Андрій БОНДАРЧУК
Історичні корені синдрому
Світ, як відомо, зітканий з протилежностей. Ця закономірність зберігається і в моральному вимірі людської спільноти. Однак тут антиподи обмежуються двома поняттями: добро і зло. Концептуально вони зводяться до релігійного: Бог і диявол. Добро при незначній перевазі утримує світ, наше життя. Зло постійно і наполегливо намагається його зруйнувати, зайняти монопольне місце в окремих регіонах, країнах, плекаючи значно масштабніші плани.
Зрозуміло, причиною порушення рівності між людьми, дарованої Всевишнім у дику сиву давнину, була боротьба за виживання. Успіх визначали сила, хитрість, кількісна перевага, засоби боротьби, безжальність. Однак людина як найнезахищеніша природними засобами нападу і оборони (ікла, кігті, отрута) істота, бачила: зграя слабших зі сміливим і кмітливим вожаком, добре організована, долає значно сильнішого, але одинокого. Це й стало мотивацією для гуртування племен. Вони швидко втямили, що сила дає змогу жити краще не за рахунок виснажливої праці, небезпечного полювання на звіра, а завдяки перемозі над такими ж, але слабшими. Це були зародки рабовласницьких держав, згодом імперій. Це і був початок “стокгольмського синдрому” з усіма наслідками статусу переможців, переможених, статусу рабовласника і раба. То вже не була боротьба за виживання, а за панування сильнішого і, хоч як парадоксально, вже після перемоги меншості над більшістю. Переможець, маючи владу і каральний апарат, всіма засобами ламав психологію більшості, аби сформувати у неї стан покірності й тим увіковічнити діючу владу насильства. Це було складним завданням, бо не всіх людей ламає страх і тортури. Тож більшість вибухала кривавими протестними акціями. Іноді вони були навіть переможними, особливо коли повставали колишні держави, теж рабовласницькі за своїм змістом. Адже від часу виникнення людства такий державницький устрій (а звідси й морально-психологічний стан) був закономірним. Та переможці, навіть знов здобувши державу, повертались у … рабство, але до власних рабовласників. Адже ні раби, ні їхні лідери не знали іншої структури і якості управління, не знали, що робити зі свободою. Зрозуміло, протестні вибухи невдоволених рабством, кріпацтвом, панщиною, національним, релігійним насильством придушували з нечуваною жорстокістю. Та все ж ці події не минали для суспільства безслідно, бо розхитували споруду насильства, були паростками демократії, цивілізації. Зрештою, навіть окремі владоможці почали розуміти: така система гальмує розвиток держави, обмежує можливості до збагачення.
Хрестоматійною ілюстрацією цієї ситуації може бути такий приклад. На о. Барбадос тисячами рабів правив жорстокий плантатор Гленель. І ось королева Англії Вікторія видає указ про скасування рабства. Законослухняний рабовласник оголошує документ і відпускає рабів. Свобода! Ейфорія! Минуло небагато часу. У щасливців закінчились їстівні презенти, якими обдарував їх плантатор, і вільні люди прийшли до нього проситися у … рабство. Гленель відмовив, адже це порушення указу. Тоді вчорашні раби вбили його, сім’ю, спалили маєток.
Цілком алогічна, дикунська реакція вже вільних людей. Однак це була логіка раба. Він звик до свого стану: щодень є миска баланди, нари, щоб переспати, дах над головою, не треба думати, як прожити завтрашній день. Приниження, насильство, навіть кара для нього — звичні. А от що робити зі свободою — він не знав.
Ситуативно і подієво це нагадує колишній СРСР. Не знав, що робити зі свободою, і багатовічний російський раб, на якого неочікувано впала свобода 1991 року. Можливо, він би вчинив із своїм “Гленелем” так само, як і раби Барбадосу. Та сталося не так, бо був з ним однодумцем. Тим більш, що керувати рабами, бути над ними правителем і бути рабом, — речі діаметральні. І у “Барбадоса” з’явилось “друге дихання”.
Однак дуже принциповою є відмінність і між двома “Гленелями”, і між їхніми рабами. Жорстокість щодо реального Гленеля вільні люди виявили за те, що він позбавив їх рабства. “Гленель” московських рабів скерував їхню ненависть проти тих, хто заважає їм бути його рабом, а рабів нагородив правом відчувати себе повелителем тих, які давно забули, що таке рабство і його наслідки, живуть у вільному, цивілізованому світі. Бо це ворог сучасного “Гленеля” і його рабів. Обоє тяжко хворі на імперську хворобу, шовінізм, обидва носії рабства хочуть бачити себе повелителями інших народів, звести їх до стану “стокгольмського синдрому”.
Широкому читацькому загалу цей термін маловідомий. Його ввів у вжиток лише на початку минулого століття криміналіст Нільс Бейрут, аналізуючи ситуацію із захопленням заручників у Стокгольмі. В його основу лягла концепція Анни Фрейд під назвою “Ідентифікація з агресором”: “Спочатку від дій агресора жертва відчуває сильне емоційне потрясіння, страх, неприязнь, апатію, а з часом… проймається симпатією до кривдника, виправдовує його дії, допомагає йому… Проявляється у 27 відсотках жертв…” Щодо відсоткового виміру, то автор цієї статті вважає його дуже заниженим, що було видно зі стану суспільства більшовицької, а нині — путінської Московії.
Автори терміна і концепції виходили з поведінки невеликої кількості підневільних заручників у руках кількох бандитів. Однак це, як підтверджує історія, характерно і для великих мас людей. Вікіпедія визначає цей синдром як “психологічний несвідомий захисний стан, що характеризується прив’язаністю жертви до кривдника…”, яка є наслідком насильства, катувань, загрози смерті. В результаті жертви починають співчувати своїм мучителям, виправдовують їхні дії, навіть ототожнюють себе з ними, переймають їхні ідеї, у бажанні вислужитись іноді перевершують своїх кривдників. На теренах СРСР цей термін першим ввів у вжиток російський вчений Пітірім Сорокін для пояснення поведінки жертв голодомору 1921—1923 років. Вона абсолютно тотожна з поведінкою жертв наступних голодоморних війн влади проти народу, жертв репресій, інших злочинів. Його масовість особливо була помітна у 1932—1933, 1946—1947 роках. Адже катування голодом, усвідомлення неминучої смерті, а особливо своїх дітей, є чи не найтяжчою формою тортур. “Стокгольмський синдром”, отже, — антипод понять: воля, свобода, особисте “я”.
Гарячі та голодоморні війни, репресії як засіб зміни психології мас
Вживаючи слово “голодомор” (автор вважає, що його точніше і правильніше називати “голодоморна війна”), ми одразу сприймаємо його зміст як брак чи гостру нестачу органічної їжі, уявляємо її наслідки для здоров’я, фізичний стан жертви. Однак людина — не лише тіло, а й дух, який ним керує, і лише єдність їх — це людина з її вчинками, поведінкою. До стану свідомості цифрової аналітики не застосуєш, зорово не оціниш. Брак фізичної їжі призводить до біологічної, фізичної смерті, а в тих, хто вижив, — до кардинальної зміни психології, нерідко опускає людину до тваринного чи й нижчого стану (канібалізм, трупоїдство). Неможливо уявити глибину руйнації свідомості матері, яка вбиває свою дитину, аби вижити самій чи решті дітей. Таких випадків було немало.
Страх померти голодною смертю був таким сильним і глибоким, що залишав слід у генах людини, якій пощастило вижити, навіть у наступних поколіннях. Тому жертви мовчали про злочин, інші — вірно служили своїм мучителям, а то й допомагали їм. У СРСР довго діяла “змова мовчання” про страшні 1932—1933 роки. Навіть з плином часу, після проголошення незалежності, автор зустрічав людей, які навідріз відмовлялися від свідчень про цю трагедію, особисто добре знав авторитетного в партійних колах секретаря парткому передового колгоспу та полковника КДБ. Обоє з Полтавщини. Обом пощастило вижити у страшному голодоморному пеклі тридцятих, в обох у ньому згоріли батьки, сестри, брати. Однак обидва вірно служили їхнім убивцям. Виправдовувати їх чи засуджувати? Звичайно, вони могли жити як і мільйони рядових. Це теж форма самозахисту. Та вони обрали інше. Бо тому, хто не гавкає, господар кістки не кидає. Мати її чи ні — це вже справа особиста. “Той, хто вижив після терору, буде покірний. Такий терор був замаскований під хлібозаготівлі”, — стверджує авторитетний історик, дослідник голодоморних війн, професор Станіслав Кульчицький. А таких були мільйони. Той же вчений зауважує, що й потужне повстання Н. Махна зазнало поразки, бо перед загрозою голоду активність його учасників зійшла майже на нуль. Окрилені успіхом, більшовики після першої голодоморної війни влаштували другу, з небувалою кількістю жертв, потім третю, вже повоєнну.
Війна влади: вороги і однодумці
Дивно, але механізмом голодоморних війн більшовиків дуже нагадує ситуацію, описану в “Старому Завіті”. Такий собі Йосип (!), наближений до фараона (Ленін), опинився в потрібний час і в потрібному місці. Чоловік “розумний і мудрий” у результаті своїх дій став фактичним повелителем Єгипту. Він брав у селян 20 відсотків урожаю як подать (“Весь хліб державі!”) І ось прийшов голод. Йосип став “рятувати” народ… його ж хлібом, з величезною вигодою. Люди зі сльозами на очах дякували своєму “рятівникові”. Але тепер вони стали повністю залежними від нього. Мабуть, це перший опис “стокгольмського синдрому”, що має вигляд благодійництва.
Три тілесних голодомори за 25 років (прецедент у світовій історії!), звичайно ж, не були наслідком випадковості чи стихії. Це складові давнього маніакального плану нищення України як національної держави з боку ординської імперії — спочатку царської, потім більшовицької, а нині — путінської. Для неї демократичний цивілізований світ, а тим більш наш рух у цьому напрямку, є страшною загрозою. Тож гарячі голодоморні війни проти нас, інші злочини відбувалися з певною синхронністю. (Автор вважає, що й найстрашніша техногенна чорнобильська катастрофа була ланкою цього жахливого ланцюга).
Найбільш результативними були гарячі й голодоморні війни. На перший погляд вони ведуться на знищення великої кількості людей на землі, за скарби. Так, ці мотиви присутні. Однак ворога майже у всіх випадках цікавить територія з населенням, а не пустка, навіть з розвинутою інфраструктурою. Орда, наприклад, маючи величезну територію, безкінечно воювала. Але не йшла на неосвоєні простори Сибіру, на Північ, йшла на Захід, до Європи, хоч і зустрічала запеклий опір. Росія, достойний спадкоємець Орди, копіює її стратегію навіть у ХХІ столітті. Маючи атомну зброю, вона не погрожує ще страшнішою — вакуумною бомбою, що вбиває все живе, не руйнуючи матеріального. Потрібні люди. Однак не такі, як були. Хай вони називаються українцями, мають державу (звичайно, маріонеткову), однак без своєї ментальності, історії, національної гідності, мови, Церкви, бажання аналітично мислити і висловлювати думки, не співзвучні з думкою переможця. Так, частина населення перестане існувати. Зате уціліла буде в стані “стокгольмського синдрому”, “свіжою кров’ю” для оздоровлення враженого алкоголем суспільства. Великий гуманіст, філософ академік Мирослав Попович, спираючись на невідомі мені джерела, зазначив, що в Кремлі наперед планували кількість убитих голодом. Це абсолютно схоже на правду, оскільки в часи Великого терору на місця доводились офіційні рознарядки про кількість “ворогів народу”, які підлягають розстрілу чи етапуванню в табори ГУЛАГу, чи на поселення.
Голодоморні війни проти свого народу виникали якраз в ситуаціях, коли не було жодних причин для гарячих, або ж репресивні заходи не приносили швидкої перемоги. Вони були зручними для режиму — безкровні, економічно дешеві, кримінально безкарними, хоча входять до категорії тяжких злочинів. Такими були всі три голодоморні війни. Автор вважає, що готувалася і четверта (або друга повоєнна), вже для Західної України, яка щойно, у 1946—1947 роках, щиро рятувала голодуючих з Великої України. Це масове милосердя (Західна Україна, за підрахунками автора, надала допомогу не менш як шести мільйонам голодуючих, її не торкнулись усі три голодомори) на корені спростовує фальш російських дослідників про природні причини всенародної біди. Адже по обидва боки прикордонної смуги (якихось 80—100 метрів), що розділяла дві держави, була однакова погода.
Автор добре пам’ятає ту пору, коли у кожен сільський двір щодень навідувались голодуючі. З ними місцеві ділились хто чим міг, хоч і самі жили бідно. Часто приходили, коли господиня насипала в цебрик варені нечищені малі бульби, щоб пом’яти свиням, жадібно дивились на ці “ласощі”, випрошували кілька картоплин або накидались і жадібно їли… Та з 1948 року і для західняків активно почали впроваджувати механізм вбивства голодом, аналогічний тому, який призвів до трьох голодоморних війн на Великій Україні. Після ліквідації заможних селянських господарств, яких етапували в Сибір, репресій, колективізації з пограбуванням середняків і бідніших, непідйомних податків, хлібозаготівель, почав відчуватися гострий дефіцит хліба. Особливо в регіонах, де сили УПА були слабкі й пригнічені. Типовим голодомором цю ситуацію не назвеш, тому у нас його називали “голодовка”. Рятувала селян надзвичайна працелюбність, винахідливість, природні чинники.
На ту пору автору вдалося вирватися з села для навчання в училищі м. Ковеля. Важкими були походеньки по хліб. Біля кожного хлібного магазину було чорно від людей. У цій “гранді” могли затріщати й ребра. Одного дня, “ощасливившись” буханцем у магазині, пішов шукати іншу торгову точку. В неймовірній тисняві поталанило знов. Зголоднілий, знесилений, ледь вибрався з натовпу і на подвір’ї впав непритомним. Прийшов до тями через якийсь час. Купленого буханця вже не було, а інший, на який я впав і прикрив тілом, зберігся. У вільну від занять суботу я поїхав додому, аби чимось розжитись. Дома нікого, хата на засуві. Відімкнув. На столі, на лаві, на миснику — ні скибки. Заглянув у піч. В кутку — невеличкий банячок. Витягаю. Овва! Ще теплий супчик, приправлений лободою! З апетитом спорожнив вміст. А тут і мати пригнала корову з паші. Рада зустрічі, але бідкається: синові з дороги нема що й дати.
— Та я, — кажу, — поїв щойно.
— А що ж ти їв? — щиро здивувалась.
— В печі супчик був. Смачний…
— Ой! — сплеснула руками. — Та то ж я поросятку зварила…
Отак і автор опинився в ролі голодуючих, скуштував свинячих “ласощів”.
Нині згадую цей випадок з гумором, бо відчув лише дотичну дію страшного механізму вбивства мільйонів людей найстрашнішим знаряддям смерті. Але й він позначився на здоров’ї. Здається, жодна імперія, держава за всю світову історію не знищила голодом стільки своїх громадян. А значна частина тих, кому пощастило вижити, опинилась у стані “стокгольмського синдрому”.
Чи мирні “мирні” народи?
Логічно було чекати, що з розпадом СРСР він теж зникне. Однак це була лише велика рана на тілі імперії, резекція деяких частин, які з усіх сил Москва намагається приживити і відновити колишню потугу і стан. Тихою сапою (Білорусь) чи гарячою, економічною, гібридною війною (Грузія, Придністров’я, Україна), бо ж голодоморною це зробити не в змозі. Чому ж таким живучим, здатним до відновлення, є найбільший уламок імперії, яку й тепер можна вважати такою або мініімперією? Без глибокого загального аналізу історії імперії від зародження до сучасного стану це зробити неможливо. Механізм її формування був хрестоматійним — підкорення слабших. Для Московської держави обставини для цього складались сприятливо: національні автохтони були малочисельними, розрізненими, більш відсталими, особливо в озброєнні, військовій організованості. Притаманною була особлива жорстокість до ворога, підступність як супутники успіху. Вони повною мірою авансували легку перемогу, бо вселяли страх перед загарбником, він ішов попереду перемоги.
Це було доти, доки більш організована, значно чисельніша, підступніша і жорстокіша сила в особі Золотої Орди не підкорила Московію, дійшла до західних кордонів Київської Русі. Та, за великим рахунком, її перемога і окупація принесли Московії більше добра, аніж шкоди, бо структурувала її державний, військовий устрій, налагодила систему обліку матеріальних і фінансових ресурсів, прибутків, витрат тощо.
Згодом Орда розпалась, формально вмерла. Однак реінкарнаційно вона залишилась жити, живе й нині. Спочатку в іпостасі царської, потім більшовицької, а нині — путінської Росії. Вона всотала не лише досвід управління державою, а й ординський уклад вірності “хану”. Ключовим у ньому є принцип стадного існування тварин — сліпий послух вожакові. Цього не приховують і знані російські вчені. Видатний історик В. Соловйов писав: “Для нас, русскіх, прєступно сомнєваться в правє власті дєлать с намі всьо, что она захочєт”. Зрозуміло, вона хоче вічної влади, вічно для цього тримати суспільство у стані “стокгольмського синдрому”, яке теж не уявляє, не усвідомлює і не хоче іншої форми існування: тип людей, які знаходять більше задоволення в рабстві, аніж у свободі. Класик російської літератури Олександр Пушкін зоставив нам його віршований портрет і суть:
Паситесь, мирные народы,
Вас не разбудит чести клич,
К чему стадам дары свободы?
Их должно резать или стричь.
Наследство их из рода в род
Ярмо с гремушками да бич…
Чому так низько опустив свій народ видатний поет, можливо, помилково? Бо хіба не ці “мирні народи”, “стада” жорстоко, підступно, криваво підкорили розрізнені автохтонні племена і народи від західних кордонів Московії до Камчатки? Хіба не вони, “бідолашні” і добровільно принижені, напоєні ненавистю, залишали після себе щедро политі кров’ю захисників румовища Новгорода, Києва, Батурина, Кавказу, Грозного та багатьох інших регіонів, де люди прагнули жити вільно, мати свою державу? Хіба не нащадки того “стада”, озброєні до зубів сучасними військовими засобами, “по-братськи” напали на Україну, відшматували частину її землі, розпалили полум’я війни, розлили море страждань, загальмували поступ держави до демократичного цивілізованого світу? Хіба не ці ж садисти холоднокровно добивають наших поранених бійців, піддають жахливим тортурам військовополонених, глумляться навіть над мертвими захисниками?
Ні, визнаний класик російської літератури не помилився в оцінці своїх співвітчизників, опускаючи їх до рівня тих представників тваринного світу, яких ріжуть і стрижуть. Однак він не захотів помічати дивовижної двоїстості психології “стада”, а вочевидь, і не міг цього зробити через імперську зашореність суспільства і себе як його представника. Віддаючи належне таланту визначного поета, його все ж треба віднести до тих російських інтелігентів, для яких демократія закінчується там, де постає українське питання. Вочевидь, двоїстість натури сучасного московського “барбадоського раба”, про яку побіжно вже згадувалось вище, і є “загадкою російської душі”, про яку говорять і не можуть зрозуміти.
Справді, якийсь жахливий фантасмагоричний симбіоз: сплав “стокгольмського синдрому” суспільства у ставленні до “хана” та імперської величі, пихи, нахабства, жорстокості “стада” до чужих. Як потенційних жертв, для яких воно буде колективним “ханом”. Це та ж ординська ментальність, вдосконалена більшовиками, а нині сучасним диктаторським путінським режимом і особистісними якостями його носія — “царя”.
Хоч би хто як демонізував його здібності, перемоги, він (хоч як парадоксально) гіпотетично і реально відновлює імперію як … тимчасову, але не може цього розуміти. Звичайно, на шляху до мети він може принести людству багато біди, однак його задум — є в реальності адекватним будівництву “світлого майбутнього”. Путін назвав розпад СРСР найбільшою катастрофою ХХ віку. Як видно, він вважає її не закономірністю, а випадковістю. Але кожна випадковість є результатом закономірності. Закономірним був і крах більшовицької імперії. Будь-яка споруда (зокрема держава), зведена на хибному фундаменті, рано чи пізно розвалиться. Фундамент СРСР якраз і був таким, бо його архітектори зводили споруду не за принципами економіки, демократії, а за ідеологічними постулатами партійної програми, практичними засобами втілення якої були насильство, жорстокість у всіх відомих більшовицьких проявах. Система, як відомо, вміло декорувала свою диктатуру небаченими “успіхами” в побудові “світлого майбутнього”.
До пори до часу це вдавалось. Однак хоч як би афішувала вона свої досягнення, аксіомою є принцип: зростання економіки як основи могутності держави, добробуту народу і силові методи керівництва — речі несумісні. Згідно з запевненнями КПРС, ми ще з 80-х років минулого століття повинні жити в райських умовах комунізму. Технологічно, економічно СРСР, як і нинішня Росія, — країни відсталі. Джерелом наповнення бюджету є природні ресурси, що слугують передусім для зміцнення військової потуги як засобу оборони свого “Барбадосу” від … свободи. Тут Росія має певні успіхи. Як і диктаторський режим Північної Кореї, населення якої реально голодує, зате має ядерну зброю, якою шантажує світ. Яскравий “Барбадос”.
Гамівна сорочка для буйних
Беззаперечним успіхом більшовицької імперії було формування нового типу людини — “будівника комунізму”, а в нашому вимірі — носія “стокгольмського синдрому”. Над цим працював величезний ідеологічний, силовий, каральний апарат, на що виділялись величезні кошти. “На ідеології не економлять!” — заявляв головний ідеолог М. Суслов. У імперії росли апетити на світове панування. Першою жертвою мала стати Європа. Все було готове. Однак її випередив західний хижак. З такою ж метою, лише з іншим окрасом ідеології. І коли б не його фатальна помилка стосовно ставлення до питання української держави, східний потерпів би поразку. Її ж зазнав при допомозі багатьох держав і народів західний. Вона протверезила німецький народ морально і матеріально. Над комуністичною ідеологією, яка не менш небезпечна, аніж фашистська, міжнародного суду не було. Яка прикра помилка! Адже число жертв комуністичного режиму в кілька разів більше, аніж гітлерівського. Думаю, Путін дочекається свого “Нюрнбергу”. Лише після проголошення незалежності України в повітрі витав привид “Нюрнбергу-2”. Його нейтралізувала участь у перемозі над Гітлером (вона без допомоги США, Англії була б неможливою), фінансово-бізнесові інтереси Заходу до багатого на дешеві природні ресурси московського “Барбадосу”. А підстави для суду вагомі. “Нюрнберг” покарав не лише гітлерівських злочинців, а й німецький народ за його страшну помилку. Бо ж на хвилі ейфорії популізму Гітлера і його партії, з волі народу, і зійшов фюрер на найвищий трон. Гіркими наслідками для людства були наслідки “волі народу”.
На хвилі ейфорії прийшли до влади і більшовики, “фюрер” Ленін, його наступник Сталін. Однак за особисті злочини, злочини найближчого оточення ніхто не поніс покарання. Катів ще й возвеличували в пам’ятниках, назвах міст і вулиць, в піснях, творах. А жахлива помилка народу, її наслідки не одержали вирок міжнародного суду, як це сталось з Німеччиною. Можу стовідсотково ствердити: якщо б нинішня Росія, як правонаступниця “імперії зла”, заплатила контрибуцію (як Німеччина Ізраїлю) за свої злочини — хоча б за ті, які вчинила проти України, а російський народ протверезів би, вилікувався від імперської хвороби, не було б нинішньої війни. Навіть зараз не пізно державам, які найбільше постраждали від “імперії зла”, пред’явити рахунок за заподіяні збитки до міжнародного суду. Результат передбачити важко, але це хоч трохи вгамувало б шал нашого північного сусіда. Звичайно, в цьому списку не буде Білорусі, яка вже стала наймолодшим членом клубу країн “стокгольмського синдрому”.
Власне, він довгі роки і тримав внутрішню стабільність більшовицької імперії. А в міжнародних відносинах деякі випади незадоволення її агресивними діями нейтралізувались нахабством, в іншому випадку задобрюванням окремих країн щедрістю “безкорисливої” допомоги на шкоду власному народу. Досить згадати хлібні “подарунки” “дружнім народам” під час голодоморів. Однак ще важливішим чинником була значна післявоєнна потуга — багатомільйонні збройні сили, атомна зброя, потужний апарат спецслужб з армією агентури, стукачів, ідеологічна машина. Згідно з результатами війни, частина держав потрапила під парасольку імперії. Утворився “соціалістичний табір” країн Європи і світу, “Варшавський договір”, як силовий обруч, що стягував страхом неоднорідні частини споруди.
Здається трохи дивним, але страх, який продукувала імперія, був притаманний і їй, як стимул для самозбереження. Небезпека повторити долю Орди, царської імперії, незважаючи на перемоги, тримала її в постійній напрузі. То ж закономірно, що воювати, вбивати, руйнувати, захоплювати чуже — її природна потреба, як потреба кожного хижака виживати за рахунок своєї жертви. Та й продукувати зло, щось руйнувати набагато легше, аніж робити добро, будувати. Зруйнувати будинок можна вмить, а звести? Але для імперії це засіб для збереження двоякості статусу-кво: як країни з “стокгольмським синдромом” для внутрішньої політики, а імперським — для зовнішньої.
Далі буде.
