Сергій Білокінь

Коли мене надламує безсоння,
Виходжу в світ із маминих бесаг,
І згадую Сергія Білоконя,
Його книжки, прочитані в сльозах.

Цей чоловік назвав пойменно вбитих
Великих українців тисячі.
Сумні його книжки — не помсти видих,
А до страждання нашого ключі.

Божественні, недотикальні маски
Із Леніна і Сталіна він здер.
І появилась в світі замість казки
Кривава правда про ЕСЕР ЕСЕР.

Цей чоловік — ні наляку, ні змори —
В чекістів лютих дивиться стволи.
Крізь його серце всі голодомори
Народу українського пройшли.

Цей чоловік проник в архіви тайні
Імперії генсеків і царів.
Він показав, як мій народ до стайні
Був загнаний жорстоко й там згорів.

Згорів і встав, і на очах Європи
Зійшов з хреста у вогнищах повстань.
Читаю, думаю, немов на стопи
Стаю, але під ними чую грань.

То грань, що виліковує і твердне,
І силу совісті дає моїй.
О, те читво тяжке, немилосердне —
То справжній бій, не відпочинок, бій!

Цей чоловік — енергія Франкова,
Збагнув ще юним, що його талан —
Це праця, як життя, обов’язкова
І гоєння свого народу ран.

Цей чоловік був завжди сам собою,
Горнувсь до Українисироти.
В його книжках нема волань до бою,
Але там є волаючі хрести.

Він знав, почислить їх немає змоги,
Та все ж хотів дізнатися числа
Всіх цвинтарів, зарослих, мов барлоги,
Де кров козацька ріками текла.

Після читань Сергія Білоконя
Я впевнився — народ мій не помре,
Хоч буде збройная оце за ним погоня
І виставлене надовкруг каре.

Все, що було, жадає бути знову
Не так, але життя нове встає,
Вже нашу націю і нашу мову,
І наш державний дух ніхто не вб’є!

Дмитро ПАВЛИЧКО
14.VIII.2019 р.

Related posts

Leave a Comment