Володимир ЗАГОРІЙ: «Забезпечити таке майбутнє…»

Отже, двадцять років! Двадцять років відбувається Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика. За цей час змінилося кілька президентів. Кілька голів парламенту. І набагато більше прем’єрів. А скільки розпалося патріотичних, освітніх, культурних організацій та політичних партій! У нас довго доводиться шукати щось гуманітарно важливе, справді життєздатне й утривалене в часі. Здебільшого все нагадує солом’яний вогонь — спалахнуло і зникло. Пам’ятаю, коли тільки розпочинався мовний конкурс, що після смерті видатного мецената й ініціатора його Петра Яцика одержав його ім’я (я тоді була прес-секретарем Ліги українських меценатів), часто доводилося чути, що ідейного запалу, енергії та фінансових джерел в організаторів патріотичного марафону вистачить ненадовго. Мовляв, три-чотири роки — і кінець!
Є якісь закони живучості цього проєкту. Про цю загадку говорю з головним меценатом конкурсу, президентом Ліги українських меценатів, доктором фармацевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології  НМАПО імені П. Л. Шупика, головою Наглядової Ради фармацевтичної фірми “Дарниця” Володимиром Антоновичем Загорієм.

— Володимире Антоновичу, фармацевтична фірма “Дарниця” була серед головних меценатів цього патріотичного проєкту ще від першопочатків.
— Так, ми виділяємо кошти – і то немалі – вже від першого мовного марафону.
— Знаю, до Вас зверталися і звертаються сотні людей із найрізноманітнішими проєктами, просячи фінансово їх підтримати. Чому Ви вирізнили для себе саме мовний конкурс?
— Мова – один із тих “китів”, на яких стоять і нація, і держава. Бо мова — то ознака присутності нації на земній кулі, а державна мова, як і кордони, закони, герб, — свідчення повноцінності держави. Це незмінний історичний процес: кожна нація в світі поривається до творення своєї держави, якщо вона її не має, бо ж саме державність дає всі шанси для самореалізації нації. Це незмінна тенденція упродовж усієї політичної історії людства, котру не можна не помітити, коли аналізуєш найголовніші світові процеси за останні століття.
Не секрет, що сьогодні наша держава ще зовсім не така, якою ми її вимріяли. Якщо порівнювати державу з кораблем, то помічаємо в ній і не дуже професійну команду, бо в екіпаж важко набрати професійних людей; і машинна частина на кораблі анахронічна, і пробоїни в ньому є небезпечні, бо саме через це в корабель може набратися води, і він ризикує піти на дно. Отже, все треба робити паралельно, ремонтуючи судно, технічно переоснащуючи його і перенавчаючи команду. Я вже говорив, що наш конкурс тільки для поверхового погляду видається односпрямованим — піднесення соціального престижу державної мови в Українській державі. Це — на поверхні і це зрозуміло без коментарів. Та хочу наголосити на такому: в дещо архаїчній суспільній свідомості все ще гніздиться уявлення, що ми існуємо в постіндустріальній добі, хоча світ давно вступив в інформаційну епоху, де найголовніший капітал — інтелект, знання. Індустріальні монстри, шахти та нафтогони поволі втрачають своє стратегічно вирішальне значення. На авансцену часу вийшов беззаперечно головний персонаж. Це — інтелект. Інтелект, котрий щодалі більше підпорядковує собі всі життєві сфери й процеси. Це зрозуміли в таких розвинутих країнах, як США, Англія, Німеччина, Канада, Японія, Китай, де саме з освітою та наукою пов’язують питання національної безпеки та домінування держав у світі. А наш освітній продукт, котрий втрачає свою якість і цілком закономірно втратив будь-яку привабливість для тих країн, звідки до нас посилали на навчання молодь, викликає велику тривогу. І результати тестування школярів, і масові випадки плагіатів, якими супроводжуються сюжети захисту дисертацій, і сама деінтелектуалізована суспільна атмосфера — це просто ганьба для європейської країни, котра не пасла задніх і за кількістю освічених людей, і за інтелектуальним потенціалом. Ми своїм конкурсом намагаємося мотивувати школярів до навчання, акцентувати їм, що знання — це дуже важливо і вигідно, бо ж не тільки про українську мову тут ідеться, а про освіту загалом. Тому можна сказати, що премії меценатів переможцям турніру — це інвестиція в юний український інтелект. Це наш заклик до молодих, щоб вони пробуджували в собі благородні амбіції стати справді освіченими і, звичайно ж, патріотичними громадянами держави.
— Чи вірите Ви, що конкурс сам по собі докорінно змінить мовну реальність в Україні?
— Ми не такі наївні люди, щоб сподіватися аж на таке диво. Розпочавши цей проєкт, ми сигналізуємо суспільству і передовсім владі про те, що в країні є складні проблеми, і закликаємо вирішувати їх спільними силами. Ми робимо своє, а влада й громадськість мають робити своє. У кожного для цього є серйозні можливості. Тільки поєднавши спільні зусилля, можемо сподіватися на якісь зрушення.
— Сьогодні видається, що меценати попереду і державних чинників, і зусиль громадськості. Як Вам це бачиться?
— Ми не прагнемо пальми першості, бо це не олімпійські ігри. Маємо потребу бути корисними в державотворенні, у подоланні важких постколоніальних травм і сподіваємося, що наш конкурс стане принадним прецедентом для всіх тих в Україні, кого не задовольняє існуючий стан справ. Хто прагне забезпечити їй майбутнє, якого вона заслуговує.

Інтерв’ю взяла
Світлана КОРОНЕНКО

Related posts

Leave a Comment