Історія розривання обручів російського тоталітаризму

Богдан ГОРИНЬ
7 листопада на Михайлівській площі біля пам’ятника Княгині Ользі (з його тилового боку) відкрилася організована Українським інститутом національної пам’яті виставка, присвячена 30-річчю демократичних революцій у Центральній та Східній Європі.

Виставка дає можливість глядачам осмислити світового масштабу події й глобальні геополітичні зміни, які відбувалися у Центральній і Східній Європі наприкінці 1980х — на початку 1990х років. Про ці події розповідають документальними світлинами, текстами й цитатами виставлені на Михайлівській площі двадцять банерів, кожен із яких присвячений країнам, які боролися за свободу й незалежність, за європейський шлях свого розвитку. Подіями цих років стали демократичні революції, наслідок яких перевершив оптимістичні сподівання. Сталося неймовірне: розпад соціалістичного лагеря, падіння тоталітарних режимів, анулювання Варшавського договору — дамоклового меча загрози демократичному Заходу. Подіями світового масштабу стало падіння 1989 року Берлінського муру з подальшим возз’єднанням Східної й Західної Німеччини, розпад 1991 р. комуністичної імперії СССР і поява на карті світу нових демократичних держав, зокрема й Української.
Останньою подією невиліковно ностальгує нинішній лідер Росії Путін. Не приховуючи своєї туги за Совєтською імперією, він докладає максимум зусиль, як мовиться, — зі шкіри лізе, щоб її відновити, не рахуючись із тим, що для колишніх поневолених народів розпад СССР — це вихід з тюрми народів на волю, це свято свободи, це можливість побудувати власні державні демократичні утворення, це свято повернення до Європи. Усі ці зміни настали не самі по собі, а в результаті тяжкої й жертовної боротьби поневолених тоталітарними режимами народів за свободу й незалежність своїх країн.
Варто нагадати, що комуністична диктатура, тоталітарне лихо, з якими народам Центральної й Східної Європи понад сорок років довелося боротися, було сплановане ще наприкінці Другої світової війни, коли 4—11 лютого на конференції в Ялті три лідери антигітлерівської коаліції — президент США Рузвельт, прем’єрміністр Великої Британії Черчилль і керівник СССР Сталін обговорювали питання, пов’язані із завершенням Другої світової війни й повоєнного устрою світу.
Саме в Ялті було досягнуто домовленості про окупацію Німеччини та її поділ на чотири зони зі встановленням окупаційної влади урядів СРСР, США, Великобританії та Франції, узгоджено керівниками трьох держав у Ялті “Декларацію про визволену Європу”, в якій на пропозицію Сталіна було введено пункт про “допомогу” народам, звільненим Красною Армією від фашистської окупації.
На жаль, ні податливий на пропозиції Сталіна Рузвельт, ні глибокий політичний аналітик Черчилль не здогадалися, про яку “допомогу” йшлося у запропонованому Сталіним пункті декларації. Як пізніше з’ясувалося, Сталін мав на думці “допомогу” у встановленні комуністичних режимів на звільнених від фашизму територіях, але, очевидно, не вважав за потрібне на цьому наголошувати.
Отже, саме під час Ялтинської (Кримської) конференції було негласно закладено ідею поділу світу на дві супротивні системи — тоталітарну й демократичну, невдовзі їх лаконічно називатимуть Схід і Захід. Таким чином Ялтинська (Кримська) конференція стала великим успіхом радянської дипломатії й особисто Сталіна, заклала на довгі десятиліття домінування СССР над країнами Центральної й Східної Європи, визначила майже на півстоліття біполярність світу, який проіснував аж до початку 1990х років і розвалився разом із занепадом комуністичних режимів у Центральній і Східній Європі.
Захоплений дипломатією Сталіна президент Росії Путін у своїх минулорічних виступах з нагоди річниці Ялтинської (Кримської) конференції 1945 р. неодноразово наголошував на необхідності проведення аналогічної конференції з лідерами західних держав для обговорення нагальних питань світового устрою. Схиляючи західних політиків до скликання такої конференції, Путін, імовірно, готувався реалізувати свій план “русского міра”, відновлення у бажаних кордонах Російської імперії. На щастя, його маячня не знайшла підтримки. Тож заклики депутатів Держдуми РФ провести кордон Росії з Україною по межі Львівської області — невипадкові.
Як і планував Сталін, у країнах Східної й Центральної Європи — Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині, Східній Німеччині, звільнених Красною армією від фашистської окупації при безпосередній участі московських компартійних функціонерів (невід’ємної частини Красної армії) було встановлено комуністичні режими. У 1946—1948 рр. у цих країнах до влади прийшли підлеглі Москві комуністичні партії, а всі інші політичні сили були витіснені з політичного життя. Зразком стала совєтська модель державного керівництва — однопартійна система, держпланування. У результаті Москва забезпечила собі повний контроль над цими країнами, що дало їй можливість сформувати соціалістичний лагер — офіційний ідеологічний і політичний термін для позначення СССР і країн, які стали на соціалістичний шлях розвитку. Назва соцлагер мимовільно асоціювалася з концлагерями смерті, й не дивно: між ними було чимало спільних ознак, тому назва соцлагер дуже підходила до цього політичного утворення. У 1949 р. було створено РЕВ (Рада Економічної Взаємодопомоги), якою Москва стягнула країни соціалістичного лагеря міцним економічним обручем.
Ось чому радість народів Центральної і Східної Європи, звільнених Красною армією від фашистської окупації, виявилася короткотривалою. Після смерті 1953 р. тирана Сталіна народи країн соціалістичного лагеря почали виявляти невдоволення накинутою Москвою комуністичною диктатурою.
Перші прояви невдоволення з’явилися 1953 року (після смерті Сталіна) у підконтрольній Москві Німецькій Демократичній Республіці, де відбулися масові протести, спричинені низьким рівнем життя порівняно з життям людей у Федеративній Республіці Німеччині. Кожного року німці зі Східного Берліна різними шляхами й способами тікали до західної частини Берліна, де рівень життя був незрівнянно вищим. Щоб зупинити наростаючий процес переходу німців східного Берліна в західну його частину, 13 серпня 1961 р. за наказом державного керівництва СССР було зведено Берлінський мур, який проіснував до 30 листопада 1989 р. Мур поділив Берлін на східну й західну частини. Як показано на організованій Українським інститутом національної пам’яті виставці, люди з НДР різними способами намагалися перейти на територію Західного Берліна.
Демократичні країни світу, збагнувши реальні наміри Кремля розширювати соцлагер шляхом насаджування в світі нових комуністичних режимів, прийшли до висновку про необхідність захисту від небезпеки. У квітні 1949 р. 12 держав — США, Канада, Італія, Данія, Норвегія, Ісландія, Португалія й усі країни Брюссельського пакту підписали договір про створення військового Північноатлантичного союзу (НАТО). Блок було створено для захисту демократії від можливої російської комуністичної агресії, він проголосив відкритість і цілісність світового ринку, заперечував однопартійну систему. Побоюючись, що утворений демократичними країнами блок НАТО може стати в обороні країн, які не сприйняли комуністичних режимів, Москва разом із країнами соціалістичного лагеря на противагу НАТО 1955 р. створили військовополітичну Організацію Варшавського договору, учасниками якого стали СССР, Польща, НДР, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія. Військову основу Варшавського блоку становила совєтська армія, військове й політичне керівництво перебувало в Москві. Варшавський договір після РЕВ став ще одним обручем, яким Москва міцно стиснула країни соцлагеря.
Була це, без перебільшення, могутня сила, оскільки об’єднувала 8 держав з населенням (на час утворення) 405 млн осіб. Кількість збройних сил Організації Варшавського Договору на 1985 р. складала 7 562 987 військовослужбовців. То була могутня мілітарна сила в світі. Здавалося б, ніхто не здатний був її перемогти, знищити. Проте, як говорили давні римляни, — tempora mutantur (часи змінюються), й про могутню об’єднану військову силу залишилася лише згадка в енциклопедіях.
Залякування Москвою народів соцлагеря примарними загрозами НАТО не дали результату. Насаджені Москвою реалії не дуже припали до серця народам, звільненим Красною армією від фашистів. Повільно приходило усвідомлення, що на зміну фашистській прийшла окупація комуністична.
Новим поштовхом до вияву невдоволення людей у поневолених комуністичними режимами країнах стало дозоване викриття 1956 р. злочинів Сталіна у секретній доповіді Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПСС. 28—29 червня 1956 року на машинобудівному заводі у польському місті Познань під впливом погіршення стандартів життя виникли акції протесту проти сталінських методів керівництва. Народ був невдоволений сталінізмом і залежністю Польщі від Москви. Учасники акції зорганізувалися в демонстрацію, яка рушила вулицями Познаня, тримаючи гасла “Хліб і свобода”, “Геть росіян”, “Єще Польска нє зґінела”. Влада комуністівсталіністів придушила повстання танками.
У 1956 р. на вулиці столиці Угорщини Будапешта робітники та інтелігенція вийшли на демонстрацію з вимогами позбутися залежності від Москви й провести чесні вибори. Так почалося повстання, яке набирало розмаху. Повстанці почали арештовувати співробітників угорської служби безпеки, частина армії перейшла на бік повсталого народу. Під тиском повстанців на посаду прем’єрміністра поставлено реформатора Імре Надя, який заявив про вихід Угорщини з Варшавського договору. У відповідь обурена Москва дала наказ ввести в Будапешт війська Варшавського договору. Повстання було жорстоко придушено. Реформатор Імре Надь, який оголосив Угорщину нейтральною державою, при якому було звільнено політв’язнів, заявлено про відмову від прискореної колективізації і про вихід Угорщини із РВД, за домаганням Москви було засуджено до смертної кари. Поставлений Москвою новий лідер Угорщини Янош Кадар під керівництвом співробітників КГБ (і посла СРСР в Угорщині Андропова) вчинив жорстокі репресії щодо учасників повстання. Під час повстання загинули тисячі угорських повстанців та сотні радянських військовиків.
Окремою сторінкою історії стали події у Чехословаччині 1968 р., які отримали назву Празька весна. Процеси лібералізації суспільства в Чехословаччині безпосередньо пов’язані з лідером компартії Олександром Дубчеком, якого 1968 р. обрано на чолі нового комуністичного уряду. У країні намітився процес проведення економічних, соціальних і політичних реформ, підтриманий мітингами, які відбувалися по всій Чехословаччині. У чехословацьких подіях Кремль побачив загрозу для соцлагеря. Прикриваючись зверненням просовєтських членів компартії Чехословаччини до кремлівського керівництва про “допомогу” (це нагадує звернення Януковича до Путіна під час Революції гідності), лідер Совєтського Союзу Брежнев видав у серпні 1968 р. наказ ввести в Чехословаччину війська Організації Варшавського договору, в яких переважали совєтські військові частини. Танки відкрили вогонь на вулицях Праги по протестувальниках. Все керівництво компартії Чехословаччини було заарештовано. Як і в Угорщині, Празьку весну задушили танки. На місце звільненого реформатора Дубчека Москва поставила Густава Гусака, який керував країною під диктовку Москви.
Подіями, які пришвидшили розпад соцлагеря, були російська війна в Афганістані та прихід в СССР до влади Горбачова у 1985 р. Після оголошеного ним курсу на демократизацію, гласність і перебудову тоталітарний соцлагер, в якому накопичилися соціальні, економічні й політичні проблеми, почав наприкінці 1989 р. розпадатися. У країнах Центральної і Східної Європи до влади прийшли демократичні сили. 1 липня 1981 р. у Празі Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СССР і Чехословаччина підписали протокол про припинення чинності Варшавського договору. У боротьбі за свободу і демократію країни соцлагеря пройшли тяжкий шлях випробувань.
У повалення імперії зла свій вклад внесла й Україна, для якої найбільшою метою було здобуття незалежності, відродження власної державності. Кремлівське керівництво втішало себе думкою, що не допустить розпаду Совєтского Союзу, міцно стягнутого залізними московськими обручами. То була передчасна втіха. Під впливом подій у Польщі, де голосом нації стало профспілкове об’єднання “Солідарність”, почалися демократичні зрушення в республіках Балтії: створено демократичні об’єднання “Саюдіс” (у прямому перекладі Рух) у Литві, Демократичні і Народні фронти в Естонії та Латвії. То був час, коли 1987 р. з тюрем і концтаборів вийшла чимала кількість політв’язнів, які відбули п’ятнадцять і більше років ув’язнення. Двома роками раніше, 1985го, коли до влади в СССР прийшов Горбачов, вийшов на волю В’ячеслав Чорновіл. Під впливом подій у республіках Балтії (з ними налагодився тісний контакт) в Україні оголосили про продовження видання редагованого В. Чорноволом позацензурного журналу “Український вісник” і відновлення діяльності Української Гельсінської Групи, усіх членів якої впродовж 1976—1981 рр. було заарештовано. Переважна частина з них, вийшовши в 1987—88 рр. на волю, продовжила боротьбу за незалежність України.
Очевидно, що Українська Гельсінська Група не могла бути такою силою, щоб боротися з тоталітарним режимом. Тому на таємній зустрічі В. Чорновіл (ініціатор), Богдан і Михайло Горині вирішили створити на основі УГГ опозиційну до КПРС партію під камуфляжною назвою Українська Гельсінська Спілка. 7 липня 1988 р. на 50тисячному мітингу у Львові, що відбувся на площі біля пам’ятника Іванові Франкові, було проголошено створення УГС, оприлюднено її програмний документ “Декларація принципів” (автори Богдан і Михайло Горині, В’ячеслав Чорновіл).
Хочу наголосити, що УГС було створено в тому ж році, що й “Саюдіс”, причому за рік до створення Народного Руху України за перебудову. Порівняно з НРУ УГС була радикальною політичною структурою й мала чималий вплив на ідеологію й діяльність пізніше створеного НРУ. Не випадково Михайло Горинь — один із засновників УГС, став секретарем НРУ і заступником його голови Івана Драча. Спільна діяльність УГС, НРУ, товариств та об’єднань національнополітичного спрямування, їхні зусилля в боротьбі за свободу й незалежність України не були даремними: 24 серпня 1991 р. Україна проголосила Незалежність — величний історичний акт. Совєтська імперія канула у Лету. Вірю, що її осердя з нинішнім кремлівським керівництвом чекає така ж доля.
Верховоди російської недоімперії не почуваються в безпеці, їх лякає неминучість розпаду РФ, а тому докладають неймовірних зусиль, щоб відновити СССР. Під їхнім прицілом дві найбільші республіки колишнього Совєтського Союзу — Білорусія й Україна. Фактично Білорусь уже підготовлена до поглинання її Росією. На перешкоді імперських амбіцій Путіна — Україна. Минулих п’ять років було чимало зроблено для того, щоб не дати Путіну створити в Україні т. зв. “русскій мір”. За короткий час побудовано Збройні сили України, налагоджено контакти з демократичними державами світу, які не лише співчували Україні, а й активно їй допомагали.
Прихід до законодавчої й виконавчої влад учасників фінансованого олігархом Коломойським 95 кварталу негативно вплинуло на внутрішню ситуацію в Україні й похитнуло ту позицію, яку їй вдалося завоювати в світі. До того ж призупинилася розбудова Збройних сил України. Передбачене Державним бюджетом фінансування по статті безпека й оборона, як твердять спеціалісти, недостатнє для подальшого зміцнення Збройних сил України. Настав час, коли від кожного національно свідомого громадянина залежить — витримає Україна нові випробування чи потрапить у міцні залізні обійми Москви, з яких знову доведеться вириватися. Вірю, що час працює на Україну. Вистоїмо! Переможе оспіваний Іваном Франком український “Дух, що тіло рве до бою”!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment