Очільники Матірної «Просвіти» в часи воєнного лихоліття

Марія ПАВЛЮК,
голова об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка;
Ольга МАНЮК,
заступник голови об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

З початком Першої світової війни російська військова влада панічно боялася пробудження національної свідомості серед вояківукраїнців, які опинилися в Галичині. І недаремно. Бо у перші дні окупації м. Львова “Просвіта” продала всі примірники “Кобзаря” Т. Шевченка, що були у неї на складі, серед вояківукраїнців царської Росії. Товариство, що на початок війни було найбільшою українською організацією (77 філій, 2944 читальні, 109950 членів), першим прийняло на себе весь тягар окупаційної влади. Успіхи Росії на австрійському фронті в перші місяці війни дали можливість нищити ненависне їм “джерело мазепинства і сепаратизму” в Галичині, чим і зайнявся прибулий російський губернатор. Передусім закривали філії і читальні “Просвіти”, знищували книжки в її бібліотеках. Було спалено цінні папери, сховані в касі кооперативного банку “Дністер”. Редактора видань Товариства Ю. Балицького вислали до Сибіру, де він і загинув. Кілька членів Головного виділу емігрували до Відня, розгорнувши там видавничу діяльність. Але повернутися до рідних місць вдалося не всім. П. Огоновський, Є. Озаркевич, Я. Веселовський спочили на віденському цвинтарі. Таким чином, “звільнення” Галичини звелося до руйнування української культури в ім’я російської єдності, а потім і принесенням українського населення Буковини та Галичини в жертву румунізації та полонізації.
Ще на початку війни на той час віцепрезидент австрійської палати послів, голова Товариства 1896—1906 років Юліян Романчук та член Крайового виділу Галицького сейму і восьмий голова “Просвіти” (1910—1922) Іван Кивелюк разом з дром Володимиром Бачинським звернулися до намісника Галичини щодо необґрунтованих репресій з боку австрійської влади проти українського населення Галичини, яке звинувачували у державній зраді. Іван Кивелюк домагався від намісництва, щоби воно виділяло кошти винятково не на польські воєнні організації, а й на Українських Січових Стрільців. Перед зайняттям Львова російським військом Іван Кивелюк виїжджає до Відня, де працює в Українській культурній раді, очолює просвітню комісію. Але після визволення галицької столиці у вересні 1915 року повертається до Львова й очолює процес відбудови “Просвіти” та організовує допомогу постраждалим у війні. Проте у червні 1916 року знов виникла загроза повторної окупації Львова військами царської Росії. Головний Виділ приймає рішення про перевезення цінних паперів і по одному примірнику своїх видань до Відня. Поновити просвітницьку діяльність керівництву вдалося лише 1917 року. Почалася робота з відбудови читалень. Товариство готувалося до відзначення свого 50літнього ювілею. Для “Просвіти” плідними щодо книгодрукування були 1917—1918 роки. За цей час виходять 16 книг з серії “Просвітні листки”, 6 великих збірок народних пісень (патріотичних і ліричних), 3тисячним накладом побачила світ книжка В. Целевича “Віднова життя і відбудова майна просвітніх товариств”.
З розпадом АвстроУгорської імперії в жовтні 1918 року українці почали рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях. Було сформовано Українську Національну Раду — політичний представницький орган, що 19 жовтня 1918 р. проголосив українську державу на всіх українських етнічних землях Галичини. Президентом УНРади обрали Євгена Петрушевича, на час перебування якого у Відні головував у парламенті ЗУНР Іван Кивелюк як його заступник. До складу УНРади увійшли відомі в Галичині громадськополітичні діячі, члени Товариства “Просвіта” — Кость Левицький, Юліян Романчук і ін.
Під час Листопадового чину у Львові, організованого УНРадою силами Українських Січових Стрільців, Іван Кивелюк входив до політичного проводу повстання, брав участь у передачі влади українцям від австрійського намісника в Галичині. Першим головою уряду ЗУНР (державного секретаріату) було обрано дійсного члена “Просвіти”, адвоката і публіциста Костя Левицького. До уряду ввійшов також член “Просвіти” Олександр Барвінський (шкільництво і віросповідання). Проте в Галичині починається затяжна польськоукраїнська війна. Після відступу наших військ зі Львова 1918 року польська влада заарештовує Івана Кивелюка разом з іншими патріотами й інтернує у табір в Домб’є біля Кракова, де його тримали 10 місяців. Після повернення голова розгорнув активну діяльність з відновлення роботи Товариства. Від травня 1919 року польські війська за підтримки держав Антанти під виглядом “боротьби з більшовизмом” розпочали наступ на Галичину, Західну Волинь і частину Полісся. Каральні органи польової жандармерії проводили масові розправи в українських селах. Знищувалися українські видання, українську мову було вилучено з державного вжитку. Видавнича діяльність Товариства майже припинилася.
Та “Просвіта” вийшла з цього важкого становища завдяки наполегливій праці її активних членів, котрі на своїх плечах винесли весь воєнний тягар, зуміли вивести “Просвіту” на новий шлях. Це передусім Іван Кивелюк, Михайло Галущинський, Іван Брик та інші. Головний Виділ під керівництвом Івана Кивелюка проголошує в цих умовах конкурс на кращі воєнні спогади. При Товаристві створюється “Громадський комітет” з метою збору записів, фотографій, впорядкування воєнних могил. 1919 року Івана Кивелюка вдруге заарештувала польська влада, але згодом вийшов під домашній арешт. Якийсь час був безробітним. 1920 року його арештовують втретє в зв’язку зі спробою замаху на очільника Речі Посполитої Ю. Пілсудського, вчинену колишнім січовим стрільцем.
У грудні 1920 року Товариство провело “Свято Просвіти”, 1921го, відзначаючи 60річчя пам’яті Т. Шевченка, з ініціативи “Просвіти” було створено фонд “Учітеся, брати мої…”, організовано комітет з побудови пам’ятника на могилі Івана Франка. 1 листопада 1921 року відбувся перший післявоєнний Загальний збір “Просвіти”, який вибрав новий Головний Виділ і затвердив на посаді голови Товариства Івана Кивелюка, що перебував на той час у в’язниці. Тільки в лютому 1922 року він виходить з тюрми, але, знеможений подіями останніх літ та матеріальними нестатками, передчасно помирає 1 березня 1922 року на 56му році життя. Головний Виділ організував похорон свого голови коштом Товариства. Панахида відбулася у Святоюрському Соборі. Велика сумна процесія пройшла на цвинтар через центр Львова з зупинкою на пл. Ринок, 10. Прощальними словами І. Брика “Просвіта” подякувала своєму голові за щиру і безкорисну працю, повну ідеї і посвяти. На 5му полі Личаківського цвинтаря на могилі Івана Кивелюка встановлено пам’ятник роботи С. Литвиненка. На 85 полі похований і молодший син Івана Кивелюка Роман, пластун, член Крайового проводу ОУН, розстріляний 1942 року гітлерівцями у складі групи заручників. Після смерті Івана Кивелюка 2 квітня 1923 року головою “Просвіти” обирають його другого заступника Михайла Галущинського.
Михайло Галущинський — визначний український громадськополітичний і освітній діяч, публіцист, голова “Просвіти” 1923—1931 років. Під час Першої світової війни — спочатку командант УСС, а пізніше референт УСС при Вищому командуванні австрійської армії. Професор Українського таємного університету. Патріотичне виховання Михайло Галущинський отримав у своїй сім’ї. Працюючи вчителем гімназії в Золочеві (1904—1909), організовує першу в Галичині громадську бібліотеку, а в селах Золочівщини — читальні “Просвіти”. З 1909 року директорував в українській приватній гімназії в Рогатині.
Ставши командантом легіону Українських Січових Стрільців у серпні 1914 року, згодом референтом УСС при австрійському командуванні до осені 1917го, він віддається боротьбі за українську державу. Бере активну участь у Листопадовому Чині та подальшій битві у Львові за незалежність ЗУНР. Після війни Михайло Галущинський продовжив свою педагогічну діяльність у “Рідній школі”, працював професором української академічної гімназії (до 1924 року) та в Українському таємному університеті. У педагогічній діяльності М. Галущинський найвищим імперативом у національному вихованні визначав українську державність, а головною метою — “щоби нарід заховав якнайсильніше і найпевніше свою національну окремішність”. Дyмки про те, що педагогічна праця має забезпечити виховання такої молоді, яка б була здатною вибороти державність, закріпити і зберегти її, М. Галущинський ніколи не змінював. Він вважав, що в результаті виховання всі мають чинити так, “щоб кожен щоденною працею, кожним поступком, ділом і словом визначав, що “Україна — се я! І коли кожна одиниця те скаже у повній відповідальности, що вона винна сим трьом словам, тоді буде Україна, без огляду на те, чи схоче хто її визнати, чи ні”.
З перших днів головування в “Просвіті” М. Галущинський головний акцент спрямував на організаційноосвітню і виховну роботу за новими західноєвропейськими зразками, на усвідомлення народу в спротиві окупаційній польській владі та утвердження національного ідеалу. Розроблена Головним Виділом під його керівництвом програма включала відновлення передвоєнних філій і читалень та заснування нових; організацію при всіх філіях освітніх курсів для навчання працівників; відновлення мандрівних бібліотек, організацію при читальнях самоосвітніх гуртків, залучаючи передовсім молодь; створення аматорських театральних гуртків. Особлива увага приділялася просвітньоорганізаційній праці в межах Польщі, поширенню діяльності “Просвіти” на Волинь, Холмщину та Полісся, зацікавленню “Просвітою” американських земляків. Виникли нові форми роботи: окремі філії за свої кошти утримували гімназійні курси, ланки загальної освіти. Характерними були поїздки голови Товариства Галичиною, Волинню. У 1926 році М. Галущинський розробляє спеціальний “Проєкт працевлаштування українських безробітних інтелігентів”, що мало дати б поштовх для оновлення культурнопросвітньої роботи. “Просвіта” знову виходить на міжнародну арену, налагодивши книгообмін з чеським Освітнім інститутом ім. Масарика в Празі та ставши членом міжнародної асоціації у Лондоні “Всесвітній союз освіти для дорослих”. На час головування Михайла Галущинського припало святкування 60річчя заснування “Просвіти”, який було відзначено ювілейним з’їздом. А 22—29 вересня 1929 року відбувся організований М. Галущинським другий Всеукраїнський Освітній Конгрес, на який прибули представники українських громад з Чехословаччини, Закарпаття, Волині, Холмщини, Полісся. Як вияв глибокого пошанування в березні 1929 року Загальними зборами Товариства його обрано почесним членом “Просвіти”.
Попри світову економічну кризу 20—30х років, стараннями голови Товариства насамперед було налагоджено випуск періодичних видань: календарів “Просвіти” (“Народний календар, “Ілюстрований календар”), освітніх часописів: “Народна освіта” (1922—1927 роки), “Аматорський театр” (1925—1927), “Бібліотечний порадник” (1925—1926). Він засновник і редактор видання “Життя і знання” (1927—1939), досліджень “Національне виховання: статті і замітки”, “Книжка й українське громадянство”, “Позашкільна освіта”, автор “Літературнонаукового вісника”, член редколегій педагогічних часописів 20х років. М. Галущинський залишив по собі багату літературну спадщину, зокрема: “З Українськими січовими стрільцями” (мемуари), ”Михайло Драгоманов — ідеолог нової України”, “Шевченко — поет життя й чину”, “Семпер тіро — Все воїн” (до 5ї річниці смерті Івана Франка) та ін.
1925 року він став одним із співзасновників і провідним членом Українського національнодемократичного об’єднання (УНДО). 1928 року був обраний від УНДО до сенату (одна з палат польського парламенту), був його віцепрезидентом. Ставши депутатом сейму у листопаді 1930 року, М. Галущинський зосередив свою діяльність на вирішенні важливих суспільних проблем західноукраїнських земель. У грудні 1930 року на пленарному засіданні сейму М. Галущинський у своєму виступі “В обороні прав народу” гостро засудив т. зв. “пацифікацію” як “нечуване насильство, додаючи до трагічної історії українського народу нову криваву сторінку, коли уряд кинув на українські села військові і поліційні каральні експедиції…”
Подальше розгортання економічної кризи, негативне ставлення польських властей до українських справ, нова хвиля антиукраїнських шовіністичних виступів вели до загострення відносин з “Просвітою”, до занепаду культурного життя в краю. Зменшувалася кількість членів українських організацій Галичини, зокрема і в “Просвіті”. Закривалися бібліотеки, читальні, скорочувалися наклади українських книжок. “Просвіта” увійшла у великі борги. Важке фінансовоматеріальне становище Товариства, виснажлива праця, смерть дружини були важким ударом для М. Галущинського. 25 вересня 1931 року він помер на 53му році життя. Тодішній шкільний куратор С. Свідерський дав дозвіл академічній гімназії офіційно взяти участь (з хоровим співом) у його похороні як віцемаршалка польського сенату у Варшаві. М. Галущинський упокоївся на 55му полі Личаківського цвинтаря у Львові. 2001 року його останки перенесли на Меморіал УСС та УГА на 76те поле цього цвинтаря.

Related posts

Leave a Comment