Прощання із В’юнищем, або Місячні ночі Станіслава Зінчука

Іван ШПИТАЛЬ

Він пішов од нас усіх. І від мене також. Але я не прощався з ним і в далеку дорогу не проводжав. Тож відчуття таке, що Станіслав ось-ось озветься по телефону:
— То як там наші спільні справи? Їдемо?
О, це загадкове, інтригуюче “Їдемо?” Цілий тиждень, з понеділка до самої п’ятниці, воно утримувало в невіданні всю нашу мисливську компанію. Справді, чи вдасться роздобути “колеса” та вирватися зі спекотного Києва на цілих два дні — суботу і неділю — кудись до лісу чи води? А надто переживав Станіслав Зінчук, адже це мав бути його перший виїзд на полювання! Та ще в товаристві таких асів мисливства, як Олег Орач, Григорій Кримчук, Іван Щербатенко, Микола Харченко, Володимир Лало, які складали ядро нашого гурту.
На рибалку я висвятив Станіслава дещо раніше. Він став запеклим спінінгістом. І що цікаво: свій найвагоміший трофей — щукелу, здається, кілограмів на шість — він виудив чи не в перший день свого промишляння! Та ще зумів висадити ту дровиняку через борт човна навіть без підсаки! Новачок тріумфував: він умів захоплюватися.
Як свого часу до рибальства, до мисливства ми також підготувалися особливо ретельно. У магазині “Мисливство і рибальство” в Києві закупили величезну кількість мисливського спорядження, одягу, взуття і т. ін. Особливо ж серйозно поставилися до вибору рушниці. Спинилися на марці ТОЗ-34 з вертикально спареними стволами, дванадцятого калібру. Ця марка щойно входила в моду.
Спорядившись від голови до п’ят, Станіслав охоче наковтався знань мисливського мінімуму, без якого годі було й думати про вступ до дійсних членів Українського товариства мисливців і рибалок. За моєю рекомендацією його прийняли. О, як він пишався цією належністю! Тепер він був рівня бувалим мисливцям і водночас близьким по творчості журналістам та письменникам.
Зі Станіславом Зінчуком я заприятелював ще 1965 року, коли почав завідувати відділом фейлетонів у “Вечірньому Києві”. Він же був літпрацівником відділу літератури та мистецтва. Працювали ми в одній кімнаті. Для обох нас то була надзвичайно напружена робота. Вона додавала популярності столичній вечірній газеті, але нас виснажувала неймовірно. Про це Станіслав згадує в автобіографічній книжці “Екран пам’яті” (Київ, 2004). Зокрема, в розділі “Вечірка” про мене він, спасибі, пише як про такого, що “може потягти “воза”, на який не вистачило б сил і в артилерійських ваговозів. Йому щоденно приносили листів більше, ніж у решту відділів разом узятих. За відвідувачами не зачинялися двері, не вмовкали телефони — усі шукали захисту в Шпиталя як в останній інстанції (с. 189).
Особисто для мене у взаєминах із Зінчуком найдорожчою була безумовна щирість. Станіслав — людина надвисокої душевної чистоти та лицарського благородства. Ось вам приклад того, що істинні інтелігенти, аристократи духу народжуються у середовищі, де сповідується мораль і моральність та народна звичаєвість. Уже з перших тижнів знайомства нас поєднала цілковита взаємоповага і взаємодовіра. Станіслав безоглядно почав давати мені праці опальних у радянські часи Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Сергія Єфремова.
Я знав Станіслава за різних життєвих і творчих обставин. Він щедро й щиро дарував мені свої книги зі зворушливими автографами. Серед усіх його книг особливу цінність має нарис “Іван Гонта”, в якому автор рішуче ламає ідеологічні стереотипи в оцінці Гайдамаччини та її ватажків — славних лицарів боротьби за волю українського народу. Це важливо саме сьогодні, коли “незалежні інтелектуали” від історії оголошують усі визвольні рухи ХVIII століття “гайдамацьким бандитизмом”!!! Дуже дорожу невеличкою збірочкою поезій зі схвильованим написом: “Дорогому другові Вані Шпиталеві дарую своє “Слово” в такому стані, що Бог не дає і вимовити його. Проте щиро, дружньо. 24. І. 1972 р. Ст. Зінчук”.
Це був момент, коли Станіславові паралізувало обличчя до такої міри, що він навіть не міг розмовляти. Я допоміг йому з госпіталізацією в лікарню для вчених. Недугу було подолано.
Надзвичайно дорога, кажу, кожна збірочка, а надто “Закон вічності” з дарчим написом: “Дорогому другові моєму Іванові Шпиталю в надії на тотожний віддарунок. 17. Х. 1984 р. Ст. Зінчук”.
І раптом — яка несподіванка! У книжку було вкладено копію вірша Володимира Сосюри, написаного 1931 року! Зважаючи на стан української мови 1984 року, як і на сьогоднішнє її гоніння та цькування українофобами “русского міра”, з превеликим пошануванням пам’яті Володимира Сосюри та Станіслава Зінчука та цілковитою надією на Незалежність Українського Слова, Української Мислі, Українського Діяння вміщую шедевр Володимира Сосюри у цей нарис!

В. Сосюра
Рідна мова

Вивчайте, любіть свою мову,
як світлу Вітчизну любіть,
як стягів красу малинову,
як рідного неба блакить,

Нехай в твоїм серці любові
не згасне священний вогонь,
як вперше промовлене слово
на мові народу свого.

Як сонця безсмертного коло,
що креслить у небі путі,
любіть свою мову й ніколи
її не забудьте в житті.

Ми з нею відомі усюди,
усе в ній, що треба нам, є,
а хто свою мову забуде,
той серце забуде своє.

Вона, як зоря пурпурова,
що сяє з небесних висот.
І там, де звучить рідна мова,
живе український народ.

Народ наш, трудар наш і воїн,
що тьму подолав у бою.
І той лиш пошани достоїн,
хто мову шанує свою.

Ми з неї прокляті закови
зірвали в Жовтневім бою.
Любіть же, любіть свою мову,
вкраїнськую мову свою!..

Я не сказав Станіславу, куди везу його на його перше полювання. То була друга субота серпня, здається, 1974-го року — день відкриття полювання на пернату дичину. Новачок підготувався до нього бездоганно. В’юнища вже не було; де стояли хати, повітки, клуні, сараї — лежали купи глини, якою були обмазані будівлі. Колишнє село вже було майже з усіх боків оточене дніпровими водами. Десятки тисяч гектарів Лівобережжя — знищені сади, ліси, гаї, пасовища — зникли під широкими розливами, помежованими величезними зеленими островами очерету, рогозу, ситнягу, лепехи… Золотобокими островами висвічували піщані дюни, що їх нещадно гризли (й згризали!) дніпрові хвилі.
У В’юнище ще можна було в’їхати з боку Циблів. Переїхавши Бойки (куток), наш мисливський екіпаж повернув ліворуч на рідну мою Соломківщину (за прізвищем колишнього збіднілого панка Соломки). Або Шпиталівщину, бо наш куток (єдина довга вулиця) і починався обійстям мого батька Григорія Костянтиновича Шпиталя і закінчувався садибою Шпиталя — Михайла Федоровича (батькового двоюрідного брата).
Ми поминули крайню хату Соломківщини й вигулькнули на відкрите роздолля — пасовище Великий Окіп, який упирався в колишній Филонів ліс. Могутні дуби-кремезняки були вже спиляні, а велетенські, як постаменти, пеньки покриті водами. Отаборилися ми на порослому різнотрав’ям узвишші, яке буквально п’янило пахощами зубрівки, деревію, чебрецю, пижми, в’язілю, материнки — десятків інших квітів. Широченні розливи вод довкола нашого півострова кишіли дичиною. Вода просто таки вирувала (кипіла) від ігрищ пернатого птаства: крижнів, широконосок, чирят (тріскунців і свистунців), лисух, диких курочок і куликів різних калібрів… Птиця буквально кругом нас плавала величезними табунами по кілька сотень особин!
Вечірня зоря була утішною для кожного полювальника. Льот був грандіозний. Того літа птаства вивелася сила-силенна. Перед заходом сонця почали підніматися на крило величезні косяки крижнів, чирків, лисух, куликів, бекасів — зграями по кілька сотень особин. Злітаючи в повітря, птахи розганялися: робили по воді пробіжки, відштовхувалися від неї лапками, від чого вода буквально вирувала й клекотіла. А посвист крил був такий тужавий, що повітря здригалося й стугоніло, як грім. Полічити кількість птахів було неможливо — вони роїлися, як комашня, курсуючи в різних напрямах: то злітали високо, то спускалися й летіли понад самою водою. Зграї зависали над самісінькими головами мисливців, отож уполювати качку чи лисуху не було ніякого труда. Мисливці розкошували: вони перебирали цілями, стріляли тільки тоді, коли була певність, що качка впаде на суходіл, а не десь у зарослі очерету та ситнягу.
Станіслав Зінчук тріумфував: він випробував і своє око, й новісіньку рушницю! Не без професійної гідності докинув і своїх двох перших крижнів до спільного казана, хоч у цьому й не було потреби — мисливці-аси з лихвою завалили нашу кухню. Без потреби ніхто не стріляв: дотримувалися встановленої норми: шість качок або лисух на одного стрільця за день полювання.
Вечеря наша була розкішна. Мова, зрозуміло, не тільки про повну чарку порозуміння та про неперевершений смак щойно впольованих делікатесів — від крижнів до бекасів. Головне — щаслива можливість навтішатися балачкою у колі давніх і щирих друзів, поріднених інтересами (журналістськими, письменницькими, науковими). Немає відради більшої, аніж звіряти своє думання на поглядах інших. Звичайно ж, належним чином “замочили” Станіславову рушницю, озвучивши дійство відповідними тостами.
Розмови коло мисливського багаття затягнулися далеко за північ. Зрештою сон зборов майже всіх. Останніми повкладалися Григорій Кримчук та Олег Орач, який освіжив спомини про свої тайгові мандри та пригоди, пов’язані з полюванням на соболів (капканами) та пошуками женьшеню. Тільки ми зі Станіславом за всю ніч не змигнули й оком. Чари ночі були сильніші від сну. Найбільша дивовижа — це місячне сяйво. Білолиций сяяв, наче на наше замовлення.
Вражала й музика ночі. То тільки здається, що ніч тиха, німа. Ніч багатомовна й невгамовна. Станіслав, не присідаючи, ходив по табору, роззирався на всі боки, вслухався у звуки, яких досі ніколи не чув. Сп’янілий від запаху трав, зачудований баченим і чутим, він глибоко-глибоко зітхав. Ніч і справді була багата на таємничі шепоти, шарудіння й шелести, на несподівані голоси-вигуки. Безперестанку сюрчали цвіркуни; підпадьомкали перепели; хрипляво дерли деркачі; так само шепеляво гавкали лисиці; спросоння киркали дикі курочки; з берега з панічним кахканням шугонула у воду зграя качок, наполоханих, мабуть, нічним полювальником — лисом. Станіслав цікавився всім із дитячою допитливістю. Щось булькнуло у воді, немов хтось кинув гирю.
— Що то?
— То, певно, шугонула у воду видрочка, вхопивши щуку за поперека — таке я спостеріг якось і серед білого дня.
— А то що?
— А то дикий бугай, птах такий. Він набирає в себе повітря, занурює дзьоба у воду й видихає повітря. Утворюється звук “бу”, схожий на букання бугая.
— А то що?
— А то ондатра рогіз гризе, тримаючи стебло у своїх пальчиках.
— А то що?
— А то бобер ляпнув хвостом по воді, наче жінка праником, коли пере на ставку білизну.
Він був чулий і чутливий до всього прекрасного. Він глибоко переймався стражданнями, коли Краса гинула. В’юнищанська Краса була приречена на погибель. Його це вражало до краю. Загибель Дніпра — це катастрофа планетарна, але її ніхто в світі не побачив. Тарасова Атлантида — трагедія всеукраїнська, але її також ніхто в Україні не побачив. (Крім Сергія Плачинди, який хотів було видати роман “Ревучий”, але його розсипали в металі!)
— Роззирайся, друже, та вслухайся! Та вдумуйся, які скарби втрачаємо! Масиви: археологічний, геологічний, біологічний, етнографічний, історичний, лінгвістичний!.. Ти тільки вслухайся у передзвін цих мовних перлин — топонімів і гідронімів, які століттями й щодень промовлялися нашими батьками й далекими предками: Займа, Коноплянка, Винниця, Дубова Гряда, Рублеве, Піщанка, Помийниця, Кругле, Рядовиця, Гаруска, Костович, Углуваха, Плавуваха, Чирвине, Левине, Перебите, Турок, Грапишне, Забіч, Біловід, Балутине, Лан, Кути, Михновка, Пороги, Заруддя, Табір, Штанці, Городиські Солонці!.. Вслухайся і запам’ятовуй навіки!
Зінчук — увесь — стимульований Шевченком, його нездоланністю: “Караюсь, мучуся, але не каюсь”. Отож мені не потрібно було пояснювати Станіславові, що значить і в Шевченкознавстві, і для цілої української нації Переяславщина й, зокрема, В’юнище! Ось ми ще чіпляємося за твердь Дніпрового Лівобережжя з його вже майже затопленими Андрушами, Козинцями, В’юнищем, Городищем, Комарівкою… Ні, це не географічне пониззя — це Шевченкове Високе Духовне Нагір’я! Це його висока політична Трибуна! Це його найпочесніша Наукова Кафедра!
— Чим же пояснити, що саме твоя Переяславщина стала Духовною Говерлою України? — не то спитав, не то ствердив Станіслав. — Чому саме Андруші стали в очах Тараса Григоровича раєм земним, а Трахтемирівські гори — “Найкращі в світі! найсвятії!”?
— Як на мене, це пояснюється історичною долею нашого краю. Легко сказати! Середнє Придніпров’я — прабатьківщина слов’янства! Цю гіпотезу ще з ХІХ століття обстоювали такі поважні слов’яністи, як Л. Нідерле, М. Фасмер, К. Мошинський та інші. Це з одного боку. А з другого, історичні крутозлами, характерні власне для Переяславщини, перевернули долі багатьох народів. Доля ж України у цій історичній круговерті, напевне, найстрахітливіша. Великомасштабні перманентні україномори започатковані Переяславом—1654. Відтоді курс Москви послідовний і наполегливий — на українське національне безпам’ятство! Знищення Дніпра — стратегічна затія україножерів!!!
Зінчук філолог. Вихованець Тарасового університету. Він випоєний Шевченковою вірою в Україну. Тому призбирував знання про свого великого земляка зі зрозумілим захопленням. Тому почувався щасливим, коли на початку 60-х випала нагода взяти участь у роботі трьох студентських експедицій по Шевченківських місцях. Молоді дослідники об’їздили Тарасовими шляхами низку областей України, побували в Ленінграді, Москві, в Саратові, Нижньому Новгороді, на Мангишлаці…
Станіслав із властивою йому сумлінністю занотовував усе, що побільшувало наші знання про Першого Українського Майданника. Він згадує, що побував і в Переяславі, і в Трахтемирові. Та як сталося, що не заглянув у В’юнище?! Тільки наше знайомство звернуло його увагу на особливо стрімкі сходження нашого Генія у його поетичній, малярській та дослідницькій творчості саме у В’юнищі! Справді, найвеличніша ідея, яка стверджує і утверджує Українця як Українця, — це злотодзвонні рядки:

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.

Під цими рядками: В’юнище, 1845.
Станіслав докопувався до витоків Шевченкового натхнення, до обставин, які сприяли феноменально плідній праці осені 1845 року.
— Хто той, Господом посланий, чоловік, в оселі якого Тарас Григорович споживав супи та борщі? Чи пам’ятають про нього твої в’юнищани?
— Той щедрий хлібосол був Степан Никифорович Самойлов. Людина нещасливої особистої долі, самітній на старості, був поглядів декабристських. За переказами мого батька, Григорія Костянтиновича, в селі його називали Самойло. Він запрягав коняку, настеляв на воза трави або сіна, покривав його рядном, ставив саквояж із ліками та інструментами, їхав вулицею й заглядав у кожен двір:
— А що, молодице, чи всі здорові в твоїй господі?
— Та ні, паночку, дитинка чогось занедужала…
Степан Никифорович брав саквояж і йшов до хати. Отже, пам’ятний добром великої душі.
Мине лише два роки після цієї місячної ночі, і “Шевченківський словник” (т. ІІ., стор. 193) надрукує: “Самойлов Степан Никифорович (р. н. невід. — помер у 50-х рр. 19 ст.) — поміщик, власник с. В’юнища”.
Це академічний примітив: пани-кріпаки. У В’юнищі, крім Самойлова, були пани Ляшенки й Соломко. Крім того, значна частина в’юнищан була козаками — вони жили на кутку, що звався Бойки…
Станіслав Зінчук. Світле ім’я. Прегарна людина, прегарний поет. Пошануймо ж його з нагоди 80-річчя від дня народження, яке минуло 4 жовтня 2019 року.

19 вересня 2019 р.

Related posts

Leave a Comment