Тарас Шевченко: «Полюбуватися справжньою Рембрандтовою картиною…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Автор розповідає, що півсотні років тому, будучи аспірантом Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, він опублікував у газеті “Молода гвардія” статтю про Рембрандта Гарменса ван Рейна (1606—1669), але тоді не мав змоги широко розкрити ставлення Шевченка до нього. Тепер вирішив заповнити цю прогалину в своїх публікаціях. Стаття приурочена до 350ї річниці з часу смерті Рембрандта ван Рейна.

“Картина в стилі Рембрандта…”
Уперше прізвище голландського живописця і графіка, видатного художникареаліста Рембрандта Гарменса ван Рейна, який геніально застосовував ефект світлотіні, зустрічається у Шевченковому листі до В. М. Рєпніної з Орської фортеці. Засланець писав його упродовж 25—29 лютого 1848 р. і 27го числа виводить такі рядки:
“Теперь самое тихое и удобное время — одиннадцатый час ночи. Всё спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо моё, — не правда ли, картина во вкусе Рембрандта?”
За точними словами українського мистецтвознавця, академіка П. О. Білецького, “рембрандтівські ефекти світла він трактує як штучне освітлення свічкою, що в деяких випадках цілком імовірно”.
На мій погляд, цю вкрай обережно висловлену глибоку професійну думку слід було б розгорнути. Річ у тім, що в якихось обставинах це справді цілком можливо, проте не це характерно для Рембрандта. В тому розумінні, що джерелом сонячноторжествуючого світла, скажімо, в “Данаї” (1636), чи божественнозолотистого — в “Поверненні блудного сина” (1668—1669)1 є, звичайно, не свічка. В цьому легко переконатися, подивившись і на такі відомі картини Майстра: “Урок анатомії доктора Тюльпа” (1632); “Філософ” (1633); “Фома невіруючий” (1634); “Нічна варта” (1642); “Дівчина біля вікна” (1645) та інші.
У тому й виявляється геній Шевченка, що він абсолютно своєрідно, посвоєму сприймає манеру великого голландця, не копіює, не повторює, а поглиблює, нюансує, розвиває, збагачує її. Бр. Залеський згадував, що Шевченко “дуже високо цінив Рембрандта і в своїх роботах шукав звичайно сильного, а навіть фантастичного освітлення на взір голландського майстра”2.
Якщо Рембрандт наповнював картини золотим світлом, “для котрого нема реальних підвалин”, то Шевченко, за словами українського мистецтвознавця академіка О. П. Новицького, перейняв у Рембрандта його гру світла й тіні, проте у нього завжди це яскраве освітлення й ці густі тіні мають цілком реальну підставу: “З цього боку він більший реаліст, аніж Рембрандт”.
Красивий і всебічно виважений, науково наповнений висновок!
Хоч би як там було, в усіх випадках вербального звернення до дивовижного світла в полотнах Рембрандта, гармонії в них світлотіні Шевченко повторював варіацію зі свічкою.
Читаємо у повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” (1855—1856):
“Вошёл я в свою комнату и остановился у двери, чтобы полюбоваться настоящей Рембрандтовой картиной. Трохим мой, положив крестообразно руки на раскрытую огромную книгу, а на руки голову, спал себе сном невозмутимым, едваедва освещённый нагоревшей свечою, а окружающие его предметы почти исчезали в прозрачном мраке; чудное сочетание света и тени разливалось по всей картине”.
Тепер із повісті “Капитанша” (1855):
“Здесь прилично было бы нарисовать… юную красавицу, при свече читающую книгу, во вкусе фламандского мастера Рембрандта”.

“Намалювати юну красуню
при свічці у стилі фламандського
майстра Рембрандта”
Сам Шевченко намалював напівоголену красуню в ліжку в освітленні свічечки, захованої за люстерком, в сепії “Сама собі в своїй господі” (1858), а наступного року виконав офорт за цим малюнком.
Цікавим є також і малюнок “Молитва за померлими” (“Казашка Катя”), на ньому зображено дівчину, яка тримає в правій руці, прикритій лівою, плошку з запаленими ґнотом. Несильний вогонь створює дивовижну гру світлотіні, що нагадує рембрандтівську палітру. Враховуючи те, що ця сепія створена у червнілипні 1857 р., тобто наприкінці заслання, можна припустити, що Шевченко вирушав на волю з Рембрандтом у глибині душі. Тож, відзначу, всетаки, що поєднання Шевченком свічки з його полотнами свідчить про прекрасне знання творчості Майстра.
Нагадаю ранню, сказати б, юнацьку картину Рембрандта “Притча про багатія” (1627), світлотінь у якій розподіляється художником лише за допомогою свічки. Старий чоловік, який присвятив життя накопиченню багатства, зображений за столом, заваленим рахунковими книгами та мішечками з золотом і дорогоцінностями. Його зморщене, безрадісне обличчя нещадно висвітлене дивовижно красивим полум’ям свічки, яку старий тримає в лівій руці, а прикриває правою. Видно, наскільки грамотно й достовірно молодий художник трактує та розподіляє світло, його найтонші сполучення з тінню. В цьому полотні вже неважко впізнати майбутнього Рембрандта.
У картині “Знімання з хреста”, яку Шевченко бачив у Ермітажі, джерелом світла є також свічка, прикрита головним убором у руках хлопчика, проте на наших очах тіло Христа й одяг апостола, який тримає його, відсвічують божественним променем. Отже, світло віри розкриває філософію картини й дає ключ до розуміння багатьох інших полотен Майстра. Так само свічка висвітлює драматичний момент відмови від Христа його учня у пізній картині Рембрандта “Зречення Петра” (1660).
У Шевченка є дивовижний “Автопортрет зі свічкою”, виконаний у техніці офорта 1860 р. із автопортрета 1845 р., місцеперебування якого не встановлено. Про нього згадував Б. Г. СухановПодколзін: “Зпоміж маси найрізноманітніших етюдів, краєвидів і начерків відшукався портрет молодика із свічкою в руці, тіні на обличчі були дуже різкі, пишна шевелюра… Він (Шевченко. — В. М.) твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом…”
Авторитетний шевченкознавець В. М. Яцюк вважав, що це був автопортрет, виконаний Шевченком у листопадігрудні 1845 р. на прохання А. О. Козачковського3. Той згадував: “Це був портрет, зовсім не схожий на всі існуючі тепер; це був портрет не Т. Г. Шевченка, а портрет народного поета, схоплений у хвилину його поетичного натхнення…” В наш час особливо красиво, сильно й лапідарно написав про “Автопортрет зі свічкою” Л. В. Ушкалов: “Справжня барокова рембрандтівська світлотінь, коли несила збагнути, звідкіля струмує те світло, що ніби вириває образ поета з обіймів пітьми”.
Саме так! Автопортрет із піднятою в руці запаленою свічкою, створений незадовго до поетичного Заповіту, був особливо дорогий поетові. Для нас він є символічним образом пророчої сили Шевченкового Слова.

“Великий Брюллов великого
Рембрандта перевершив…”
У щоденниковому записі від 5 травня 1858 р. Шевченко занотував про свою зустріч в Ермітажі з товаришем по навчанню в Академії мистецтв Г. К. Михайловим. Той бачився з їхнім учителем К. П. Брюлловим у Римі й “розповів про його дивовижну, нечувану скнарість”. Невідомо, про що конкретно йшлося, але, перепитавши того ж дня про розповідь художника Г. К. Михайлова у свого знайомого М. О. Лукашевича і діставши підтвердження, вражений Шевченко, який не помічав за вчителем нічого подібного, висловив узагалі свою думку про скнарість: “Крім морального безсилля, нічим розтлумачити подібне явище”.
Та в описі цієї історії є прецікава для нас фраза, ніби побіжно залишена: “Великий Брюллов великого Рембрандта перевершив у цьому таємничому мистецтві”. Справді, про скупість Рембрандта ван Рейна сучасники розповідали анекдоти, що збереглися в літературі. Одного разу нібито учні художника намалювали на підлозі монети (гульдени), і Майстер кинувся їх підбирати!
Уже згаданий О. П. Новицький свого часу зауважив, що подібні історії є лише міфом, “і склався він через те, мабуть, що колисьто Рембрандт заробляв великі гроші, але всі їх витратив на колекціонерство, наробив чимало боргів і останні роки свого віку доживав у дуже скрутних обставинах”. До цього можна додати, що значно раніше біографи художника пояснювали: “Щоб задовольнити свою пристрасть до колекціонування, він часто вимушений був надзвичайно скорочувати свої життєві потреби, що було причиною звинувачення його в скупості та скнарості”.
Автор сучасної книги “Рембрандт. Его жизнь и художественная деятельность” А. М. Калініна зазначає, що “про нього розповідали всілякі анекдоти і плітки, розпущені його учнями і різними заздрісниками…”, зокрема, вона показала, що з дружиною Саскією художник жив “без усякої дріб’язкової скупості”. Сучасні рембрандтознавці схиляються до того, що “стосовно грошей, то Рембрандт до них жадібний не був”.
Втім, якраз Шевченко не звинувачував у скупості та скнарості найулюбленіших своїх художників і вчителів — ні Рембрандта ван Рейна, ні К. П. Брюллова. Він лише подивувався почутому, і нас у цьому випадку цікавить тільки те, що поет, очевидно, в подробицях знав біографію великого голландця й у будьякий момент міг вийняти їх із пам’яті.
Власне, Шевченко був обізнаний з творчістю всіх відомих голландських і фламандських художників — сучасників Рембрандта. Щоб переконатися, досить звернутися до його російськомовних повістей “Художник” і “Прогулка с удовольствием и не без морали”, де автор називає братів ван Остаде Андріана і Ісаака Берхема Николаса, Тенірса Давида (Молодшого), Якоба ван Рейсдаля, ВанДейка Антоніса, ПітераПауля Рубенса та ін. Згадував він і учня Рембрандта, голландського живописця Жерара Дау…
Тож у процитованому записі з Шевченкового Щоденника насправді найголовнішими є слова “великий Брюллов і великий Рембрандт…”

“Хочу передати один із творів великого Рембрандта”
Як відзначено в “Шевченківській енциклопедії”, Тарас Григорович “ще в роки навчання в петербурзькій Академії мистецтв зацікавився творами Рембрандта, оригінали яких бачив в Ермітажі”. З середини 1780х рр. у картинній галереї, розміщеній тоді в Старому (Великому) Ермітажі, було відведено окремий зал для творів Рембрандта, розвішання в якому переважно збереглося до 1840х рр. Там були відомі полотна голландського художника: “Портрет вченого” (1631), “Флора” (1634), “Знімання з хреста” (1634), “Святе сімейство” (1645), “Портрет старого у червоному” (1652—1654), “Портрет старенької” (1654), “Повернення блудного сина” (1668—1669) та ін., загалом понад 20 картин.
Повернувшись із заслання, Шевченко неодноразово відвідує новий Ермітаж, відкритий 1852го як публічний музей. У Щоденнику занотовує про такі відвідини 31 березня, 2, 3, 5, 8, 10, 11 15, 20 травня 1858 р. Тоді він уже міг познайомитися також і з полотном “Даная”, яке з початку ХІХ століття було вилучено з галереї з причини “непристойності” його сюжету. В той час картини в Ермітажі суцільно покривали стіни, розвішані на них у три ряди — так зване шпалерне розташування. У другій половині ХІХ століття зібрання картин Рембрандта в Ермітажі було одним із найвідоміших у Європі.
З нотаток у Щоденнику випливає, що Шевченко, принаймні 3 травня “обійшов два рази всі зали” картинної галереї, “уважно оглядаючи твори великих майстрів…” Серед них обов’язково були і полотна Рембрандта. Б. Г. СухановПодколзін, який хлопчиком брав уроки малювання у Шевченка (1858—1860), писав, що, траплялося, його “малювання уривалося пропозицією піти разом до… Ермітажу чи до когось з колекціонерів, щоб подивитися якийсь ще не бачений рембрандтівський офорт”. Отже, Рембрандт — у центрі уваги. Хоча Шевченко не називає його конкретні твори. Це може навіть здивувати, бо записав же він у Щоденнику, що вибрав в Ермітажі для своєї першої гравюри ескіз картини іспанського художника БартоломеоЕстебана Мурільйо “Свята родина”.
Втім, у листі до С. Т. Аксакова від 15 липня 1858 р. Шевченко писав: “Сегодня принимаюсь за новую доску, которой хочу передать одно из произведений великого Рембрандта”. Йшлося про майбутній офорт із картини Рембрандта “Притча про робітників на винограднику” (1637), що привернула увагу художника в Ермітажі своєю художньою довершеністю та визначальною думкою притчі Ісуса Христа з Євангелія від Матвія — Господь сам вирішує кому і як платити.
Народний художник, академік В. І. Касіян відзначив, що з метою опанування офортної манери й техніки Рембрандта, “Шевченко нарисував тушшю три фрагменти з його офорта “Смерть Марії”, а також виконав вправи з копій Базанова за офортами художника — “Автопортрет Рембрандта із шаблею”, “Лазар Клан” і “Поляк із шаблею і палицею” (усі 1858). Водночас він вивчав офорт “Лихвар”, естамп із якого видав йому для тимчасового користування з публічної бібліотеки В. Стасов”4.
Діловод Академії мистецтв О. О. Благовєщенський свідчив:
“Шевченко, взявшись за гравюру, як видно, цікавився великим в офорті й живописі Рембрандтом; почав малювати і гравірувати копії з офортів цього славнозвісного голландського майстра…”5. Шевченків знайомий, український художник В. В. Ковальов наголошував, що “Тарас Григорович перший у нас у Росії почав гравірувати голкою на міді за способом і манерою фламандців XVII століття, дотримуючись манери Рембрандта”. Б. Г. СухановПодколзін згадував: “У керівники й наставники він обрав собі найвидатнішого майстра цієї справи Рембрандта, старанно й ретельно копіюючи його найскладніші твори”6. До того ж, він відзначив, що портрет Василя Кочубея (1859) Шевченко “писав у Рембрандтовому стилі”7. Історик мистецтва Є. М. Кузьмін ще на початку ХХ століття виснував, що “справжнім керівником Шевченка був Рембрандт, із яким нашого художника пов’язувала як схожість смаків, так і спорідненість талантів у розумінні відчуття світотіні. В офортах Шевченка ми дійсно знаходимо характерні риси робіт великого Голландця”8.
Отже, висновуємо, що, після повернення Шевченка із заслання, Рембрандт увійшов повною мірою в його творче життя й мистецькі замисли.
Шевченкознавці вважають, що рембрандтівська техніка світлотіні відчутно позначилася на всезвісних творах “Казарма” (1857), “Молитва за померлими” (1856—1857), “Автопортрет зі свічкою” (1860). В. М. Яцюк відзначав, що останній Шевченків автопортрет, написаний у 1861 р., “позначений рембрандтівським трактуванням світла і тіні, стриманим колоритом, який грунтується на коричневих, чорних, зеленосірих відтінках. Крізь товщу сутіні ледве вгадуються контури постаті, кожух, смушева шапка. На освітленій частині обличчя прочитуються важка задума і втома, що посилюють психологічну характеристику сповненого трагізму образу”9.
Шістнадцятого квітня 1859 р. Шевченко звернувся до ради Академії мистецтв у Петербурзі:
“Представляя на благоусмотрение Совета две гравюры моей работы: одну с картины Рембрандта, изображающую притчу о виноградаре и делателях10, другую с картины Соколова Приятели11, покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств удостоить меня звания академика… или же дать мне программу для получения сего звания”.
Того ж дня рада ухвалила “за поданими гравюрами” визнати Шевченка “призначеним в академіки й задати програму на звання академіка гравірування”, а 2 вересня 1860 р. за ці та інші офорти надала Шевченкові звання академіка з гравірування. Великий Рембрандт був опосередковано причетний до цього.

“Шевченка прозвали “руським Рембрандтом”
Коли на самому початку 1924 р. у команді вчених, згуртованій С. О. Єфремовим, говорячи його словами, “розподіляли між собою теми для коментарів до Шевченкового Щоденника”, матеріал про шанованого поетом Рембрандта, природно, взявся писати академік О. П. Новицький. Уже наступного року він опублікував цікаву статтю “Шевченко та Рембрандт”12, яка й лягла не лише в основу відповідного коментаря до поетового Щоденника, виданого у 1927 р., а й дальшого вивчення визначеної в ній теми.
Автор звернув увагу на те, що обидва художники “багато малювали автопортретів”. Шевченко залишив, як відомо, близько 50 авторських зображень, зокрема збереглося 18 автопортретів, а незнайдені — 9. У Рембрандта — понад 100 автопортретів! У краєвидах, за словами О. П. Новицького, вони обидва вміли знайти таємну поезію навіть там, де звичайне око не помітило б нічого цікавого. В образах, які художники створювали, обидва дбали, головним чином, про передачу душевного настрою, тому найперше зосереджувалися на обличчі. “Що ж до освітлення в картинах, то воно то власне й звернуло головну увагу тих, хто прозвав Шевченка “Руським Рембрандтом”. Тут саме між ними й є найяскравіша подібність…”13.
О. П. Новицький особливо наголошував, що з усіх європейських шкіл живопису Шевченкові найближчою була голландська з її демократизмом, орієнтацією на зображення повсякденного життя, зображення представників нижчих верств суспільства. Голландських майстрів мало цікавили античні міфи й чужі боги, вони хотіли бачити у творах живопису своє життя, свої радощі й горе, свою країну: “Томуто, кажу, в Шевченкових творах найбільше споріднення можна знайти з творами голландських майстрів і зокрема їх головного майстра — Рембрандта. І Шевченко й Рембрандт обидва не вибирали для своїх малюнків тем, відповідних до кодексів античної краси: брали вони натуру таку, яка вона була перед ними, анітрохи її не прикрашаючи. Але оскільки вони передавали її внутрішню красу, що чим більше придивляєшся до їх малюнків, тим більше ці малюнки приваблюють до себе”14.
Мистецтвознавець звернув увагу і на те, що “в Шевченка мимоволі повинно було виявитися чимало спільного з Рембрандтом через споріднення їхніх талантів, смаку, вподобання. Та до того український художник і свідомо міг дещо перейняти у свого попередника, великого голандця: він знав і добре студіював його твори”15.
О. П. Новицький закінчував статтю “Шевченко та Рембрандт” (1925) і відповідний коментар до видання Щоденника у 1927 р. такими словами:
“Але все ж таки головна вага спільности між цими артистами полягає у соціяльних умовах: Рембрандт є виразник у мистецтві ідеалів робітничого голландського народу, за того часу, коли той тільки що одержав перевагу над своїми ворогами; Шевченко є виразник такого ж українського народу, за тих часів, коли почався його національний рух”16.
Здається, що це твердження є певною необхідною даниною тогочасній ідеологічній доктрині. Та вкрай важливо, що “як Данте і Шекспір, як Тиціан та Рембрандт, що були водночас національними й вселенськими, вічними у глибинній суті своєї творчості, — так і Шевченко, будучи пов’язаним з певним часом та певним місцем свого буття, став своїм доробком актуальним для всіх часів і народів”17.
Шевченка та Рембрандта поєднував художницький геній, яким Господь обдарував їх обох, і глибоке Шевченкове поцінування творчості голландського художника, якого він називав не інакше, як великим Рембрандтом.
Тему “Шевченко і Рембрандт” після О. П. Новицького розробляли академіки, шевченківські лауреати П. О. Білецький і В. І. Касіян, дослідники В. О. Овсійчук, В. М. Яцюк та ін. Оскільки їхні публікації розпорошені по роках і збірниках, варто зібрати все докупи й опублікувати у книзіальбомі разом із вибраними, художньо суголосними творами Рембрандта і Шевченка.

————————
1 Государственный Эрмитаж. Западноевропейская живопись. Каталог2. — М.: Искусство, 1981. С. 165. Деякі мистецтвознавці датують картину 1663 р.
2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 250.
3 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 1. — К., 2012. С. 95.
4 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 4. — К., 2013. С. 744.
5 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 288.
6 Там само. С. 86, 355.
7 Цей спогад цікаво доповнюється спостереженням Н. Г. Наумової про те, що “портрет Кочубея виконано в стилі української парсуни”. Таке поєднання було доступним лише Шевченкові.
8 Кузьмин Е. М. Т. Г. Шевченко как живописец и гравёр // Искусство и художественная промышленность, 1900, № 3. С. 73.
9 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 1. — К., 2012. С. 105.
10 В описі майна академіка Шевченка значиться “картина, гравированная оригинальная Рембрандта, изображающая притчу о виноградаре и делателе…”
11 Йшлося про картину “Приятелі” академіка І. І. Соколова, з яким Шевченко познайомився на початку травня 1858 р. Обидва офорти експонувалися на виставці в Академії мистецтв у травні 1859 р.
12 Новицький О. Шевченко та Рембрандт // Україна. Науковий двомісячник українознавства. 1925. Кн. 1/2. С. 122–125.
13 Там само. С. 123.
14 Новицький О. Українське малярство. Тарас Шевченко. К., 1930. С. 13.
15 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. С. 752.
16 Новицький О. Шевченко та Рембрандт. С. 125.
17 Степовик Д. Унікальний внесок Тараса Шевченка в українське образотворче мистецтво // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 8. — К.: Наукова думка. С. 15.

Related posts

Leave a Comment