«І на Україні святилось те слово»…

9 листопада — День української писемності та мови

Віра КОПІЯ,
заступник директора з навчально-виховної роботи
Під час осінніх канікул Народний Дім Хмельницького міського Товариства“Просвіта” імені Тараса Шевченка відвідали педагоги НВК № 7.

Ознайомившись із діяльністю “Просвіти” в цьому Храмі української душі, вчителі стали учасниками розмови-дискусії “Мова про мову”. Жваве обговорення викликала розповідь про історію українського правопису вчительки української мови та літератури Тетяни Койди.
Вона, зокрема, розповіла, що історія українського правопису цікава й складна, як і історія самої України. Писемність — дуже важливий елемент культури будь-якого народу. Без писемності жодна нація не могла б самовизначитися, розвинутися, заявити про себе. Навіть відомий біблійний вираз: “Спочатку було Слово…” нагадує нам про те, що мова, а отже, і письмо, правопис дуже важливі для кожного з нас.
Для вчителів-предметників цікаво було дізнатися про витоки й етапи розвитку нашого правопису: давньоукраїнський, староукраїнський, новоукраїнський – один із найболісніших для нашої мови. У цей період було аж надто багато заборон та втручань можновладців у справи, які мали б вирішувати спеціалісти в цьому питанні — лінгвісти. Цьому є просте пояснення — той факт, що нова українська літературна мова формувалася в умовах бездержавності українського народу.
У царській Росії, до складу якої входило більш ніж 2/3 українських земель, українську мову взагалі вважали діалектом російської, тому українською майже нічого не друкували, а в школах викладали тільки російською. Але саме в цей період почав формуватись український правопис у тому вигляді, в якому більшість українців знають його з дитинства.
Було багато спроб переробити правопис: “кулішівка”, “драгоманівка”, “желехівка” і, нарешті, “скрипниківка”.
1933 року комісія з правопису затаврувала “скрипниківку” як “націоналістичний правопис” і без жодного обговорення за 5 місяців створила новий — такий, що наближав українську мову, нівелюючи її особливості, до російської. Наприклад, з абетки вилучено букву ґ. Цю редакцію правопису схвалив 5 вересня 1933 року Нарком освіти УСРР.
Під час “перебудови” питання українського правопису знову стало актуальним – Спеціальна Орфографічна комісія розпочала роботу з його вдосконалення. Проєкт обговорювали й у Товаристві української мови імені Тараса Шевченка. Новий варіант затверджено 14 листопада 1989 року. Літеру ґ відновлено, як і кличний відмінок (за радянських часів він був необов’язковим і називався “клична форма”).
1994—1999 роки ознаменовані розробкою “Проєкту правопису 1999 року”. Але лише 22 травня 2019 року Кабінет міністрів схвалив Український правопис у новій редакції, розробленій Українською національною комісією з питань правопису.
Активне обговорення присутніми почутого засвідчило: і в наукових колах, і серед звичайних українців точаться суперечки щодо правопису — який правильний?
Але висновок такий — ті, хто вже прожили значну частину життя, певно, ще деякий час користуватимуться тим варіантом правопису, до якого звикли у шкільні та студентські роки… А учні нової української школи вивчатимуть норми сучасного правопису і розмовлятимуть грамотно рідною мовою.
Про це мріяв і докладав до цього зусиль Великий Українець Іван Огієнко (Митрополит Іларіон), книжки якого були представлені достойному зібранню, що відбулось напередодні відзначення Дня української писемності та мови.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment