а в Кіровограді (нині Кропивницький), увійшов у парламентський Комітет з питань культури і духовності. А я працював там головним консультантом. Поступово наше знайомство переросло у спільні справи, важливі для держави і національного загалу.
Саме він як дуже цікавий літературознавець і знавець творчості Володимира Вин­ниченка запропонував майже божевільну ідею — організувати поїздку на південь Франції в Мужен, де мешкав у своєму “Закутку” письменник із дружиною і де вони поховані, і з’ясувати на місці, чим можна допомогти українським митцям у вигнанні, які “підхопили” цю винниченківську хату, а також куди примістити цінну колекцію творів і зрозуміти, наскільки там можна було б зробити своєрідний український культурний центр-творчу резиденцію.
Така деталізація, як оце я тут навів, викристалізувалася в процесі низки розмов між нами і головою Комітету Лесем Танюком. Він максимально підтримав ідею, і, попри спротив ще не “зачищеного” комуністично-гібридного секретаріату Верховної Ради України, таку поїздку вдалося здійснити. Цьому передували телефонні дзвінки і листування з українськими митцями Іванкою Нижник-Винників та Юрієм Кульчицьким, головою української громади Франції, істориком Володимиром Косиком.
У цьому історичному відрядженні (як і в пізніших) я взяв участь не як чиновник, а як знавець французької, власне, як перекладач. Але це було більше ніж перекладацтво. Результатом тієї поїздки стало перевезення робочого кабінету Винниченка (де були і чималий письмовий стіл, і грудочка української землі в шкіряному мішечку, настільна лампа, 2 картини роботи письменника, наручний годинник “Омега”) в Україну. Всі названі й неназвані експонати можна побачити в Кропивницькому, в постійній експозиції обласного історико-краєзнавчого музею. Саме Володимир Панченко наполіг, щоб меморіальні речі Винниченка опинилися на його батьківщині.
Про саме перевезення — з Марселя в Одесу морем, а відтак у Кіровоград повітрям — тоді було багато медійного галасу. І сам Володимир Панченко залишив проникливі нотатки та опис того відрядження. Але через 27 років ця історія дещо призабута. Переконався торік, коли презентував у Кропивницькому свій переклад і частину презентації присвятив детальній розповіді про історію перевезення Винниченкових речей у це місто. На жаль, мало хто вже про це пам’ятав. Тоді ж я кілька разів дзвонив Володимирові Панченку на різні телефони, але він не брав трубки. Я знав, що він хворіє, але не знав деталей. Хотілося побачитися і почути його розповідь про ту велику загальнонаціональну акцію у сфері культури. Це, до речі, було першим у незалежній Україні поверненням культурних цінностей.
1993 року ми здійснили ще одне грандіозне відрядження, поза рамками Верховної Ради. Знімальна група Кіровоградського обласного телебачення виїхала в Мужен, щоб зняти документальний фільм про Володимира Винниченка, де сценаристом був Володимир Панченко, а я — перекладачем.
Пізніше, вже в часи його роботи в “могилянці”, нас знову звела спільна справа — оборона української мови. Не одне звернення, не один лист ми написали і підписали спільно.
Кілька днів тому Леонід Фінберг подарував мені останню книжку Володимира Панченка “Повість про Миколу Зерова”. Я ще не встиг її прочитати, перегорнув і знову переконався, що так, як пише Панченко, нині мало хто пише. Чудовий стиль, який був притаманний і його усним розповідям. Недаремно цю працю висунули на Шевченківську премію…
Коли помер Михайло Драгоманов, Борис Грінченко, який за його життя вів численні полеміки з ним, написав: “Він умер. Зникло, розвіялось усе дочасне, все особисте, всі ті випадкові хмарки, що тьмарили цю постать. Зникло — і перед нами встає ясний і чистий образ борця за ідею. Схиляймо перед їм чоло низько-низько — і до праці!”

Related posts

Leave a Comment