Своїм пензлем він зафарбовував наші біди

Двадцять років немає з нами Михайла Романишина — непересічного українського маляра, який багато працював над тим, аби в Україні з’явився свій Лувр.

Те, що він зробив для українського мистецтва, і сьогодні здається неймовірним: як можна, не полишаючи чиновницького крісла, створити стільки художніх шедеврів?.. Михайло Романишин — дитя Карпат. Не перестав він малювати свої величні гори й тоді, коли переїхав до Києва. У цьому є певна символіка, й Іван Драч її підмітив, сказавши про Романишина на одній із виставок: “Це той митець, який наблизив Карпати до Дніпра!”
По закінченні Київського художнього інституту за порадою видатного скульптора й етнографа Івана Гончара він пішов працювати науковцем у Музей народного мистецтва, який відкрито 1960 року. Директор закладу Василь Нагай хвалився тоді “поповненням”: “Тепер у нашому “жіночому” музеї аж четверо козарлюг працює”. Ті козарлюги були нівроку, з часом усі стали видатними діячами культури: П. Толочко, О. Балашов, О. Кравець. Через півроку одного з них, Романишина, не питаючи згоди, перевели в Міністерство культури. Звідти він не міг вирватися, щоб займатися творчою працею, впродовж дев’яти років. Та всетаки вирвався, коли погодився на посаду відповідального секретаря новоствореної Київської організації спілки художників України. Тут уже був просвіток для особистої творчості — один творчий день серед тижня… І так упродовж усього життя він поєднував власну творчість із роботою на відповідальних посадах Міністерства культури, Спілки художників… Останні одинадцять років життя очолював Національний художній музей України. Сам колектив закладу обрав його на цю посаду. Наступного дня зустрів він на Хрещатику Дмитра Павличка, поділився з ним новиною, сказав: “Не знаю, радіти мені чи сумувати з цього приводу”. Павличко відповів: “Ти ж увесь час виступав за те, аби щось робити з музеєм, аби він був на рівні світових… Тепер іди і при плуга”. Справу зробив титанічну, “переформатувавши” музей від радянської ідеології, повернув йому національне обличчя.
…Нещодавно роботи Михайла Романишина його дружина мистецтвознавець Валентина Мартиненко подарувала Закарпатському обласному художньому музею імені Йосипа Бокшая. Тепер вони займатимуть місце поряд із титанами закарпатської школи, до якої їхній творець, безперечно, належить.
Ми згадуємо знаного національного митця й добру жертовну людину з його дружиною і водночас Музою Валентиною Мартиненко в їхній квартирі на Лук’янівці, де художник прожив тридцять чотири роки.
— І досі всі дивуються: як Романишин за такої завантаженості на відповідальних посадах встигав малювати?
— Михайло завжди називав себе “художником вихідного дня”. Брав до рук пензля лише у вихідні. Часом до нього телефонували з Москви: “Прийміть іноземних художників чи мистецтвознавців…” Це означало, що Михайло попросить мене супроводжувати іноземних гостей — показувати місто, ходити по музеях, виставках, — а сам поїде працювати у свою майстерню. Заради мистецтва Михайло весь час прагнув вирватися з державної роботи. В молодості, відпрацювавши три роки у Міністерстві культури, прийшов до тодішнього міністра культури Бабійчука з заявою про звільнення й сказав: “Я вже відпрацював три роки. Пора вже мені художником ставати…” Міністр розірвав заяву, кинув її на стіл і сказав: “Ідіть і працюйте далі”. Так і не вирвався до останніх років життя…
— Багато хто були свідками героїзму Михайла Романишина під час святкування 100ї річниці Національного художнього музею: за тиждень до смерті він, на четвертій стадії раку, знайшов у собі сили виступити на ювілейному зібранні, присвяченому цій події, яке відбувалося у Київській філармонії. Та, напевно, найбільше за свого чоловіка тоді хвилювалися саме Ви…
— Я вимушена була все продумати і сказала Михайлові, аби він, виходячи на сцену, тримався за спинки стільців, щоб не було видно, що він ледь стоїть на ногах.
— Чи не першим серед українських художників Михайло Романишин почав малювати чорнобривці, які чомусь вважаються “найпростішими” українськими квітами. Чому раптом він звернувся до чорнобривців?
— Скоріш за все, малюючи квіти, він думав про свою маму. Вона померла, коли Михайлові було півроку. Його виховували дідусь та бабуся. Від бабусі чув, що його мама дуже любила квіти. Часто запитував: “Чому українські художники пишуть “панські” квіти — троянди, гладіолуси, піони, іриси, а не чорнобривці і нагідки?..” А ось цей натюрморт з чорнобривцями Михайло подарував мені, коли я вижила після операції. Хоч жодного відсотка надії на те, що я виживу, ні в кого не було…
— Ваш дім завжди був втіленням української гостинності. Бувало у вас багато знаменитих людей. Напевно, і Дмитро Павличко, й Анатолій Авдієвський. Портрети митців, які написав Михайло Романишин, уже стали надбанням колекції класичних портретів української школи живопису. А чи співав Анатолій Авдієвський, коли бував у вас?
— Так, коли приходив у гості. І Михайло з ним співав. У нього був гарний голос, і Анатолій Авдієвський не раз про його голос захоплено висловлювався. А коли одного разу Діана Петриненко прийшла на вечір у Художній музей, то всі її почали просити: “Ну заспівайте, будь ласка!” На це Діана Гнатівна відповіла: “Заспіваю, але лише в дуеті з Романишиним”.
— Які пісні він любив?
— Найбільше народні. “В лісі я родився вранці на зорі” — оцю лемківську народну пісню вперше почули від нього мої рідні. А улюбленою його піснею була “Верховино, світку ти наш!”
— Людина з Карпат — особлива, бо там інший дух, аніж, скажімо, в Києві, де Ви народилися. Чи не складно було вам порозумітися?
— Він же не на діалекті розмовляв! Та й одружилися ми не відразу, а через шість років після знайомства… Художня школа, в якій я навчалася, містилася у приміщенні Художнього інституту, куди він вступив. Іноді наші заняття проходили в одному приміщенні, але в різний час… Михайло звернув на мене увагу, напевно, через те, що я єдина на весь клас розмовляла українською мовою… Якось перед тим, як їхати на канікули до себе на Закарпаття, Михайло запитав мене, чи не можна лишити у мене в квартирі гітару…
— Як же все красиво з самого початку складалось між вами!… Перше кохання не часто закінчується вдалим шлюбом… Усе життя потім — разом. А в Карпати коли вперше потрапили?
— Вперше я поїхала в Михайлів край разом зі своєю двоюрідною сестрою 1957 року. Спочатку заїхали в Ужгород, а потім у рідний Михайлів Великий Березний. Його батько тоді ще був живий, навіть його дідуся я застала. Дід Михайла Василь Вагулич не знав грамоти, міг лише розписатися, але був майстер на всі руки — гарний столяр, умів шити народний чоловічий одяг, успішно вів домашнє господарство, а ще був активним діячем аграрної партії. У Першу світову війну потрапив у полон до росіян і був відправлений аж за Урал. Коли відпустили, пішки прийшов до Закарпаття. Все своє життя Михайло згадував його з такою любов’ю і теплом, бо дід з бабцею виростили його і сестру… В Ужгороді ми тоді познайомилися з роботами класика закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі.
— Мабуть, ніхто з друзів та колег Михайла Миколайовича не спостерігав так, як Ви, його старань щодо створення в Україні нового Художнього музею на кшталт французького Лувру.
— Він увесь час думав, мріяв про те, щоб спонукати суспільство замислитися над цим питанням. Сам робив малюнки омріяного музею і навіть конкурс на кращий проєкт музею організував. Тоді виграла київська школа архітекторів. У тих проєктах було стільки цікавого! Наприклад, сам Михайло пропонував, аби у дворі музею з обох боків на тересах під спеціальними навісами стояла скульптура… Безперечно, українське мистецтво достойне того, аби бути красиво представленим!

Розмовляла
Тетяна НЕТУДИХАТА

Related posts

Leave a Comment