Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, журналіст
25 жовтня виповнилося б 90 років від дня народження відомого вченого-книгознавця, публіциста, просвітянина, редактора, одного з творців часопису “Друкарство”, професора Романа Іванченка.
Його змучене недугою серце спинилося назавжди спекотного липневого ранку 15 літ тому в помешканні на вулиці Ломоносова, по другий бік якої простягнулося аж до колишньої столичної околиці велике студентське містечко Шевченкового університету. По війні, з часу заснування містечка, тут традиційно селилася й професура цього знаного в світі навчального закладу.
Роман Григорович Іванченко також належав до цієї професури: понад тридцять останніх років мешкав з дружиною Галиною Пилипівною та двома синами — Ярославом і Олесем — у так званому університетському кооперативному домі, а ще більше часу носив у собі нестихаючий і ні з ким із колег нерозділений біль за несправедливе своє звільнення, фактично вигнання, з університетського факультету журналістики. Того факультету, на якому за всіляких часів, режимів і керівників завжди нуртував живильним струменем (завдяки окремим особистостям) невпокорений дух порядності й інтелігентності, професіоналізму й патріотизму. Але також і такого факультету, звідки в усі роки цей дух методично й цілеспрямовано витравлювали.
Про істинні причини цього болю дехто з колег, знайомих і учнів покійного дізнався лише на печальній тризні, яка почалася на цвинтарі, а завершилася в кафе студмістечка.
У цьому епізоді — один з уроків, які непомітно, ненав’язливо, зворушливо й щиро давав постійно своїм високим житейським чином цей добрий, мудрий і нерозгаданий нами до кінця товариш, друг і вчитель.
Поміркуймо ж разом тепер, коли Романа Григоровича серед нас давно вже немає, над окремими з його глибинних житейських уроків.
Про скромність як чин інтелектуально багатих
“Нехай Вам щастить!” — цю знамениту фразу професора Іванченка чув кожен, хто хоч раз, бодай коротко, зустрівся з ним. Ті ж, хто спілкувався з ним часто, запам’ятали її особливо. Ніби душу вкладав він у ці три слова, ніби прощався надовго щоразу — і коли завершував телефонічну розмову, і коли тиснув руку співрозмовникові на роз’їздах станцій метро, і коли зачиняв за собою двері кафедри, аудиторії чи редакції.
Переконаний: ніколи й нікому ця фраза не могла здатися штучною чи надуманою, бо мовилася від серця, з добром і для добра кожному.
У нашому загуканому, розхристаному і, найприкріше, аморальному світі, такі вічні християнські цінності, як доброта, скромність і порядність якось мимоволі суспільство відштовхнуло на задній план. І лише зі вчинків людей інтелектуально самодостатніх, високих моральним духом, а отже, незлостивих, незаздрісних і незлих, вони лише й сприймаються як цілком природні. Саме такими вчинками був заповнений кожен день Романа Григоровича.
Він завжди вмів не лише помітити й підтримати в співбесідникові добре начало, а й порадіти щиро за чийсь успіх. Особливо по-батьківськи добрим було його ставлення до молодших колег, аспірантів, студентів. Чи хто й чув де, як говорив із кимсь професор на підвищених тонах, як когось привселюдно критикував чи з’ясовував стосунки, як когось обговорював з негативним присмаком у фразах позаочі? Направду, таки ні.
Натомість практично ніколи не дбав про показний антураж щодо власної важливості, значущості. Знаний далеко за межами України вчений у галузі науки про видавничу справу та редагування (без посилань на його авторитетні праці нині та ще багато літ на майбутнє не обійдеться жоден чесний дослідник на цьому напрямі науки), він не прагнув набути якихось звань, почестей, нагород, лауреатств. Глибоко розуміючи, яких масштабів аморальності набула в нас останнім часом процедура отримання таких офіційних визнань, він у подібних акціях сам ніколи не брав участі й не радив цього робити своїм однодумцям.
Працюючи свого часу в університетському видавництві “Либідь”, я запропонував якось Романові Григоровичу підготувати до перевидання його “Літературне редагування” — перший в Україні навчальний посібник для майбутніх редакторів, написаний рукою зрілого редактора-практика, вченого, письменника. Посібник той, до речі, до того витримав уже два видання (1970 і 1983 років) і припав до душі не лише студентам, а й багатьом редакторам-практикам. На ту пропозицію мій співрозмовник чемно подякував і запропонував натомість включити до видавничого плану рукопис… свого учня. Йому, мовляв, захищатися треба, отож зробимо добру справу, коли допоможемо разом.
Сам же завжди спішив не лише привітати колегу з виходом цінної публікації чи книги, а й написати оперативно прихильну рецензію, “пробити” її бодай через ті газети, де працювали його небайдужі випускники.
Про кон’юнктуру і порядність у науці
До професора Романа Іванченка, як до високопрофесійного фахівця, часто зверталися з усілякими офіційними й неофіційними проханнями щодо експертизи, наукових відгуків, рецензій, опонування дисертацій. Коли бачив, що йдеться про річ вартісну, про дослідника порядного й чесного, — ніколи не відмовляв, незважаючи на постійну зайнятість.
Його феномен як істинного вченого для мене полягав не лише в цьому. Він ніколи не брав від авторів рецензованих праць ніяких конвертів чи таких собі живучих ще з радянських часів “джентльменських наборів”, які тепер перетворилися на “конверти вдячності”. Не користувався також заготовленими наперед “болванками”, чим нерідко зловживають представники молодшої генерації нашої науки.
Учнями й послідовниками Романа Григоровича були переважно “вихідці з народу”. Навідріз відмовлявся працювати з тими, кого рекомендували “за телефонним дзвоником”. Передусім тому, що таким здебільшого були чужі Іванченкові теми, які він пропонував досліджувати в майбутніх курсових, дипломних чи дисертаціях. Переважно це був високий чин української книги та її дивовижних, практично забутих творців, які самовіддано працювали в умовах суцільних заборон українського друкованого слова, а також високий чин редакторства, редагування як елемент творення. Так формувалася й стверджувалася вистраждана, виболена в душі власна наукова школа, до якої запрошувалися такі ж небайдужі й чесні “робітники”.
Він напрочуд передбачливо умів розгледіти в студентській аудиторії здібних юнаків і дівчат, яких раніше багато їхало по науку до столиці з української глибинки. Такі не мали модного одягу, їх не привозили до університету на “мерседесах”… Але в них під час лекцій та практичних занять горіли очі, нуртувала думка, пломеніла іскринка небайдужості, чесності, благородства. Відчувши в таких вихованців потяг до науки, беззастережно ставав їхнім опікуном. “Хто ж допоможе цим дітям, як не я”, — за цією фразою Романа Григоровича, мовленою якось у нашій розмові про перспективи української науки, — його житейська доля. Сам сирота, який і не пам’ятав своїх батьків, він з дитинства перепустив через свою вразливу душу високий чин доброти й безкорисливості, істинну вартість житейських цінностей.
Все ж доброта його не була всеохопною. Мені не раз доводилося бути свідком принципової позиції професора Іванченка, холодної аргументованості його суджень. Це тоді, коли йшлося про кон’юнктуру й пристосуванство в науці, про наукоподібність чи недолуге компіляторство.
Роман Григорович не міг мовчазно спостерігати, як нівелюються останнім часом у вищій школі критерії істинної науковості, як за ширмою “новизни” й “відкриттів” вміло маскується професійна безпорадність, поверховість, бездоказова категоричність.
Прикро констатувати, але без професора Іванченка боротися з шарлатанами у гуманітарних науках стає дедалі важче.
Про нездатність на чорне казати біле
Істинна інтелігентність і небайдужість професора особливо проявилася в патріотичних почуттях. Його національне прозріння відбулося в 50-х, коли закінчив столичний філологічний факультет, коли кращими друзями на все життя стали студентські однодумці Степан Колесник та Сергій Плачинда — знакові нині постаті в українській публіцистиці.
Захистивши 1963 року кандидатську дисертацію і ставши згодом викладачем факультету журналістики Шевченкового університету, молодий публіцист і науковець швидко завоював симпатії майбутніх журналістів. Однак незабаром, після швидкого згортання так званої хрущовської відлиги, прізвище викладача журфаку потрапляє у “чорні списки”. Ярлик націоналіста, ідейно нестійкої особи, яка не розуміє “поточного моменту”, навісили його ж колеги — добре замасковані до пори до часу справжні україножери й українофоби, яких на відповідальних ділянках ідеологічної роботи партії (а саме такою ділянкою в усі радянські часи був факультет журналістики) ставало щоразу більше. Це вони організували від середини 60-х справжнє цькування проукраїнськи налаштованих викладачів. Однією з перших жертв такого цькування і став Р. Г. Іванченко.
Зачищення журфаку від “націоналістично налаштованих викладачів” почалося відразу після так званого бунту студентів цього факультету в березні 1965 року як виклик ідеологічному догматизму комуно-більшовицької системи в роки українського шістдесятництва. Безпосередній учасник того бунту, колишній студент-журфаківець Михайло Скорик у своїх оприлюднених спогадах подав за нещодавно відкритим архівним документом повний список цих “вигнаних” викладачів. Прізвище Іванченка в тому списку — шосте. Ось ті “викладачі-націоналісти” середини 60-х років, яких любили і поважали студенти, але яких зневажила влада: Шестопал, Клинченко, Лазебник, Базилівський, Маляренко, Іванченко, Бурмака, Шудря, Козаченко.
Цих особистостей вигнали з журфаку фактично за те, що не пішли на компроміс із совістю, не привчали своїх студентів на чорне казати біле, не сприяли русифікації факультету, не приховували свої патріотичні почуття, не відмовилися бути українцями. Хтозна, як би склалася подальша доля Романа Григоровича та його сім’ї, якби не врятував його сам Микола Бажан — на той час знаний поет і керівник видавництва “Українська Радянська Енциклопедія”.
Довідавшись про драму молодого кандидата наук, сказав при зустрічі: “Приходьте до нас на роботу. Я не проситиму характеристики на Вас, бо знаю Вас як чесну людину і професіонала”. Так учорашній “націоналіст” став на багато років редактором серйозних енциклопедичних видань, які пізніше визначатимуть обличчя українського книговидання. Серед них — багатотомник “Історія міст і сіл України”, “Шевченківський словник”.
Про чуття резервації в рідному домі
На противагу деяким іншим діячам, Роман Григорович ніколи пізніше не “експлуатував” тему свого гоніння за національні переконання в радянські роки. Але як і в 60-ті, активно й не роздумуючи став до лав захисників української мови вже в роки… української незалежності. Він не міг байдуже спостерігати за тим, як з роками українська мова дедалі більше почувається в себе дома попелюшкою, як дедалі активніше розкручує чиясь “невидима рука” маховик чергової русифікації українців. Не раз казав, що почувається вдома, в українській столиці, фактично як в резервації — серед засилля чужомовних газет, книг, радіо- та телепередач.
Свої доступно перепущені крізь небайдуже серце монологи щодо можливих наслідків русифікації України, яка, на жаль, не зменшила обертів зі здобуттям незалежності, він виклав у численних публіцистичних статтях, які в різні роки друкувалися в українських газетах.
Із здобуттям Україною незалежності професор Іванченко знову відчув у собі потяг до викладання. Однак до Шевченкового університету він принципово не повертається. Створює, а згодом очолює кафедру видавничої справи та редагування на вечірньому факультеті філії Львівського поліграфічного інституту. Цей факультет незабаром “узаконить” Київський політехнічний інститут, де професор Іванченко чесно й самовіддано трудився до останніх днів свого життя.
1999 року, напередодні 70-річчя професора Іванченка, друзі з Парламентського видавництва видрукували окремою книжечкою збірку його публіцистики під заголовком “Російський патріотизм чи ментальність Попандопуло?” Шкода лише, що малим накладом і що не використовують його ж колеги та однодумці цю книгу сповна в школах та вищих навчальних закладах. Варто навести бодай кілька заголовків розділів цього видання, аби переконатися, що актуальність публіцистики професора Іванченка нині не зменшилася: “Краще бути зґвалтованою, аніж українізованою”; “Петербурзькі барани не те, що наші, або Роль мамлюків у побудові комунізму”; “Як промосковські сили виступають за особливий статус російської мови”.
Нерідко під час наших зустрічей давав покористуватися рідкісним виданням чи вручав копію якоїсь злободенної публікації. Просив, аби привернути до таких публікацій чимширше коло студентів. Він любив їх і вірив у їхні щирі й небайдужі очі. Вірив, що саме це покоління молоді — політично не зашорене й не залякане, з власною людською й національною гідністю — спроможеться-таки ствердити й розбудувати українську Україну…
Це — лише дещо з уроків безкомпромісного одержимця і справжнього лицаря-захисника українського в Україні. Шкода, що їх так і не засвоїла значна частина нашої бюджетної інтелігенції, яка вихована колоніальною владою.
