Мовна політика без політики

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ

Настав час невтішних парадоксів. Тому можна продовжити аналогію: “культурна політика без культури” і навіть дещо застрашливо — “національна політика без нації”. Але не продовжуватимемо у стилі Остапа Дроздова. Важливо знати, навіщо все це і як варто діяти в новій, післявиборній реальності звичайному українцеві. Напрошується слово “кепсько”, і пригадується популярний колись польський телесеріал про панів Кепських з їхнім віртуозним умінням “барложитися”. Українська справа вже кілька століть дещо кепська, але недавно ми сукупно явили перед очі світу продукт соціальної еволюції — особливий тип населення, яке сакралізує все і водночас не має потрібної для державотворення глибини віри в себе, що дорівнює показовій вірі в Бога. Таку “крамолу” не хочеться писати і читати, але маємо дивний результат нашої демократії. З нами давно творяться і творять дивні речі, і тепер саме час робити чесні висновки, передовсім стосовно нашої рідної і державної мови.
Маючи певність у собі, ми мали б осібно і всі разом стати діючим мовним законом, державницьким конституційним гарантом української мови. Але нас провели, як простаків, хитрі ідеологи компартії на пару з ідеологами всесвітнього чистогану. Так мало статися, бо наша наївність була і ще є. Вона виплекана, викатувана радянським режимом і вірою в силу закону там, де законом маємо бути ми. Мовна політика і мовні програми не мають сенсу в державі, яка ще не є нашим творінням національного духу. А ми купилися на фетиш “Закону про мови” і першу програму мовної політики держави. Навіть комуністи спершу повірили, адже не виконувати закон в ті часи було неможливо. Напевно, фраза “закони не діють” пішла у маси саме з хитро-кравчуківського ігнорування першого мовного закону як початку експлуатації рудименту народної довіри тими і сучасними, які “міліонзарабативают”.
Ми останні могікани — наївні романтики доби “дружби народів і братства трудящих” у державі великого бізнесу. На потребу бізнесу й зросійщуємось. Недавно наша демократія дала нам у пику з вельми добрим наміром, щоб ми опритомніли і забули власний національний романтизм заради того, щоб не розсіятися по європах чи замкнутись в осібних резерваціях. Бо держава не робитиме українцям добру мовну політику. Якщо колись зможемо, то почнемо обирати у владу кращих із нас. Аж тоді непомітно станеться справедлива державна мовна політика, і над фантиками грошових знаків домінуватимуть людські цінності.
Мовна політика для більшості держав світу є незрозумілим штампом, до якого ми самі себе призвичаїли в “період культурно-національного відродження”. Цинізм сучасного моменту силоміць орієнтує нас інакше — на звичайне заможне і змістовне життя, яким живуть у Європі. Влада — це політика, а політика — це економіка, сиріч бізнес. Український президент домовлятиметься зі світом про бізнес, радитиметься з бізнесом про бізнес. Тому доля української мови і самобутності українців залежить від її бізнесової “рентабельності”. Її можна досягти двома шляхами. Перший — зробити українськомовне конкурентнішим, привабливішим, кращим. Другий — зробити конкурентно-інформаційно-бізнесове середовище України українськомовним і домінантно українськокультурним силою впертого домагання, вимоги і особистої дії. Перший шлях, хоч і гріє душу романтикам від культури, насправді не вихід. Український бізнес, за менш чисельними винятками, не зможе підтримати благородного пориву під гаслом “Українськомовне краще!”. Він зародився в зросійщеному пострадянському просторі, продовжує зросійщуватися заради ширших можливостей ринку і російськомовних контактів на ринку Східної Європи. Світовий бізнес уже звик до того, що на пострадянському просторі бізнес-мовою є російська. Для того, щоб перейти на українську, бізнес повинен фінансово втратити, а на втрати без компенсації держави бізнес не піде. Держава ж компенсацію не заплатить, бо сама є кризовою, являючи з домінуючим бізнесом єдине ціле.
Тому нам підійде тільки другий шлях, не полишаючи першого як фонового. Другий шлях вимагає сили волі, думки і організованої дії, одночасного опанування правил демократії, верховенства розуму над емоцією, непідвладності приватизованому інформаційному просторові. Ми опинимось на цьому шляху, якщо рабів телевізора стане відчутно менше. Нерозумна, наївна стихія паперових протестів не допоможе, бо сила капіталу влади сильніша капіталу нації. Має бути міцна автентична громадська організація, якої ще нема та й ми ще не відчуваємо конечної потреби. Це станеться, але не скоро.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment