Для всіх Сашко став рідним…

Була це дивовижна людина великого, яскравого і глибоко українського таланту. Художник з великої букви, з тих митців, які стають негаснучими зірками в історії національної і, без перебільшення, — світової культури. 16 жовтня йому, Олександрові ІВАХНЕНКУ, виповнилося б сімдесят. Подаємо уривок зі спогадів про побратима художника Олександра МЕЛЬНИКА.

На Чернігівщині під Прилуками, в селі Манжосівці, на подвір’ї вже старої хати стоїть самотньо могутній сімдесятирічний дуб. Віриться, він ще довгідовгі роки, а то й віки, поглядатиме з висоти свого верховіття на Манжосівку, до кінця свого віку сторожачи ту хатину, вже назавжди покинуту господарями — Вірою Миколаївною і Іваном Васильовичем, що й посадив його тут 1949 року на честь народження коханого сина, єдиної дитини в родині, гордості батьків — малого Сашка.
Уже й Сашка, який останнім часом повертався до рідного дому щовесни після Великодня на Проводи, аби пом’янути батьків на дбайливо упорядкованих ним могилах, уже й його не дочекається. Бо на початку теплого квітучого червня 2014го року назавжди пішов від нас і він. Ніби спокійно заснув після клопітного дня, як і його батько, який, попоравши на зиму бджоли, зайшов увечері до хати і, сказавши, що приляже відпочити, бо притомився, задрімав і вже не прокинувся. Кажуть, такої смерті у Бога треба заробити.
Я пам’ятаю того дуба ще молодим, струнким, десь, мабуть, п’ятнадцятирічним, як і Сашка. Тоді ми вперше приїхали на шкільні канікули в гості до його батьків. По тому, як вони нас приймали, яке то було для них свято — приїзд сина, я відчув, як їм було сумно без нього самим у хаті, як вони не хотіли малу дитину після 5 класу відпускати від себе одну до Києва між чужі люди і то, напевно вже знаючи, що назавжди. Але мусили скоритись незламній волі малого — стати художником. Те прагнення, мабуть, посіяв у дитячу душу добрий учитель Іван Макарович ТрінчукЗадорожний у Прилуцькій художній студії і надійно підтримав уже в Республіканській художній середній школі талановитий педагог Сергій Михайлович Гончар. Хоч учнів у них було десятки, Сашко ж завжди був першим, і першим номером (із найбільшою кількістю балів) вступив до художнього інституту (я, до речі, останнім). І в інституті був першим у майстерні книжкової графіки, яку вели Василь Ілліч Касіян та Василь Якович Чебаник. А у творчих майстернях Академії мистецтв уже був єдиним і улюбленим учнем Михайла Гордійовича Дерегуса.
Знаю лише одиниці митців, які настільки віддавались би роботі, майже повністю ігноруючи буденні, звичайні людські турботи, саме вони — наші найвидатніші митці, і він серед них один із найвидатніших. Це, очевидно, результат життя, зафіксований у кількох рядках біографії і творчих звершень у енциклопедії чи Вікіпедії, що залишиться для нащадків разом із ілюстрованими книгами, монументальними розписами і картинами в музеях, приватних збірках, людських домівках. Але це не життя. Життя обірвалось і зникло. Ми вже не почуємо його живого голосу, не відчуємо тепла рукостискання. Ніхто уже так як він прискіпливо і професійно не допоможе організувати експозицію бієнале “Україна від Трипілля до сьогодення…”, проганяючи мене геть, щоб не заважав зі своїми дилетантськими пропозиціями автора проєкту. Не посадить чорнобривці навесні на могилі дружини, не переживатиме за доньку, не радітиме, щасливий, сонечкомвнучкою.
Залишились лише спогади. У мене дуже чіткі й детальні, тепер щемливі до болю. Починаючи від знайомства в художній школі (ми вчились у паралельних класах), коли він першим підійшов до мене на перерві… Поїздки до його батьків і до моїх діда й баби… Вступ до інституту… Перша літня практика в Каневі і по її закінченні піша мандрівка босоніж, починаючи з Чернечої гори вгору по Росі через КорсуньШевченківський (де взулися нарешті, бо порозбивали ноги до пухирів), через Богуслав до Ольшаниці (де взяли за останні копійки квитки на електричку до Фастова), а звідти вже в мою рідну Офірну, де нарешті виспались у ліжку, бо останні кілька ночей спали на скирдах, на які ще треба було поальпіністськи забратись. Ідучи вже й ночами, горланили складений у дорозі “марш”: “Два Сашки Івановичі у похід пішли Гей понад Россю річкою босії пішли!” Пісня та була довга, бо кожному селу чи місту, яке проходили, присвячували куплет…
Найсвітліші спогади про практику після другого курсу в Карпатах у Верховині, де жили на горищі в родини Марічки Хімчак, у якій під час зйомок “Тіней забутих предків” жив Якутович (Марічка його тоді хрестила), бували Параджанов і Миколайчук, а гуцульська говірка за кадром у фільмі — то голоси Марічки і її матері Явдошки. Тепер у хаті батьків Марічки музей “Тіней забутих предків”. Саме цій гуцулці завдячує своїм ім’ям Сашкова донька Марійка, на чому я наполіг як хрещений, всупереч бабусі Настуні, яка хотіла назвати Лесею, і бабусі Вірі — Оксаною.
А скільки спогадів про інститут, про однокурсників: Борю Негоду, Юлія Скакандія, Юру Лесюка, Катю Горбняк — це був невеличкий українськомовний осередок у зросійщеному ВНЗ… В інституті, якщо тепер, з відстані прожитого, обернувшись глянути — шість років не навчання, а якогось дивовижного, тривожного і щасливого, часто безсонного, молодого лету і злету до вершин майстерності (це про Сашка, звичайно, не про мене). Бо справді, однією з вершин української книжкової графіки стала його дипломна робота — ілюстрації в техніці офорта до “Зачарованої Десни” Олександра Довженка.
Коли Сашко почав працювати над дипломом, поїхали в Сосницю. Зупинилися у батьків Галі Карети, однокурсниці з архітектурного факультету, а потім жили і працювали у наметі на березі справді зачарованої Десни. Довелося позувати Сашку для образу Довженкового батька.
Пам’ятаю, Сашко задумував, компонував у макеті книжки ілюстративний ряд як кінострічку, що проходила б паралельно з текстом, ніби з широко розгорнутими титрами. Але в завершенні вийшов ще більший синтез, навіть у тональному звучанні ілюстрацій.
Згадуються поїздки в Москву — і під час навчання у школі та інституті, і пізніше. Там у нас були уже вироблені свої маршрути по музеях, виставкових залах і книгарнях, зустрічі з Оксаною Павленко, які на формування Сашка як художника справили, помоєму, ще більший вплив, ніж його великі вчителі. Уже в ілюстраціях до збірки поезій Тараса Шевченка “Садок вишневий коло хати” в техніці кольорового лінорита з’являється така характерна для школи Бойчука напруга у статиці, що стане визначальною для всієї подальшої творчості Олександра Івахненка. Саме використавши основи, “канони” бойчукізму, йому вдалося в “Поемах” (1984) та двотомнику “Поезії” Шевченка (1988) передати образотворчо силу напруги поетового слова. Тож цілком закономірно він 1989 року став наймолодшим, сорокарічним, лауреатом Шевченківської премії. І, звичайно, зрозуміло, чому саме його мудрий Михайло Дерегус рекомендував на виконання монументальних розписів у Канівському музеї Тараса Шевченка.
Як художникуілюстратору, так і монументалісту доводиться вживатися в образи певного автора, іншого часу, враховувати архітектоніку книги, будівлі, тобто передавати чужі почуття, підлаштовуватися під час, у якому не жив. Для Івахненка у цьому, слава Богу, проблеми не було, бо відчуття світу малими Сашком Довженком і Сашком Івахненком, попри різницю у часі, знаю, не відрізнялись. Вони діти одного світу, одного роду — українського, безмежно закохані у свій край, в рідних людей — простих, щирих і в тому прекрасних.
А Шевченко для нього не був просто автором, як і для кожного українця, що усвідомлює себе дитиною свого народу. Сашко усвідомлював. Зі школи, хоч цього не вимагала шкільна програма, знав напам’ять поетове “Посланіє і мертвим, і живим, і ненарожденним…” — усю поему, і не тільки її, звичайно. Тож уживатися в світ Шевченка йому не довелося.
І все ж, найбільше його самовираження — в останніх творах станкового живопису. В них він передавав власні почуття. Вони — його авторська висока образотворча поезія. Вони — голос його душі.
Ще тільки повернувшись із “війська”, живучи в гуртожитку заводу “Арсенал”, Сашко часто заходив, як каже мама, запитував, чи я дома. І хоч мене не було, залишався — його вже більше цікавила компанія моєї сестри Наталі, просто скромно запитував мене. Врешті вони одружилися. Так ми стали родичами, а згодом кумами. Для нашого великого роду, для всіх моїх рідних і Сашко став рідним…
Кажуть, людина живе доти, доки її пам’ятають. І справді, в моїй пам’яті мої дід і баба досі живі, я пам’ятаю тембр їхньої мови, ходу, звички, характерні рухи… А для моєї доньки їх живих нема. Живими вона їх не застала, знає лише по фотографіях. Вони живуть лише зі мною, в моїй пам’яті. Сашко також буде зі мною до кінця.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment