«Лохнута» псевдореальність

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Перш ніж торкнуся нової небезпечної витівки Володимира Зеленського, яка шокувала мільйони українців, повернуся до скандальної хуцпи президентського “кварталу” за участю українського народного хору ім. Г. Верьовки. Соціальні мережі закипіли від звернення хору до росіян і мешканців українських окупованих територій з приводу російської окупації. Воно поширилося у мережі через три дні після оприлюднення “співаночки” про підпал будинку колишньої голови Нацбанку України. У зверненні хору лунає заклик (записаний у перші місяці окупації), зокрема й до української влади, вирішувати всі суперечливі питання з росіянами й мешканцями окупованих територій мовою мистецтва. Хоч ще з давніх часів існує переконання, що музи співають лише тоді, коли у держави є сильна армія, яка може захистити мир і спокій.
Наприклад, у сусідній Польщі є два народні ансамблі такого рівня, як в Україні хор імені Верьовки — “Мазовше” і “Шьльонск” (Сілезія). Проте ані від них, ані від їм подібних ансамблів не почуєте закликів до розчулення серця ворога піснями. Вони співають про патріотизм і незламність у боротьбі за національну свободу. Навіть тоді, коли ця боротьба приречена. У Польщі таким моментом було варшавське повстання 1944го. Не тільки у спогадах українських свідків цієї події, а й у працях нинішніх польських істориків надибуємо думку, що вибух повстання був великою сталінською провокацією, спрямованою на те, щоб перед приходом совєтів німецькими руками знищити найпатріотичніший суспільний прошарок Польщі.
Ідейний послідовник Сталіна Путін твердо тримає курс на руйнацію держав, намічених жертвами реваншизму. Для досягнення мети використовують де продажних, а де просто безвідповідальнонаївних митців й мистецькі колективи. Агітаційний “антивоєнний” ролик 2014 року з прославленням незрозумілої вільному світові “русскоязичності” змушує зарахувати до категорії безвідповідальних і хор ім. Верьовки. І ролик із соціальних мереж — не єдина на це причина.
Вперше побував на концерті хору у Польщі, коли працював в українській газеті “Наше слово”. Було це навесні 1988 р. Чи то в рамках традиційних у ті часи “Днів польськорадянської дружби”, чи, може, у рамках відзначення роковин Леніна воєводський (обласний) комітет ПОРП (правлячої на той час у Польщі комуністичної партії) в Лодзі запросив до Польщі відомий колектив з України. На його концерт (відбувався він у напівпорожньому, переважно заповненому солдатами залі великого кінотеатру в центрі міста) поїхав український “десант” з Варшави. До того десанту входили переважно студентиукраїнці з варшавських вишів. Концерт почався російськими піснями, що прославляли Леніна, комуністичну партію та російську Москву. Після виступу я взяв коротеньке інтерв’ю у керівника хору Анатолія Авдієвського. Однак його не надрукували (рукопису поки не знайшов). Про що ми говорили з керівником хору — не пам’ятаю. Але закарбувалася в пам’яті така сценка. Хтось зі студентів підійшов до мене і сказав: ти послухай, яка ганьба — це нібито український хор, носій української культури, а між собою розмовляють російською. Підійшов до одного хориста і спробував зрозуміти, у чому тут річ.
— Усі ми радянські люди, — відповів українською хорист.
— Але ж ви носій високої української культури!
— Спів у хорі — моя робота. Така сама, як, скажімо, робота токаря за станком.
Ці слова щодня нагадують, як важко без реального зацікавлення держави перетворити ментального гомосовєтікуса на українського патріота. Нинішня влада не приховує (це знайшло віддзеркалення у пресмарафоні Зеленського) прагнення, аби “право” гомосовєтікуса ігнорувати українські закони в українській державі стояло вище права нації на всебічний захист державою її мовнокультурних і безпекових прав. Нині обидва ці напрями дуже актуальні.
Журналіст, письменникпубліцист, заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України Тарас Марусик та народний депутат фракції “Європейська Солідарність” Микола Княжицький б’ють на сполох, що нинішній уряд “слуг народу” фактично саботує впровадження закону про забезпечення функціонування української мови як державної.
Княжицький наголошує, що, згідно з прикінцевими та перехідними положеннями Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, 16 жовтня був останнім днем, коли Кабінет Міністрів України повинен був сформувати склад Національної комісії зі стандартів державної мови. А ще 21 серпня повинні були призначити уповноваженого з захисту державної мови і забезпечити, в межах своєї компетенції, створення належних умов для функціонування Національної комісії зі стандартів державної мови. Але цього не було зроблено. Марусик звертає увагу, що уряд монобільшості не виконав й іншої норми мовного закону — до 15 серпня передбачити в Державному бюджеті на 2020 рік фінансове забезпечення діяльності органів, відповідальних за діяльність закону про українську мову.
З приводу цих претензій фракції “Європейська Солідарність” та представників громадянського суспільства прем’єрміністр заявив, що в уряду немає відповідних кандидатур на передбачені законом посади. Вину перекладають на Верховну Раду, мовляв, вона не проголосувала змін до бюджету на нинішній рік. Думка ця посправжньому сміхотворна. Як може парламент голосувати зміни без відповідного подання з боку уряду?
Проте не в поданні тут справа, а в саботажі, про який говорять Княжицький та Марусик. Відкритим залишається питання, на якому рівні відбувається саботування.
Чи спроможні нинішні керівники врешті зупинити ганебну русифікацію, яку у світі сприймають як свідчення української “неадекватності”? Гадаю, спроможні, але…
3 жовтня 2019 року міністр освіти і науки Ганна Новосад в ефірі телеканалу “Прямий” заявила, що від вересня 2020 року всі російськомовні школи в Україні перейдуть на українську мову навчання. Це здійняло ґвалт не тільки в Росії. На пресмарафоні президент України заявив, що для нього питання мови не є пріоритетним! Здається, це єдиний президент у світі, для якого державність мови титульної нації не є пріоритетом! Він обіцяв запитати у міністра, що вона мала на увазі, торкаючись непріоритетного для Зеленського питання та ще й такого, що може серйозно підірвати його рейтинги. За його словами, озвученими низкою ЗМІ, “питання мови дуже розхитує суспільство”. Хоч у світі воно консолідує нації, однак у головах політиківмалоросів, за підказкою московських стратегів, саме воно “розхитує суспільство”. І Зеленський дав “дружню пораду” міністерці, натякнувши, що він би “так не робив, як вона робить”.
Усі пошуки інформації про якусь зустріч або хоча б телефонну розмову між Ганною Новосад та Володимиром Зеленським, присвячену тому стратегічному для України та дратівливому для Зеленського питанню, не дали результату. Однак два факти вказують на те, що розмова таки була. Після 11 жовтня відсутня в електронному медіапросторі інформація, яка стосується стану та перспектив виконання Закону Україну про освіту, зокрема про переведення на державну мову навчання так званих російськомовних шкіл, що є анахронізмом колоніального минулого. Правда, у світі досить розвинута мережа чужомовних шкіл. Але вони приватні, елітарні (переважно англомовні) й готують учнів до життя в англомовних країнах. А кого готували в Україні впродовж трьох десятиліть так звані російськомовні школи? Тих, хто кричить “Путін, ввєді вайска”?
На те, що “профілактична” розмова Зеленського з міністром освіти відбулася, вказує одна з обережних відповідей міністра культури, молоді та спорту Володимира Бородянського для Радіо “Свобода” (оприлюднено 27 жовтня). Слухачка запитала міністра: “У Запоріжжі службовці, чиновники говорять недержавною мовою, ще й хизуються цим. Які реальні кроки зроблено для підтримки української мови в Україні?” Міністр відповів: “Є закон. Я вважаю, що це неповага до своєї країни — невиконання закону. Мені здається, що це дуже неправильно з боку чиновників”. Ця обтічна відповідь вказує: людина, що відповідає, намагається бути максимально обережною. Відповідальна і вільна людина не назве страшну аномалію “неправильністю”…
Виявляється, не тільки мовне питання є непріоритетним для Зеленського. З маніакальною азартністю під гаслами “мир близько” людина, яка ховалася від служби у Збройних силах, веде Україну до катастрофи. Про це від початку запуску в Національний інформаційний простір “формули Путіна”, замаскованої під “формулу Штайнмаєра”, говорять українські військові, дипломати і політикидержавники. Про це говорять на численних вічах руху “Ні капітуляції”, які по всій Україні збирають сотні тисяч людей. На прикладі Чилі бачимо, що вихід на вулиці одного мільйона осіб змусив владу змінити антинародну політику. Скільки мільйонів в Україні мусить вийти на вулицю, аби Зеленський нарешті їх побачив?
З приводу “формули миру” за планом Зеленського 25 жовтня в Чернігові зробив заяву представник чинного президента України у Тристоронній контактній групі — другий президент України Леонід Кучма. Заява була досить несподіваною, бо ж його зять Віктор Пінчук є одним із ідеологів миру за “формулою Путіна”.
Кучма в Чернігові сказав: “Так звана “формула Штайнмаєра” до миру на Донбасі не приведе, оскільки вона не є формулою миру”. Ця “формула” — дотискання України. Це, за його висловом, — намагання “здати нас із потрохами”… Не може бути мови і про особливий статус Донбасу, — сказав він, — тому що це — шлях до конфедеративного устрою України, який для нашої унітарної держави неприйнятний. За словами Л. Кучми, “відновлення миру на Донбасі — процес тривалий, відповідальний і значною мірою залежить від позиції лідерів європейських країн, а особливо від позиції президента США Дональда Трампа”.
Проте Зеленський цього не хоче зрозуміти. У його лексиці дедалі частіше з’являється термінологія з арсеналу путінських пропагандистів. Заговорив він про “націоналістів, які не хочуть миру з Росією”. Такого нахабства у нашій державі ще не було, щоб суспільний прошарок, готовий на найвищу самопожертву в ім’я держави, зараховувати до ворогів, які не бажають добра, себто миру, Україні. Це ганебна традиція колоніального минулого. Тому не мова, як каже Зеленський, розхитує суспільство (це яскраво засвідчила його зустріч у Золотому), а він особисто руйнує стабільність і основи державності. Чи якимось чином з розумінням цієї страшної аномалії пов’язана різка чернігівська заява Л. Кучми про мир за рецептом ПутінаЗеленського? Поки що нема фактів для однозначної відповіді.
Не тільки Україна шокована тим, що робив і говорив у містечку Золоте на Луганщині 25—26 жовтня президент України. У Польщі одна з програм Польського радіо присвятила цьому питанню чимало уваги. Там були здивовані кримінальною лексикою Володимира Зеленського. Його слово “лох”, яке шокувало українські ЗМІ й соцмережі, походить з російського кримінального жаргону. Означає людину, яку “надо сдєлать” (обікрасти, вбити). В Україні належить до вульгарних русизмів. У пориві емоцій з “лоховою” “фенєю” Володимир Зеленський показав, що малося на увазі у його виборчих гаслах “зробимо їх разом”?!.
В основу коментаря Польського радіо про українських “лохів” було покладено доступний у соціальних мережах блискучий коментар тележурналістки Яніни Соколової. Назвавши формат розмови Володимира Зеленського хамським, вона з жалем констатувала, що цей спосіб розмови, до якого він звик роками, важко викорінити в 42: “Спочатку ви називали мою країну “повією” у своїх жартах! Потім ви узгодили підписання угоди, яка може змусити мою країну капітулювати! Тепер ви хамите тим, хто захищав наш і ваш, до речі, зад всі ці 5 років війни! Доки мені буде соромно за вас, Володимире Олександровичу?” (…) “Я дуже вам не раджу лаятися з тими людьми, які на даний момент є авторитетами нації, з людьми, які мають найбільшу цінність для кожного українця. Військові вам цього не пробачать. Думай…те, Володимире Зеленський”, — заявила журналістка Соколова.
Для мене в поїздці Зеленського до Золотого один момент був особливо повчальним: українська приказка “Що горохом об стіну” побудована на реальному ґрунті. На заяву одного з ветеранів добровольчого батальйону, що вимоги учасників загальноукраїнського руху “Ні капітуляції” передані йому, Зеленський насмішкувато, звертаючись на “ти”, заявив російською: “А вчора в Україні падав дощ”…
Далі зухвалозневажливо заявив: “Мені пофіг, з ким буде перемир’я”. Проте не всім це байдуже. Реальний мир з Росією можливий лише після падіння режиму Путіна. Решта — або ілюзія, або свідомий злочин. Колишній міністр преси та інформації РФ Михайло Полторанін в інтерв’ю телеканалу “Сталінград” назвав нинішнього президента РФ нікчемою, злодієм і злочинцем. А путінський режим — страшним явищем. Путінізм, за твердженням Полтораніна, штовхає Росію (і всіх, хто в її орбіті. — М. Л,) до страшної катастрофи. Чи потрібно Україні, пристаючи на путінський варіант “миру”, встрявати у все це?

Related posts

Leave a Comment