Сергій ЦУШКО Знайти спільну мову

Постійний дописувач “Слова Просвіти” письменник Сергій Цушко цього року жнивує. Побачило світ друге доповнене видання збірки “Закоханий мандрівець”, вийшла книжка нових поезій “Метелик у місті”, презентація якої відбудеться 15 листопада о 17-00 в Будинку письменника НСПУ. Подаємо з неї добірку віршів.

* * *

Побоюючись, що не зрозуміють,
говоримо багато і невлад.
Я мовчазних люблю, що гордо мріють,
викохують у душах щедрий сад.

Я мовчазних люблю. Своя в них мова,
що зверхності й глупот не визнає.
Взаєморозуміння праоснова —
нам труд натхненний щастя додає.

Усе доречне: лінії, і звуки,
і барви, що нам прикрашають дні.
Коли ж говорять в праці вмілі руки —
мовчать поштиво вірші і пісні.
* * *

Шукаю у Києві Київ.
Жартую? Які там жарти! —
Після донецьких батиїв
недостовірні всі карти.

Печерськ, Кожум’яки зникають —
усюди віп-зони, зек-зони,
де не поглянь — закривають
небо скляні терикони.

Де моє місто зелене?
Між сміттєзвалищ і МАФів
хворі в столиці легені
від епідемії мафій.
Про ватажка

Усе літо браві соняхи,
рівняючись на сонце,
гордо несли свої голови.

Та прийшла осінь,
засунула сонце за хмари,
і соняхи, втративши ватажка,
покірно опустили їх долу.

А назавтра мовчазні люди
скарали осиротілих на горло.
Небесна Сотня

В тузі до землі припали квіти,
димом все ще дихає бруківка.
Килимом скорботним не закрити,
не замаскувати крові цівки.
Погляд тỳжний підніми до неба,
щоб сльозі Майдан не обпекти:
обгорілі, недострілені дерева
мають тут ще зеленіти і рости.
Пливе сива кача по Тисині.
Постріли ці — не останні.
Довго ще гасити Україні
ватру, якій тісно на Майдані.
Лютий 2014 р.
* * *

Цвіте бузок від Харкова до Львова
і перегукуються солов’ї,
ведуть одвічну приязну розмову
верхів’я кримські і сумські гаї.
Звільняючись від гніту і облуди,
вертаючи омріяні права,
назустріч одне одному йдуть люди,
шукають доброзичливі слова.

Все улягає вічному закону
одужання після болючих втрат.
…і тільки з-за російського кордону
гарикають то мат, то автомат.

Бджолина туга

Бджола повік не визнає принуки,
невправної дрижливої руки,
та лагідно цілує-пестить руки,
що стільки літ ладнали стільники,
що пахнуть медом, квітами і потом, —
того, хто на хвороби і жалі
єдині ліки уживав — “робота”,
найпомічніший засіб на землі.
І навіть перепродана другому,
у вулик переселена чужий,
вона не раз вертатиме додому
з надією: а раптом він живий…

ІЗ ЦИКЛУ “У школі життя”

Історія
Співчуваю нашим учителям,
знавцям Давньої Греції і Риму,
яким увесь час доводиться зубрити
історію України
і щоразу з острахом іти до класу —
а щó як, стоячи біля дошки,
почують важке запитання,
на котре треба знайти відповідь,
яка вже завтра буде неправильна,
і не дай, Боже, розповідати урок
своїми словами,
а не по шпаргалці,
написаній суворими методистами,
що можуть залюбки поставити
не лише “2” чи “5”,
а всі двадцять п’ять
років
суворого режиму.

Географія
У школі вчили біля карти,
у штабі — переставляючи прапорці.
Онук запам’ятовує назви —
Донецьк, Маріуполь, Щастя,
які приносять переселенці —
пришельці з іншої планети.
* * *

Золота рибка
в акваріумі прозорої сукні —
пливеш ошелешеною вулицею,
що тисячами пар очей
вбирає твоє світіння
під побляклим софітом сонця
й гарячково метикує:
де б його дістати вдатний невід,
щоб ти не зникла безслідно
в киплячому вирі.

А ти пливеш недоторканна,
непідвладна нікому
й належачи усім разом,
а найперше — самій собі
та ще тому щасливому рибалці,
який поки й не здогадується,
що колись потрапить
на твій звабливий гачок.

* * *

Мені кажуть: не дивися під ноги —
якщо й знайдеш гаманець,
однаково кинешся шукати власника;
хоч сонце зблискує з калюж,
проте світить із височіні;
вивчаючи носки своїх черевиків,
проґавиш у натовпі друга.

Їм кажу: дякую за науку,
однак, пильнуючи дорогу,
не наступлю на мурашку,
не зважаючи на те, що блищить,
уникну засліплення облудним,
а справжній друг
підійде сам, привітається
і, замість докучливих повчань,
запитає:
“Щó в тебе, брате, на душі?..”

Спілкування

Песик дивиться нам в очі —
спілкуватись дуже хоче.
Нашу мову розуміє,
лиш своє сказать не вміє.

А папуга не вгаває —
він і слів багато знає,
але всім набрид уже,
бо повторює чуже.

Чую сленг ординський твій
і прошу тебе як друга:
краще будь, мов пес, німий,
ніж дурненький, як папуга!

Знайти спільну мову

Сьогодні вкотре не почув
принизливого
“Гаварітє па-чєловєчєські!”,
бо й сам не вимагав:
“Скажи — паляниця!”
та добирав обачно слова
і бодай на хвилину
визволив з імперського полону
голосисту продавчиню,
яка — мабуть щиро —
мовила услід приязне:
“Дякую! Приходьте ще…”
Бо ж не щодня
у неї купують яблука
українські поети.
* * *

Попросили
завести сліпого в метро.
Довів до вагона
й передав у добрі руки.
Скільки разів і сам неборака
був естафетною паличкою,
яку зігрівали
і передавали далі й далі
добрі серця.
* * *

У соняшниковім кошику села
зернини хат темніють серед цвіту,
і ласкою їх зігріває літо,
поки зима ущент не замела
чи бур’янів стіна не здійнялась
(світитимуть лиш хатнищ пустки чисто)
й не видзьобав ущент безжальний час —
а мешканців не вилузало місто…

Старий будинок

Він ще живий. У пітьмі ночі
ще пломінь жевріє в душі.
Але уже на нього точать
бульдозери свої ковші.

Допоки не настав світанок
і страти невблаганна мить,
своє життя він наостанок
ще подумки перебіжить.

Не проклинатиме нікого.
І тільки щастя одного
всю ніч проситиме у Бога
для тих, що зрадили його.
Метелик у місті

Ніжне створіння лугів і садів,
недовговічне і пломенисте —
дурнику, як ти сюди залетів
у кам’яне, закіптюжене місто?

Щó тебе звабило, щó ти шукав
не на Десні, чи Унаві, чи Альті? —
поміж отруєних квітів і трав
на неживому, брудному асфальті?

Втім, я здогадуюсь: крихітний ти
в пекло примчав зі своєї оселі
від самогубства нас уберегти,
вивести, ніби Мойсей із пустелі…
Вогники життя

Метелик
живе лиш один день —
від сходу до заходу сонця —
й не знає,
що черепахи живуть сто літ
і що у світі є ще щось,
окрім квітів,
котрих щодня карають на горло
й урочисто хоронять
у трунах кришталевих ваз,
тому вважає,
що все довкола — для нього
й не заздрить нікому —
ні черепасі, ні квітам, ні сонцю
чи й посивілому поетові,
який з ніжністю спостерігає,
як найбільший у світі метелик —
рідна дружина —
пестить живі кімнатні квіти —
пломінкі вогники
такого нетривкого
і короткого
життя.

Related posts

Leave a Comment