Держава, мова і культура

До Дня української писемності та мови в Музеї книги та друкарства за участію Директорату державної мовної політики Міністерства культури відбувся круглий стіл “Імплементація Закону України “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
Подаємо виступ Івана Ющука, професора, заслуженого діяча науки і техніки України.
Україна — держава українців і існує в інтересах українців. Інакше не було б підстав для її існування. Протягом століть кров’ю виборювали українці її, свою державу, ради того, щоб, за висловом Івана Франка, не бути в сусідів “гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних”.
Мету української державності було визначено в “Декларації про державний суверенітет України”, прийнятій Верховною Радою Української РСР ще 16 липня 1990 р., де вказувалося: “Українська РСР забезпечує національнокультурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національноетнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя”.
Суверенітет, тобто незалежність, українцям потрібний для національнокультурного відродження. Відродження — це відновлення знищеного. В колонії, що мала назву Українська РСР, зусиллями метрополії було здеформовано національну культуру, оголошено поза законом історичну свідомість і традиції українців, на задвірки відсунуто українську мову в освіті, науці й державному управлінні. Це все треба відновлювати.
У 1991 році було проголошено незалежність України, 1996 року прийнято Конституцію України. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова”. Але це тільки декларація: будьякі заяви залишаються мертвими, якщо вони не підкріплені діями.
Тому в Конституції в другій частині статті 10 передбачено реалізацію цього положення: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Довгий час певні політичні кола в керівництві державою ігнорували цю конституційну вимогу або ще гірше: всіляко — законодавчо і на практиці — обмежували вживання державної мови. І нарешті 25 квітня 2019 року, на 28му році Незалежності, через 23 роки після прийняття Конституції України, Верховна Рада України прийняла докладно розроблений з участю громадськості Закон на виконання другої частини статті 10 “Про забезпечення функціонування української мови як державної”.
Відновлення повноцінного функціонування української мови в Україні — це відновлення історичної справедливості щодо української нації, визнання українського народу як повноцінного учасника світового цивілізаційного процесу, визнання за ним права на самостійний всебічний розвиток, це розрив українців з колоніальним минулим.
Україна — держава українців і повинна діяти в інтересах українців. Тим часом деякі представники національних меншин і зденаціоналізованих українців, як це вже й було, саботуватимуть його. Національні меншини в Україні, крім корінних народів, — це недавні чи давніші іммігранти. Про них у Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік) сказано: “Особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”.
Тільки володіння державною мовою — природною мовою більшості — забезпечує кожній людині в державі рівний доступ до освіти, інформації, дає можливість брати повноцінну участь у житті суспільства, у керівництві державою, однаково спілкуватися з усіма громадянами країни на всій її території. Це положення цілком відповідає потребам кожної нормальної людини і вимогам міжнародних правових документів щодо захисту прав людини. Людина інтегрується в широке суспільство через мову, і лише через мову. Такою мовою може бути тільки мова більшості суспільства, тобто державна мова, а не мова національної меншини.
Ставлення людини до мови починається з сім’ї і школи. На жаль, не всі сім’ї розуміють значення мови у функціонуванні суспільства. Але школа — це державна установа. У Законі України “Про освіту” (2017) в статті 7 записано: “Мовою освітнього процесу в закладах освіти є державна мова”. Освітній процес — це не тільки урок, а й весь час перебування вчителя на території навчального закладу.
Тим часом частина вчителів середніх шкіл з українською мовою навчання в позаурочному спілкуванні з учнями та між собою ігнорують державну мову, тобто принижують її в очах учнів. А в деяких вищих навчальних закладах частина викладачів лекції читають і заняття ведуть не державною мовою. Ось приклад у Києві: Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут” — понад третина викладачів цілком ігнорують державну мову. Таких учителів і викладачів, які зневажають закон, слід усувати від педагогічної роботи через неналежне виконання своїх обов’язків. Dura lex, sed lex, казали латиняни. Закон є закон, і його треба виконувати.
І ще одне. У нашій країні нібито ради економії коштів спостерігається тенденція скорочувати витрати на розвиток української культури. Під час Другої світової війни прем’єрміністр Великобританії Вінстон Черчилль відмовився від пропозиції міністра фінансів скоротити витрати на культуру. “А за що ми тоді воюємо?” — сказав він. А навіщо українцям держава без розвинутої української культури?
Відомий економіст Веніамін Сікора писав: “Культура, норми етики, поведінки, сфера мистецтва, сфера освіти, науки — без цього сучасний економічний розвиток неможливий. Саме оті знання, що їх породжує наука, мистецтво, культура, соціальна і особиста етика в сукупності, є могутньою продуктивною силою… Політичні інституції, сфери культури торують шлях до успішного економічного розвитку, і саме ці сфери формують найважливішу частину капіталу — ту, яка ґрунтується на людських ресурсах, на духовному капіталі, на капіталі, що зв’язаний із соціальними факторами. Без сфери культури ці фактори не можуть функціонувати”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment