Історія одного рушника

В експозиції музею Лесі Українки представлено унікальний витвір народного мистецтва — вишитий і вимережаний рушник з присвятою “Борцю за волю і освіту українського народу Михайлу Петровичу Драгоманову. Коли битись, то не миритись”. Цю реліквію подарувала музею Валентина Лейко з Вінниччини.

Наразі власниця рушника проживає за кордоном. Однак пощастило зв’язатися з нею у соціальній мережі і розпитати про долю цього рушника. Було відрадно, що ця мила жінка швидко відгукнулася, написала цікаву розповідь та ще й додала: “Пам’ять має жити”.
“Рушник цей пам’ятаю з дитинства, як велику цінність, — пише В. Лейко. — Тільки на Пасху і на Празник… мама розстеляла його зверху на грубці. І я з цікавістю розглядала візерунки. Коли я виросла та начиталася про родину ДрагомановихКосачів, мене стало переслідувати питання — що за рушник, яким чином він пов’язаний з Драгомановим? Отож уже дорослою, в одному з учительських журналів знайшла адресу вашого музею і подумала, що в музеї повинні щось знати. Таким чином одного прекрасного дня рушник приїхав до вас. Мама на той час ще була жива і сказала, що такі речі з дому не відвозять”.
А далі продовжує: “Мамі було приблизно 14 років, коли із Києва приїхав у село земляк, чи родич далекий, чи товариш батьків… Він був, жив, служив, також не знаю як правильно сказати, у КиєвоПечерський Лаврі… був протоієреєм. За моїми підрахунками це був 1947—48 роки. Голодні роки, коли в обмін на їжу, на хліб міняли і цінні речі в Україні. Але я не кажу, що це був обмін. Мама говорила, що це подарунок. На жаль, мами немає вже 20 років, запитати нікого…
Мамина сестра була у нас як історичне джерело, все пам’ятала і розповідала численні історії. Я записала все, що могла про село, історію родини. Немає і тьоті давно. Із її розповідей є один сюжетик, який може підійти до мого.
В одній сільській родині підростав хлопчиксирота. В сім’ї було чимало своїх дітей. І коли хлопцю виповнилося 14, батько зібрав торбу харчів і сказав: “Ми тебе виростили, а тепер сам живи. Іди, і можеш повернутися, хіба що, як станеш батюшкою”. Минуло багато років. Одного недільного ранку старий чоловік прийшов до церкви на службу, а богослужіння проводить його прийомний син у чині протоієрея. Можливо, це одна і та сама людина…” Валентина Лейко припускає, що авторами рушника можуть бути майстри з Чернігова або Києва.
Після цієї розповіді рушник над портретом М. Драгоманова вже не здається “німим” експонатом. Він “заговорив” з відвідувачами. Його історія — цікава, але, як видно, мало досліджена. Дуже хотілося б, щоб науковці з інших музеїв долучилися до дослідження цього експоната.

Г. ПИЛИПЕНКО,
старший науковий співробітник НовоградВолинського літературномеморіального музею Лесі Українки
Спогади друкуються вперше з дозволу В. Лейко

Related posts

Leave a Comment