Кілька слів про дефініції

Іван ЗАЄЦЬ,
народний депутат України І—IV, VI скликань

Ще древні стверджували, що правильні слова вирішують наполовину будь-яку справу. Тож коли ми говоримо про війну на Донбасі, то багато хто просто не розуміє, що цю війну Росія веде не лише на лінії фронту, а на всій території України. Тому формула Штайнмаєра не може дати нам миру. Бо поза нею — Крим, ситуація в економічній, інформаційній, гуманітарній сферах, тобто суцільно у всій країні. Путін хоче продати Києву і світові ілюзію миру на тимчасово окупованих територіях — Луганській і Донецькій областях — в обмін на війну по всій території України. Але ми добре розуміємо ставки Москви у цій війні.
На жаль, президент Зеленський втягнувся у цю небезпечну гру з формулою Штайнмаєра і втягує у неї суспільство. Замість того, щоб взяти участь у пишних похоронах Мінських домовленостей (а їх похоронила якраз Росія через їхнє невиконання), керівництво України погодилося вирвати з Мінських домовленостей один чи два пункти і почати клонувати нову реальність. Точніше, віртуальну, а не нову. Ось у цьому є велика небезпека реанімації Мінських домовленостей. Зеленський отримав у спадок від Порошенка іншу картину: нині немає прямого наступу російських військ, відсутня соціально вибухонебезпечна ситуація всередині країни; закріпилося порозуміння з західними партнерами щодо наших реалій. Зеленському треба було відштовхнутися від цього і нарощувати, закріплювати досягнуте. А він почав заспокоювати українське суспільство такими небезпечними запевненнями, як “нічого страшного не відбулося і не відбудеться”. А насправді — відбулося! Українська влада погодилася на російський порядок денний, на ті правила гри, які нав’язала Москва. Це заколисує не лише українське суспільство, а й наших партнерів за кордоном.
Що нам пропонує формула Штайнмаєра? Під тиском Москви і деяких наших міжнародних партнерів президент погодився на дві речі: проведення виборів і тимчасову автономізацію окупованих територій. Тобто українська влада фактично погодилася на ультиматум Москви: мовляв, або ви берете ракову пухлину в своє державне тіло (потім метастази розійдуться по всій Україні), або ви матимете прототип Придністров’я. Обидва варіанти проєкту спрямовані на максимальне виснаження України як держави. А потім уже будуть інші схеми з їхньої реалізації. Наша влада, погодившись на так звану формулу Штайнмаєра, погодилася відключити імунну захисну систему України в протистоянні з російським агресором.
Росія від початку війни з Україною реалізує кілька сценаріїв. “Провідною зіркою” російської політики залишається ідеологія “прирощення територій”. Хоч би який сценарій вони творили, хоч би що робили, кремлівська машина працює на те, щоб у будь-кого зі своїх сусідів, надто в України, відгризти шматочок території, ринку, економічної потуги чи будь-яких інших інтересів. Тому те, що нині спостерігаємо на окупованій території — в Криму і на південному сході (видача паспортів, введення спрощеної системи надання російського громадянства, організація “виборів” на окупованій території тощо), свідчить, що сценарій діє. В певний момент Москва готова переключити силовий “рубильник”, і тоді територія сусідньої країни стає частиною російської території.
Другий сценарій — це варіант Придністров’я. Третій — автономних частин.
Великою ілюзією є думка нашої влади, що Україна може сторгуватися з Росією щодо надання тимчасово окупованим територіям статусу автономних утворень. Не сторгуємося ми з Росією, бо вся попередня логіка опору російському агресору вироблялася не лише всередині українського суспільства, нашою владою, а й нашими західними партнерами. Суть її в тому, щоб змусити Росію як державу, яка порушила міжнародне право, руйнує міжнародні інститути, повернутися до статусу-кво, тобто повернути нам нашу територію і вивести геть свої військові підрозділи. Яким чином це можна зробити? Демонструючи нашу рішучість до збройного опору російському агресору. Для цього треба нарощувати оборонні потужності й посилювати безпекові спроможності. У цій царині понині немає чіткого плану, відповідно, відчутних результатів, не лише щодо спорудження ракетного щита і т. ін. Якби наша влада демонструвала на ділі справді державницький підхід у вирішенні цих проблем, тоді б і Захід подивився на нас іншими очима.
Багато хто з вітчизняних і європейських політиків усе ще живуть ілюзіями і сподіваннями, що з Росією можна домовитися. На превеликий жаль, ці люди не розуміють справжньої мети російсько-української вій­ни. А мета проста — знищити Українську державу. Для чого? Щоб відтворити Російську імперію і перейти до політики глобального реваншизму. В її основі лежить тотальне руйнування міжнародного права, щоб підпорядкувати демократичний світ своїм великодержавницьким інтересам.
Коли Росія робить такі величезні ставки у російсько-українській війні, то не можна розраховувати на те, що з Москвою можемо домовитися шляхом поступок чи чимось іншим. Це просто дитяча гра, ілюзії, які можуть призвести до великої трагедії не лише України.
Громадськість, не лише політики, мусить прискіпливіше вивчати українське законодавство. Надто це стосується Закону “Про особливості забезпечення державного суверенітету на тимчасово окупованих територіях Донецької і Луганської областей”. Там чітко визначено, що Росія — це держава, яка здійснила збройну агресію проти суверенної і незалежної України. Звідси виходимо на проблему стану війни, з моменту введення “зелених чоловічків” у Крим. Це був початок війни, і ми одержали право на оборону. Звертаймося і до документів ООН, де все розписано. У нашому законі дуже чітко виписано, в який спосіб Росія окуповувала Крим, а потім частину територій у Донецькій і Луганській областях своїми регулярними частинами збройних сил за підтримки сформованих і озброєних ними ж бойовиків-колаборантів. Москва здійснює окупацію українських територій і через окупаційну адміністрацію. Отже, якщо ми погоджуємося на формулу Штайнмаєра, — ми погоджуємося на легалізацію окупаційної адміністрації і на надання цим територіям якогось автономного статусу.
У цьому законі є ще один дуже важливий пункт, який то з’являється, то зникає, — зобов’язання для нашого уряду утворити центральний орган влади, який зайнявся б формуванням консолідованих претензій України до Росії за завдані війною матеріальні збитки і людські втрати. Минуло стільки часу, а віз і нині там. Володимир Василенко пропонував ухвалити спеціальний закон щодо створення такої комісії центрального органу виконавчої влади. Він на постійній основі мусив би займатися цими речами. Просто координуючого органу замало, щоб порахувати все — від втрати людських життів до економічного чи якогось іншого потенціалу нашої держави.
І останнє. Ми повинні змінити риторику діалогу з західними партнерами. Не тільки риторику, а й відносини. Бо я переконаний у тому, що нинішнє керівництво України, наші політики, ЗМІ повинні давати постійні й чіткі сигнали Заходу, що сьогодні вони ведуть неадекватну політику з Москвою. Вона жодним чином не відповідає реальним загрозам, які виникають у війні Росії проти України. Це загрози безпосередньо і їхнім країнам, і європейській цивілізації загалом. Захищаючи Україну, ми захищаємо Європу. Якщо говоритимемо з Заходом чіткими вимогами, демонструватимемо власну позицію без ретуші, то нашу рішучість зрозуміють і підтримають наші партнери. А якщо ми не відступатимемо, то з допомогою наших союзників дуже швидко можна буде накинути гамівну сорочку на Росію.

Related posts

Leave a Comment