Тарас Шевченко: «Не вішатися ж і справді…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” здійснюється з усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цього разу автор спростовує деякі твердження про те, що Шевченко нібито міг покінчити життя самогубством.

“Не даєте мені Бога
о смерті благати”
Справді, в історичній літературі та мемуаристиці тема можливого Шевченкового самогубства присутня. Найперший писав про це Шевченків біограф М. К. Чалий стосовно періоду його перебування у Вільно у 1829—1830 рр. і закоханості в польську дівчину Ядвігу (Дзюню) Гусиковську. На думку М. К. Чалого, тоді в душі бідного сироти й закоханого хлопця зійшлися, з одного боку, його гірке минуле і неволя, а з другого — вільна воля панівщасливців і незалежність від панської сваволі інших верств, до яких він не належав, але міг би належати за своїми здібностями — “ця думка страшенно мучила нещасливого юнака і вганяла його в похмурий настрій, близький до самогубства”1. Втім, насправді любов до дівчинипольки, яка належала до іншого середовища, за визнанням самого поета, облагородила його душу, піднісши його у власних очах і вперше наштовхнула на думку про те, чому і нещасним кріпакам не бути такими ж гідними людьми, як інші верстви… Та й сам М. К. Чалий виснував: “Та наш Кобзар не загинув…”
Тож перейдемо до безпосереднього начальника засланця, рядового Тараса Шевченка — командира роти Є. М. Косарева, який твердив, що, бувало, в Новопетровському укріпленні Шевченко так сильно журився, що той “іноді побоювався, щоб він і рук на себе не наклав!.. Часто тоді я й умовляв і втішав його…” Втім, уже давно шевченкознавці відзначили, що у спогадах Є. М. Косарева “впадає в око намагання перебільшити й прикрасити свою роль у житті засланого поета”, виставляючи себе його другом. А Шевченкові згадки про Є. М. Косарева в Щоденнику пов’язані переважно з ненависною солдатською муштрою. Скажімо, поет записав у Щоденнику 7 липня 1857 р.: “…Капітан Косарев у всій ослячій величі… віддав наказ капральному єфрейтору зайнятися зі мною маршируванням і рушничними прийомами годинки чотири на день”.
Інша річ, науковий аналіз М. С. Грушевського, який свого часу коротко висновував: “Тільки гаряча любов його до України і надія побачити рідний край вдержали його при житті”. Вчений виходив, зокрема, з Шевченкового листа до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. із Орської фортеці, в якому засланець одверто зафіксував безпросвітність свого життя, назвав і головну свою рятівну надію:
“Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, — Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг … спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч колинебудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті.
Так Дніпро крутоберегий
І надія, брате,
Не дають мені в неволі
О смерті благати”.
Практично в той самий час і про те саме написав Шевченко і в поезії “А. О. Козачковському”:
А іноді так буває,
Що й сльози не стане;
І благав би я о смерті…
Так ти, і Украйна,
І Дніпро крутоберегий,
І надія, брате,
Не даєте мені Бога
О смерті благати.
На третьому році заслання Шевченко створив у першій редакції вірш “Лічу в неволі дні і ночі…” (січень—квітень 1850 р.), в якому поглиблено мотивацію нескореності в каторжному засланні:
Жить не хочеться на світі,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю,
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани!
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну…
Може, ще я поділюся
Словамисльозами
З дібровами зеленими!
З темними лугами!
Тема подолання всіх незгод в умовах заборони писати та малювати і жертовного служіння Україні своїм Словом увінчує вірш:
Нехай як буде, так і буде,
Чи то плисти, чи то брести.
Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи.
Звичайно, що почуття безмежної любові до України, іманентні глибинній внутрішній природі Шевченка, сподівання на сприйняття в Україні його поетичного слова, жодним чином ніде й ніколи не мотивували його на позбавлення себе життя, навпаки, давали силу та вселяли впевненість у Божу допомогу в його протистоянні з царизмом. Поет сказав про це ще в “Давидових псалмах”, створених практично в один час із “Заповітом” (грудень 1845 р.):
А Бог мені помагає,
Мене заступає
І їм правдою Своєю
Вертає їх злая.
А наприкінці заслання записав у Щоденнику 13 липня 1857 р. щодо перебування у Новопетровському укріпленні: “Сім тяжких років у цьому безвихідному ув’язненні мені не здавалися такими довгими і страшними, як ці останні дні випробування. Але все від Бога”.
“Я ще не дуже зостарівся,
та знівечився…”
Особливо пронизливий сплеск відчаю творчої душі Шевченка зафіксовано в його листі з Оренбурга від 3 січня 1850 р. до О. М. Бодянського:
“Тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше… рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать — нудьга! нудьга така, що вона мене незабаром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь?”
В унісон із настроєм листа Шевченко надіслав другові вірша:
“А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи:
Як маю я журитися,
Докучати людям.
Піду собі світзаочі —
Що буде, те й буде.
Найду долю, одружуся,
Не найду втоплюся,
А не продам себе людям,
В найми не наймуся…”
Між іншим, на початку ХХ століття М. С. Грушевський зазначав не лише те, що на засланні у поета “фізичні й духовні сили були підтяті…”, а й навіть стверджував — “талант його очевидно ослаб…” Очевидно, що тут передано сумніви самого Шевченка, який у листі до Я. Г. Кухаренка 22 квітня 1857 р. зізнавався:
“Сам не написав нічого, бо мені було заказано писать. А тепер уже і Бог його святий знає, чи й напишу щонебудь путнє. Я ще не дуже зостарівся, та знівечився, друже мій єдиний. А може, дасть Господь милосердний, ще одпочину та на старість попробую писать прозу. О віршах уже нічого й думать”.
Проте вже два місяці потому, надіславши Я. Г. Кухаренку другу редакцію поеми “Москалева криниця”, що порівняно з першою редакцією, написаною в 1847 р. в Орській фортеці, фактично була новим твором автора і свідчила про незгасимий його талант. Шевченко з глибокою полегкістю записав у Щоденнику 20 червня 1857 р.: “Вірші виявилися майже однієї добротності з колишніми моїми віршами”.
Мав рацію М. С. Грушевський, висловивши своє бачення життєвого шляху Кобзаря та розуміння його значення для всього народу:
“Життя Шевченкове — се книга науки для нас, так само, як і книга його пісень. Образ пророка, замученого за Україну, встає перед нами не в віками віддаленім від нас окруженні, а в обставинах майже сучасних, не пережитих і досі, серед котрих іде і далі та ж боротьба за права горожанські і національні, що розбила життя нашого найбільшого поета і многих, многих інших. Книга науки…”
Справді, точно і вражаюче: книга поезії, як книга науки…
Так само:
“Історія великих душ дуже часто перемінюється в історію великих страждань, але й у всесвітній галереї мучеників людськості нелегко знайти пару тяжкій долі нашого Кобзаря, такий одноцільний, від початку до кінця в однім тоні переведений образ страждань, який дає його життя”.
У цьому дещо романтичному, водночас і науковому контексті, звісно, не могло бути місця для просторікувань про нібито можливе самогубство поета.

“Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години”
Того дня — 27 червня 1857 р. — рядовий Тарас Шевченко, який уже сподівався на щасливе швидке відбуття з Новопетровського укріплення після десятирічного заслання, зранку перебував у доброму настрої. І, як це частенько буває, коли людина сподівається на щось добре, засланець уявно будував приємні плани, пов’язані з очікуваним із волі пароплавом, який мав би нарешті доставити довгождану документальну вістку про благодатну свободу. Тарас Григорович уже збирався зайти в казарми, щоб пакувати свою мізерію, тобто вбоге майно, для далекої дороги до Петербурга, як до нього підбіг вістовий від коменданта укріплення, майора Іраклія Ускова, котрий уже чотири роки був його покровителем. “Чи не прийшов пароплав?” — запитав Шевченко у вістового. “Нікак нєт!” — відповів той. “Яка ж потреба в мені у коменданта?” — запитав засланець у самого себе і додав ходи.
Тількино з’явився Шевченко до коменданта, той замість вітання мовчки подав йому якийсь папір. Тарас Григорович здригнувся, прийнявши цей таємничий папір як очевидного вісника волі. Прочитав і очам не повірив! То був рапорт на ім’я коменданта від підпоручика Кампіньйоні про те, що рядовий Шевченко в нетверезому стані накинувся на нього з матірщиною. Що засвідчують і новоприбулі в укріплення офіцери… Насправді, тверезий, як сльоза, рядовий Шевченко відмовився взяти участь у пиятиці з тими офіцерами, яку нав’язливо пропонував “відчайдушний п’яниця” Кампіньйоні…
Тарас Григорович остовпів, прочитавши цю несподівану мерзоту. “Порадьте, що мені робити з цією гадиною?” — звернувся він до коменданта, прийшовши до тями. “Один спосіб, — відповів той, — просіть прощення, або будете арештовані. Ви маєте свідків, що були тверезі, а він має свідків, що ви його лаяли”. “Я присягнуся, що це неправда”, — сказав рядовий. “А він присягнеться, що правда. Він офіцер, а ви все ще солдат”.
Це слово, яке Шевченко вже намагався забути, витіснити з себе, боляче відгукнулося в його душі. Робити нічого, довелося заховати гордість у кишеню, натягнути мундир і вирушити до Кампіньйоні просити вибачення. Це був той випадок, коли майор Усков міг допомогти йому лише неприємною, але доцільною порадою. Шевченко записав у Щоденнику:
“Простояв я в прихожій у мерзотника битих дві години. Нарешті, він допустив мене до своєї похмеленої особи. І після багатьох вибачень, прохань, принижень даровано мені було прощення з умовою зараз же послати за четвертиною горілки. Я послав за горілкою, а він пішов до коменданта за рапортом. Принесли горілку. А він приніс рапорт і привів своїх благородних свідків”.
Один із них поблажливо подав Шевченкові пухку, тремтячу з похмілля руку, і сказав: “Що, батечку, ви не захотіли познайомитися з нами добровільно, як належить з благородними людьми, так ми вас примусили”. На ці повчальні слова вже знову п’яна компанія зареготала, а поет ледь втримався, щоб не обізвати їх мерзотниками… Та ще й патентованими мерзотниками!
Який живий і виразний штрих до атмосфери, в якій минало Шевченкове заслання! “О мої щирі, мої вірні друзі! Якби ви знали, що зі мною роблять на розставанні десятилітні кати мої…” Скільки ще таких принизливих історій трапилося з поетом… За цих умов упродовж десяти років заслання можна було зламатися… Але з Шевченком цього не сталося!
Молодий Іван Драч у поемі “Смерть Шевченка” (1961), натхненний Кобзарем, описав сюрреалістичну картинувидіння, в якій у Росії його часів два людські ряди найперше “стоять, схилившись для удару”. Перший — це “покритки, замучені безрозумним горем”…
А другий ряд — катовані солдати,
Забиті лозами, посаджені за грати.
А серед них і кістяки, мерці
Шпіцрутени тримають у руці…
Якось Шевченко простогнав наодинці з собою: “Чи дочекаюсь я тих блаженних днів, коли з пам’яті моєї випарується це моральне неподобство?” Втім, ішлося лише про пам’ять. Про свою чисту душу Тарас Григорович залишив унікальне зізнаннясвідчення: “Все це несповідиме горе, всі роди приниження та наруги минули, як ніби не торкаючись мене. Найменшого сліду на залишили по собі… Мені здається, що я точно той же, який був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася”.
До речі, коли 12 квітня 1858 р. в сім’ї графа Ф. П. Толстого в Петербурзі вшановували Шевченка, який повернувся з заслання, його новий приятель, педагог М. Д. Старов сказав, як занотував у Щоденнику поет, “майже ліберальне слово”, проголосивши, що Тарас Григорович “своїми стражданнями підтримав те святе вірування, що справжню моральну природу людини не в силах придушити ніякі обставини!..” Стосовно прикрих історій, подібних до випадку з підпоручиком Кампіньйоні, то Шевченко пофілософським занотував 29 червня 1857 р. у Щоденнику: “Не вішатися ж і справді через якогось п’яницю батькакомандира…”

“Свою Україну любіть…”
Видатний шевченкознавець І. М. Дзюба справедливо відносить поняття смерті до “найінтенсивніших ідеотворчих” текстових одиниць Шевченкової творчості. Ще у 1840х рр. у його поезіях зустрічаємо, за словами ще одного видатного вченого Ю. Я. Барабаша, “суто емоційні, неусвідомлені і зрештою скороминущі танатологічні реакції”: навіки приспати своє “невкрите, розбите” серце — “закрий, серце, очі” (“Чого мені тяжко, чого мені нудно”), навіть і “тім’я розбити” (“Заворожи мені, волхве…”). “Чи це не єдиний вихід із безвиході?” — запитує Ю. Я. Барабаш. І відповідає: “Насправді ж і тоді свою свідомість і своє серце Шевченко гоїв іншим — “ядом” правди й соціального гніву, виттям сови — національною самокритикою (“Сон” — “У всякого своя доля”, “Три літа”)… У вірші “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”), мотив смерті виходить на інший, новий рівень духовного розвитку й історичного мислення”2.
Щодо “Заповіту”, то в ньому найвиразніше вияскравлюється внутрішня націленість Шевченка на кінцеву перемогу його народу: лише після неї він “полине до самого Бога…”. Це поетове безсмертя назавжди заперечило саму можливість його самогубства.
Менше ніж через півтора року Шевченко напише в казематі ІІІ відділу вірш, який згодом отримав назву “Косар” (19—30 травня 1847 р.). За точними словами літературознавця Н. П. Чамати, “розпач, відчуття цілковитої незахищеності, загроза довічної розлуки з Україною та ймовірної недалекої смерті зумовили потребу висловити свої переживання узагальнено й з особливою сконцентрованістю”.
Понад полем іде,
Не покоси кладе,
Не покоси кладе — гори.
Стогне земля, стогне море,
Стогне та гуде!

Косаря уночі
Зострічають сичі.
Тне косар, не спочиває
Й ні на кого не вважає,
Хоч і не проси.

Не благай, не проси,
Не клепає коси.
Чи то пригород, чи город,
Мов бритвою, старий голить.
Усе, що даси.

Мужика, й шинкаря,
Й сиротукобзаря.
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мина й царя.

І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить,
Хреста ніхто не поставить.
І не пом’яне.
У цьому вірші надзвичайної поетичної сили геніально втілено тему невідворотної, всеохопної смерті й уособлено найтяжчі переживання заарештованого поета. Проте в ньому відсутній навіть натяк на самогубство.
Це переконливо засвідчило каторжне заслання, наприкінці якого поет сформулював у Щоденнику 26 червня 1857 р. іронічну максиму про рятівну силу надії: “Надія… наша найніжніша, постійна, до гробової дошки незмінна нянькакоханка”. До речі, лише С. О. Єфремов звернув увагу на те, що цей Шевченків афоризм про надію, що голубить довірливу уяву та заколисує недовірливий розум усіх — і всемогутнього царя, і світового мудреця, і бідного хлібороба, і поетазасланця нагадує своїм унікальним контрастом саме вірш “Косар”. Український геній, як ніхто, знав і живодайну силу надії, і неминучість смерті та Божого суду.
Важливо знати, що, переписуючи вірш у березні 1858 р. у помешканні М. С. Щепкіна в Москві, Шевченко поміняв його місцем у циклі “В казематі” з поезією “Чи ми ще зійдемося знову?..”: передостаннім записано вірш “Понад полем іде…”, а останнім — “Чи ми ще зійдемося знову?..” Тепер перед “Косарем” став вірш “В неволі тяжко, хоча й волі…”, що закінчувався так:
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
А весь цикл “В казематі” тепер і назавжди завершувався рядками духовного Посланія Шевченка всім українцям — і мертвим, і живим, аж до ненарожденних:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Таке переставляння поезій — незабутній ментальний порух української душі Кобзаря в імперській Першопрестольній! Адже, поставивши вірш “Косар” про неминучість людської смерті, між цитованими золотими рядками, які є осердям його поезії, Шевченко ще раз сказав нам, де насправді хотів жити, любити, творити й померти й заповів любити Україну так, як він її любив:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Ці рядки написав поет того ж 1847 р., у віці Ісуса Христа, вже на засланні в Орській фортеці. Шевченко ніби хотів завершити формулювання головної максими свого життя, піднести її до найвищої, незнаної досі вершини духовного самозречення. Пам’ятаймо, що це написав поет, “чиї глибоко християнські переконання не підлягають ані найменшому сумніву” (О. Т. Гончар), написала віруюча людина, для якої Бог уособлює правду, волю і славу на всім світі:
Не нам на прю з Тобою стати!
Не нам діла Твої судить!
Але, говорячи словами В. М. Чорновола, “любов до України сягала в Шевченка таких верховіть, коли задля її кращої долі можна було ставати на прю із самим Богом…”
Така життєва позиція національного Пророка не передбачала самогубства.

“Караюсь, мучуся…
але не каюсь!..”
У Шевченковій повісті “Варнак” головний герой, життя якого становило плетеницю тяжких знегод, говорить ключові слова не лише для нього самого, а й для кожного з людей:
“Как ни печальна, как ни тяжела наша жизнь, но мы не вправе её прекратить. Пускай тот её от нас отнимет, кто даровал нам её”.
Немає сумніву, що в цій мудрій християнській максимі сублімувалася життєва філософія самого Шевченка, який уже пережив більшу частину лихоліття на засланні (“Варнак” написав у Новопетровському укріпленні орієнтовно у 1853 р.). Ставши супроти Російської імперії ще в поемі “Сон” (1844), Шевченко поклав своє життя на неминучу боротьбу історичного масштабу, яка й стала головною умовою життя й назавжди залишилася головним випробуванням волі та мужності. Тому 30 травня 1847 р. “у незабутній день оголошення мені конфірмації я сказав собі, що з мене не зроблять солдата”. Записавши це зізнання в Щоденнику через десять років (19 червня 1857 р.), Тарас Григорович поставив крапку й задумався. Затим додав: “Так і не зробили”. У цьому — весь незломлений і невпокорений Шевченкозасланець. “Караюсь, мучуся… але не каюсь!..” — ці слова, написані в Орській фортеці на початку заслання в 1847 р., стали крилатим афоризмом, уособленням подвижницької життєвої позиції Шевченка, яку він займав до свого смертного часу.
Хоча відомо, що є нині “правдолюби”, котрі, нічтоже сумняшеся, ставлять під сумнів поетову клятву. Мовляв, просив, траплялося, полегшення тяжкої долі у своїх катів. “Неправда: каявся, — зловтішається чоловічок з тієї породи, про яку давнє французьке прислів’я каже: “Для лакеїв немає великих людей”, — зазначає І. Ф. Дзюба. — Але поет сказав правду. Прочитайте його поезію: він ніде не зрадив себе. І покараний, він ще твердіше стояв на тому, за що дістав кару, ще гостріше картав несвободу, тиранію, кріпацтво, царів. Ці головні ідеї його творчості тільки глибшали. В цьому він не каявся. А що довелося пожаліти за необачність, за не дуже гречні слова про імператрицю, — то хто наважиться кинути в нього камінь за це? Досі, за півтора століття, таких не бувало, бо люди не втрачали совісті”3.
Втім, нагадаю, до речі, що й наприкінці свого життя Шевченко відгукнувся на смерть цариці сатиричним віршем із незмінністю ментального імперативу:
Хоча лежачого й не б’ють,
То і полежать не дають
Ледачому. Тебе ж, о суко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди прокленуть!
Це не схоже на покаяння. Аж ніяк! Але наголошую на іншому, а саме: навіть за найтяжчих обставин думка про самогубство у Тараса Григоровича не виникала. Такий характер! Не знаю, чи відома була Шевченкові максима давньогрецького філософа Діогена Синопського: “Для того, щоб жити, як належить, треба мати або розум, або петлю”. Та знаю, що його високий, ясний і чистий розум не дозволяв у найскрутніші часи жити з петлею під рукою.
У вересні 1857 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко переживав із приводу затримки в дорозі до Петербурга й загрози повернення до Оренбурга: “…Мені б довелося тепер сидіти за ґратами й дожидати указу про відставку чи просто кинутися в обійми красуні Волги. Останнє, здається, було б легше”.
Насправді, про “останнє” не могло бути й мови. Це всетаки написано для красного слівця. Наодинці з собою…
Здається, в такому тоні Шевченко писав ще лише раз у листі до Марка Вовчка з Петербурга 25 травня 1859 р.:
“Спасибі тобі, моя доню любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Я ще й досі тут, не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь…”
У Ліни Костенко читаємо у вірші “Повернення Шевченка”:
Не скаржився. Мовчав. Не плакав
ні від чого.
Нічого, якось жив і якось не вмирав.

——————————
1 Чалий М. Життя і твори Тараса Шевченка (Звід матеріалів до його біографії). — К.: Веселка, 2011. С. 20.
2 Шевченківська енциклопедія в 6 томах. Т. 6. — К., 2015. С. 197—198.
3 Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2008. С. 413.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment