Хай не згасне дух Ірини Сеник!

Лідія КУПЧИК,
м. Львів
10 літ тому покинула земний світ і полинула до Бога душа однієї з найдостойніших, найвідданіших дочок України — Ірини Сеник. Вона — з когорти тих, кого називаємо Духовними Матерями українства.

Народилася Ірина 8 червня 1926 року у Львові в родині колишнього січового стрільця Михайла Сеника. Навчалася в “Рідній школі” ім. Данила Галицького та приватній дівочій гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів “Українського педагогічного товариства”. Ці навчальні заклади ревно плекали високий український дух в обставинах поневолення Галичини Польщею.
На формування світогляду Ірини впливали і свідомі батьки, “Рідна Школа” й професори приватної гімназії Іллі та Іванни Кокорудзів, і Церква на чолі з Митрополитом Андреєм Шептицьким, який щиро опікувався українськими навчальними закладами і з яким згодом Ірині пощастило не лише спілкуватися, а й працювати.
1939 року Ірина стала членом Юнацтва Організації Українських Націоналістів, а з 1941 року вже була повноправним членом ОУН.
Закінчивши гімназію, вона влаштувалася на працю в митрополичій консисторії УГКЦ, яка діяла під керівництвом Андрея Шептицького.
Водночас як член ОУН працювала в крайовому відділі пропаганди. У рамках організації Ірина зустріла своє перше й палке, але так коротке кохання — Богдана Куницького. Арештований “першими большевиками”, він врятувався з тюрми під час німецького бомбардування та наприкінці 1941 року пішов із похідними групами на Східну Україну, де й поліг у вирі боротьби.
1944 року Ірина вступила на факультет іноземних мов (англійська філологія) Львівського університету. Однак довго вчитись не довелося.
11 грудня 1945 року її заарештували “визволителі” як учасницю національно-визвольного руху. Після порівняно недовгого, але дуже жорстокого слідства, за звинуваченням у “зраді батьківщини” (ст. 54-1 п. “а”, 54-11 КК УРСР) на 10 років таборів, 5 років позбавлення прав і довічне заслання.
Покарання відбувала в таборах Іркутської області (“Озерлаг”, “Ангарлаг”).
Лише у вересні 1968 року Ірину Сеник звільнили із заслання, проте з забороною повертатися до рідного Львова. Оселилася в Івано-Франківську, з труднощами влаштувалася на працю операційної сестри в протитуберкульозному диспансері. І включилася в правозахисну діяльність. Встановила контакти з оунівцями та шістдесятниками, спілкувалася з киянками-подругами по ув’язненню Оксаною Мешко і Ніною Вірченко, брала активну участь у виданні підпільного вісника, організованого В’ячеславом Чорноволом, допомагала у поширенні самвидаву, спрямованого проти русифікації та національної дискримінації українського народу.
Ірина Сеник увійшла до Івано-Франківської та Львівської груп захисту політв’язнів, подавала скарги й протести на захист Валентина Мороза, Святослава Караванського та ін., збирала кошти на підтримку родин політв’язнів. За нею було встановлено негласний нагляд, почастішали виклики на допити.
У грудні 1969-го вона підписала заяву 16-ти колишніх політв’язнів “Знову камерні справи?” на ім’я Голови Президії Верховної Ради УРСР, яка спрямовувалась проти практики засудження в ув’язненні. Заява публікувалась в “Українському віснику” № 1 за 1970 рік, транслювалась по радіо “Свобода”.
17 листопада 1972 року Ірину Сеник вдруге заарештували за звинуваченням у проведенні “антирадянської агітації і пропаганди” (ст. 62 ч. 2 КК УРСР). Звинувачення спиралися, переважно, на вилучені при обшуку матеріали, що висвітлювали кричущі вади й зловживання совєтської системи.
26 січня 1973 року Івано-Франківський обласний суд визнав Ірину Сеник особливо небезпечною рецидивісткою, але, враховуючи інвалідність, засудив на шість років ув’язнення і п’ять років заслання.
Покарання відбувала в Мордовії, у жіночій зоні в селі Барашево Теньгушовського р-ну. Там відмовилася від праці, сказала, що більше не працюватиме, а покарань уже не боїться, бо “страх давно втратила”.
У мордовських таборах Ірина Сеник відбувала покарання з Дарією Гусяк, яка добувала там свій 25-річний термін, та разом із новими ув’язненими — шістдесятниками Ніною Строкатою, Іриною Калинець, Надією Світличною, Стефою Шабатурою, Оксаною Попович та ін.
У лютому 1979 року Ірина Сеник стала членом Української Ґельсінкської Групи. 30 жовтня 1979 р. жінки-члени УҐГ Оксана Мешко, Ніна Строката та Ірина Сеник звернулися до світової громадськості та людей доброї волі з документом “Ляментація”, в якому повідомляли про численні факти “ескалації державного терору і наклепів проти учасників правозахисного руху в Україні”.
Звільнили Ірину Сеник 17 серпня 1983 року, проте заборонили працювати за фахом. Оселилася в м. Бориславі Львівської обл., саме це місто розташоване за 101 км від Львова, як було їй приписано. Тут — чергова проблема, створена КДБ: дали вказівку ЗАГСу не реєструвати шлюбу цих двох “запеклих” українських політв’язнів. Однак знайшлася порядна й смілива працівниця, яка пізно ввечері без свідків їх розписала.
З перших днів незалежності України Ірина Сеник, яка 1991 року була повністю реабілітована, з головою поринула в працю розбудови вільної держави. Здавалось, забула про свою інвалідність та хвороби…
Вона заснувала Товариство української мови та Українську Гельсінську Спілку (УГС) в Бориславі, вступила до відновленого, який був заборонений совєтською владою, Союзу Українок та очолила місцеве відділення СУ.
Обстоюючи національні ідеали, їй доводилося протистояти антиукраїнським силам, що вона рішуче й відважно робила, хоч іноді траплялося потерпіти за це. Так 26 лютого 2002 року, після її палкого виступу на підтримку виборчого блоку “Наша Україна”, троє невідомих побили й пограбували її.
За свою діяльність пані Ірина була відзначена багатьма нагородами й званнями.
В останні роки життя пані Ірина, поховавши чоловіка, сама була прикута хворобою до ліжка. Померла 25 жовтня 2009 року в м. Бориславі.

Related posts

Leave a Comment