Вчитуючись у Франкові слова

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Нині ми є свідками, як стають реальністю футурологічні візії, котрі ще півстоліття тому здавалися повною фантастикою. На цій основі роблю висновок, що й у не такому далекому майбутньому здійсниться те, що нині здається нам абсолютною нереальністю. Торкатимуся тут не технічних винаходів на кшталт суперпотужного комп’ютера, який вмонтований в окулярах, а рівня суспільної свідомості та солідарності населення Землі. За футурологічними візіями, на які зовсім випадково натрапив, у відносно недалекому майбутньому (за 150—200 років) у світі вже не буде ніяких воєн. А телебачення буде винятково інструментом здобуття освіти та пізнання краси світу, а не засобом політичної й економічної боротьби й маніпуляції свідомістю народів. Закон суворо каратиме його використання як засіб здобуття влади чи багатства. Коли ще комп’ютер, вмонтований в окуляри, можу собі уявити, то візії про світ без воєн та про суворе покарання за маніпуляцію людською свідомістю ще недавно здавалися мені повною ілюзією. Адже ж війни, обман, аморальність існують від початку існування людини.
Проте чим глибше думаю над цією проблемою, переконуюсь, що світ без воєн і обману може стати реальністю. Основною передумовою настання таких часів є відхід у небуття таких політичних режимів, як путінський. Їх, за візіями, мешканці Землі середини XXII сторіччя називатимуть режимами останніх років періоду дикунства. Наші не такі вже й далекі нащадки дикунством називатимуть також використання газу, нафти й вугілля як джерел енергії. Саме на них ще тримається “міць” глибоко прогнилого путінського та йому подібних режимів. І чим активніше впроваджуватимуться нові неорганічні джерела енергії, тим швидше такі режими, як путінський, викидатимуть на смітник історії. Хоча це й дуже важлива передумова виходу з доби дикунства, проте не єдина. Не менш важливою є ментальна перебудова передусім політичних еліт світу, які мають помітний вплив на ментально-моральний стан цілих народів. Це вони (еліти), сидячи на “голці” нинішніх енергетичних монополістів, максимально гальмують запровадження нових енергетичних технологій та через підконтрольні їм ЗМІ нахабно формують споживацько-рабську психологію народів, руйнуючи різними “кварталами” їхню національну ментальність.
Багата чорноземами Україна в тому плані не є винятком, а поставлена у перші ряди злочинного “експерименту”. Хоч через колоніальну залежність ми не мали повноцінної державницької еліти (себто прошарку, який на всіх рівнях державного управління міг би взяти відповідальність за стан справ у державі), однак нинішній її стан викликає пригніченість. І мимоволі погоджуєшся з думкою, яку вже кілька років цитують у матеріалах про сучасну українську еліту: “Еліта, яку виховав колонізатор, є головним ворогом свого народу”. Хоч з приводу авторства цієї думки є суперечки, чи справді вона належить Махатмі Ганді чи комусь іншому, проте вона влучно характеризує тих (умовно назвімо їх медведчуками), для кого Україна — засіб досягнення меркантильної мети.
З кожним новим скликанням парламенту в українській політиці прошарок тих, кого вже назвали інтелектуально-моральним сміттям, збільшується. Один із політиків у приватній розмові не стримав емоцій і заявив: “Ще ніколи в українській політиці не було стільки сміття, як нині”. Але це, виявляється, не лише українська особливість, якої детальніше торкнуся далі.
Це, на жаль, загальна тенденція споживацької цивілізації. В Європі це нині дуже простежується у Франції. На цю країну звертаю увагу тому, що президент Франції, як і Зеленський в Україні, йшов на вибори з обіцянками привести в політику нове покоління без корупційно-меркантильних звичок. Проте приніс він Франції, як і Зеленський Україні, нові проблеми. У Франції вони вилилися в рух “жовтих жилетів”, який спонтанно вибухнув у листопаді 2018-го та активізувався в нинішньому році. За всіма ознаками, цей рух підживлювався путінським режимом. Хоч нині “жовті жилети” ще виходять на вулиці, проводять національні асамблеї, проте вже не той масштаб, як навесні і влітку нинішнього року. Ніколи не повірю, що занепад активності французьких вуличних протестів жодним чином не пов’язаний з історичним візитом (так його називають і у Франції, і в Росії) Володимира Путіна до Франції 19 серпня 2019 року. Практично від того моменту президент Франції стає “адвокатом” Росії в Європі. А ще восени 2018-го говорив він про загрозу Європі від Росії, закликав до будівництва єдиної європейської армії, яка могла б протистояти російській та китайській загрозі. На жаль, на таку кардинальну зміну позиції — від проголошення РФ ворогом до готовності стати її адвокатом, як підказує мені інтуїція, міг мати вплив і наївно-фатальний вибір українців 2019 року, як народу зі зґвалтованою свідомістю та деформованою системою національних цінностей.
У ЗМІ сказано, що недавня затримка допомоги Україні з боку США — наслідок особистого інформування Путіним президента Трампа про “страшний” стан корупції в Україні. Зрозуміло, що в подібному світлі Путін змалював “образ” України і Президентові Франції.
Дивлячись на той “образ”, Е. Макрон наприкінці жовтня н. р. згадав українців в інтерв’ю, адресованому право-шовіністичній аудиторії. Зізнаюся, що раніше глибоко не задумувався над походженням слова “шовініст”, хоч часто пишу про цю цивілізаційну “омелу”. Задовольнявся словниковим тлумаченням слова “шовінізм”. Виявляється, походить воно від реальної особи — інтелектуально обмеженого, проте фанатично відданого Наполеонові солдата його армії — Ніколі Шовена (Nicolas Chauvin). Тепер для мене шовініст не просто носій крайньої ідеології, а душевно ненормальна людина. Тому мені стає страшно, коли подумаю, як з такими людьми нинішній президент України збирається знаходити спільну мову, досягати з керівниками РФ “взаємовигідних” компромісів.
Коли глибше задумувався над “феноменом” шовінізму, то для мене потрясінням став ще один момент. У польській енциклопедії слово “шовінізм” означає “некритичне ставлення до власного народу і ставлення до інших народів як до гірших”. У тому не було б нічого особливого, коли б не одна деталь. Ця дефініція по суті збігається з нинішньою концепцією польської історичної політики. Відповідно до цієї концепції, поляки є єдиним безгрішним народом, перед яким усі винні, у якого усі повинні просити пробачення. На цьому наголошує і провідник правлячої у Польщі “доброї зміни” (партії “Право і справедливість”) Ярослав Качинський і його пропагандисти. Польська “Добра зміна” — це такі ж популісти, як в Україні “слуга народу”. Проте в ментальному та національному плані ці сили сьогодні, по суті, антиподи.
Нинішню польську історичну концепцію про єдиний — польський — безгрішний народ гостро критикує французький історик Даніель Бовуа. В його особі Україна (точніше, українська історична наука) має великого союзника. Чи й надалі Україна має політичного союзника в особі президента Франції? Після серпневого візиту Путіна до Парижа сумніваюся. Ще більше став сумніватися, як наприкінці жовтня з уст президента Франції Макрона прозвучало “не зле” і аж ніяк “не тихе” слово про українців. Воно викликало здивування не лише в Україні. У Франції воно викликало критику.
Зрештою, не першу в історії президентства Емманюеля Макрона. Найвідоміший випадок, коли президент Франції навесні 2018 року під час візиту до Австралії через недосконале знання англійської мови назвав дружину прем’єр-міністра Австралії “смачною”. Було кілька непростих моментів у відносинах президента Франції з Польщею. Передусім коли він ініціював введення проти Польщі санкції ЄС за небажання приймати ісламських біженців. Президент Польщі висловлював здивування позицією, яку займає президент Франції. А ось при виникненні загострень між Францією та США, між Францією та Бразилією, між Францією та Італією вже не було м’яких слів про здивування. Були гострі запитання: а хто він такий, що нам щось вказує? Були погрози “митними війнами”…
Було б логічно, коли б після неприхованих реверансів Е. Макрона у бік Росії Україна заявила про недовіру такому посереднику-“судді”, який збирається вчити “нерозумних” українців, як “миритися” з “високоцивілізованим” москалем. Вочевидь не відає він (як і, за всіма даними, не відає й нинішній президент України, бо в школах криворізького 95 кварталу такого на вчили), що про Росію в далекому 1914 році (після окупації Росією Галичини) писав великий Іван Франко:
Багно гнилеє між країв Європи
Покрите цвіллю, зеленню густою!
Розсаднице недумства і застою,
Росіє! Де лиш поставиш ти стопи —
Повзе облуда, здирство, плач народу…
А мав би Е. Макрон знати ці слова. Донині викликають шок згадки про поведінку росіян в окупованому ними в 1814—15 рр. Парижі після програної наполеонівської війни.
Щоб сказати Макрону: не вчіть ви українців французького розуму, — не так то вже багато треба. По-перше, потрібна сила волі. По-друге, високий міжнародний авторитет. По-третє, відмова від ілюзій, що з Путіним можна домовитися про мирне повернення ним окупованих територій. Його пропагандисти вже заявили, що російсько-український кордон може проходити у найкращому випадку на східній межі Львівської області. Це не тільки цинічна насмішка. Це й знак, що Путін не має наміру йти з Зеленським на нормандський чи ще якийсь “формат”.
У почутті, що всі його авантюри минуть безкарно, його утверджує вже згадане макронове “не зле” і аж ніяк “не тихе” слово про українців. Тому його пропагандисти начиняють “гомопутінуса” “теоріями”, що Росія не піддасться на тиск Заходу, не піде на поступки Україні, поки там, при формальному президентстві Зеленського, реальна влада перебуває у руках “фашистів”. Мені важко сказати, чи ці “теорії” написані крайніми ідіотами циніками, чи так само крайніми психопатами, проте у них виразно прочитується путінська ідея-фікс — ув’язнити Петра Порошенка. І чим більше Зеленський у тому питанні буде непоступливим, тим нахабнішим буде путінське знущання над Зеленським. Але тут спрацьовує його егоїстичний інстинкт самозахисту. Зеленський бачить, яку повагу має у світі Петро Порошенко. Його арешт фактично означав би оголошення режиму Зеленського олігархічно-поліцейським, а відтак поступову ізоляцію України від світу, з подальшими політичним притулком в Росії (не обов’язково в Ростові) для зе-режиму.
Тут ми логічно підходимо до запитання, що ж було у тому “слові” президента Франції про українців? Скажу відверто — не знаю. Українські ЗМІ, посилаючись на “Дойче Велле”, яка у свою чергу послалася на німецьке інформаційне агентство dpa, тиражували сенсаційну інформацію, що Е. Макрон в інтерв’ю журналові “Valeurs Actuelles” назвав українців (громадян України), які нині перебувають у Франції, “нелегальними українським бандами”. Оскільки була цитата: “Я віддаю перевагу легальним іммігрантам з Гвінеї чи Кот-д’Івуар (…) замість нелегальних українських чи болгарських банд”, то і мене ця “новина” шокувала. Проте інтуїція і досвід змусили мене шукати оригінал видання, у якому це було сказано. Ніяк не міг повірити, що західний політик з почуттям самоповаги опуститься до рівня вуличного жаргону, як це робить Путін (“мочіть в сортірє”) чи Зеленський з його “чуваками” й “лохами”. Макрон хоч і нарваний (візьмімо його ініціативи щодо санкцій проти Польщі чи гостру полеміку у Twitter з президентом США про французьку гордість), проте є межі, яких публічна особа не переступить. Цитату, яку мовою оригіналу виношу у посилання1, зі згадкою про українців зміг знайти у коментарях до інтерв’ю. І там про “банди” не було мови.
Також у коментарі МЗС України про виклик до Міністерства Посла Франції з приводу інтерв’ю президента Макрона зі згадкою про українців ніде не фігурують цитовані у ЗМІ слова про “українські банди”. Звідки ж вони тоді взялися? Можливо, це класичний випадок журналістського непрофесіоналізму і безвідповідальності, з якими нині дуже часто зустрічаємося також і в західних ЗМІ? Однак не можна виключити й оплаченої Путіним провокації, аби зірвати зустріч у нормандському форматі.
Колишній голова делегації України у Раді Європи написав страшні для України слова: “План Путіна — використати будь-який привід, щоб зірвати зустріч у нормандському форматі, звинуватити Україну — у тому числі і у невиконанні так званої “формули Штайнмаєра”. Раніше такі виправдання на Заході не приймали — зараз їх приймуть. Чому, якщо українці “втомились від війни”, від цього мають не втомитися наші європейські партнери?”
Якраз для “втомлених від війни” дуже влучно підходять слова М. Ганді (цитую їх у моєму перекладі українською): “Коли я в розпачі, пригадую з історії, що правда і любов завжди перемагають. Що були тарани та вбивці, котрі тривалий час здавалися непереможними, однак вони завжди втрачали владу. Подумай про це”. В іншому випадку індійський мислитель і політик нагадує і нашим, і європейським “втомленим від війни”, що кожна боротьба є болючою. Проте чи почують вони той глас, коли так мало читають?
Нині спостерігаємо одну особливість: чим більше Володимир Зеленський, наче з писаною торбою, носиться з нормандським форматом, тим Путін відвертіше глузує з нього. Міністр закордонних справ РФ Лавров домагається від України розведення військ по всій лінії російсько-українського фронту, а не лише в окремих його пунктах. Свого часу президент Франції у твітерівській полеміці з президентом США відповів йому про французьку національну гордість, яку він як глава держави захищає. Чи хтось чув подібні слова від президента України про українську гордість? Я особисто — ні! Натомість щодня бачу кроки, які є глумом над цією гордістю…
Це передусім наполягання на відведенні українського війська з української території у час, коли бачимо на залишених територіях активізацію шовіністичних сил. Це також відмова від нового подання заявки про приєднання України до горезвісного ПДЧ (плану дій про набуття членства). Можливо, бюрократам з НАТО не потрібна нова (перша була подана на початку 2008 року) заявка, як твердять дипломати Зеленського. Проте така заявка потрібна і українському суспільству, і європейській політико-аналітичній спільноті. Це була б гарантія, що до заяв Зеленського не буде застосована його “формула”: “Я вам нічєво нє обєщал”. Надто вже підозрілими є його загравання з Путіним…
До глуму над українською сутністю слід віднести і реакцію “слуг народу” (крики і рики) на виступ у парламенті народного депутата України Яни Зінкевич, коли вона говорила про українську гідність. І, звісно, “справу” Яременка. Йдеться про репутаційний удар по Україні його позапарламентськими захопленнями у стінах парламенту. І про погрози журналістові, який показав, чим займається публічна особа. Одним словом — велике сміття. Воно змогло появитися, бо, як показав в одному з останніх записів на Facebook письменник Віктор Терен, “в людських головах дуже багато сміття, закинутого телевізором”.

———————
1 “Il y a des emplois que vous ne ferez plus occuper à des Français, comme le métier de plongeur. Je suis lucide; c’était déjà impossible il y a quarante ans! Je préfère avoir de la migration légale, enregistrée, sous quotas, pendant x années, plutôt que du travail dissimulé. Je préfère avoir des gens qui viennent de Guinée ou de Côte d’Ivoire légaux, qui sont là et qui font ce travail, que des filières ukrainiennes clandestines”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment