Микола Гоголь: «Вірність запису засвідчую…»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Замість передмови
Два тижні тому з’явилася інформація, що в московському архіві знайдено новий, раніше невідомий автограф М. В. Гоголя. Йдеться про церковну метричну книгу арбатського храму Миколи святителя на Пісках1, в якій записано, що Микола Васильович 31 січня 1850 р. став хрещеним батьком сина російського поета, філософа і публіциста О. С. Хомякова (1804—1860). Сам по собі цей факт уже давно відомий, але досі залишався документально не підтвердженим.
Архівна знахідка не може нас не зацікавити. Бо йдеться про геніального письменника, “творчість якого становить російськомовне відгалуження української культури”. Погодьтеся, дуже точне й красиве формулювання знайшов відомий гоголезнавець Ю. Я. Барабаш. Дружба М. В. Гоголя з О. С. Хомяковим (інакше він не став би хрещеним батьком його сина Миколи) викликає у нас значний інтерес екстраполяцією на українську культуру й духовність.
А ще вкрай важливо, що з О. С. Хомяковим був знайомий Т. Г. Шевченко, який оцінив його творчість і громадянську позицію. Недарма видатний шевченкознавець І. М. Дзюба спеціально дослідив тему “Шевченко і Хомяков”, зазначивши, що вони часто зверталися до одних і тих самих фактів російського суспільства, життя народів Російської імперії (у низці випадків навіть одночасно), але відмінно оцінювали і розуміли ці факти і питання, виявляючи неоднаковість громадянських позицій, ідеологій, творчих мотивів: “…і Шевченко, і Хомяков не могли не відчути, що однодумцями ніколи не були і не будуть. По суті, вони перебували в різних суспільнополітичних таборах”2.
Таким чином, документ нагадує й про віртуальні стосунки Т. Г. Шевченка і М. В. Гоголя.
Отже, все по чину.

“8го класу чиновник Микола Васильович Гоголь”
У церковній метричній книзі у графі “Звание, имя, отчество и фамилия восприемников” значиться “8го класса чиновник Николай Васильевич Гоголь”.
В імперському Табелі про ранги (“Табель о рангах всех чиновников воинских, статских и придворных”) початковим був чин колезького реєстратора (XIV клас), із якого й розпочав службу М. В. Гоголь. У “Мертвих душах” читаємо про людей, які можуть напаскудити ближньому без якоїсь видимої причини: “И нагадит так, как простой коллежский регистратор, а вовсе не так, как человек со звездой на груди…” Дослужився М. В. Гоголь у 1834 р. до штатського чину колезького асесора (VIII клас), і 8 червня писав у листі до М. О. Максимовича: “Я имею чин коллежского асессора, не новичок…” На відміну від свого друга О. М. Бодянського, який здобув високий чин дійсного статського радника, М. В. Гоголь офіційно залишився колезьким асесором до самої смерті. В гоголівські часи відповідав армійському чину майор. До 1845 р. чин колезького асесора давав спадкове дворянство, потім лише особисте. Чиновник, як правило, служив на посаді регістратора, секретаря або радника. На час автографу, про який ідеться, в Росії налічувалося близько 5 тис. колезьких асесорів.
У грудні 1846 р., випрошуючи собі у царя паспорт, який сьогодні назвали б дипломатичним, Гоголь писав:
“Знаю, что осмеливаться вас беспокоить подобной просьбой может только один именитый, заслуженный гражданин Вашего Государства, а я ничто: дворянин незаметнейший из роду незаметных, чиновник, начавший было служить Вам и оставшийся поныне в 8 классе, писатель, едва означивший своё имя коекакими незрелыми произведениями”.
Втім, уже на початку 1847 р. М. В. Гоголю повідомили, що цар наказав видати йому паспорт на півтора року. В супроводжувальних документах ішлося про “відомого літератора Миколу Васильовича Гоголя, звільненого зі служби в чині 8 класу…”
Взагалі у випадку з М. В. Гоголем не могла не залишитися низка цікавих і забавних історій. Відомим є факт, опублікований, до речі, в “Киевской газете” (21 жовтня 1901 р.), в замітці без підпису. В ній говорилося, що В. О. Гіляровський привіз із Яновщини диплом про обрання М. В. Гоголя почесним членом Московського університету (це сталося в лютому 1845 р.). Між іншим, обравши М. В. Гоголя своїм почесним членом, університет підвищив його з VIII класу (колезький асесор) аж до чину VI класу — колезького радника. Це — неможливо. Та з Гоголем… Але в Києві було чимало реалістів, скажімо, міський цивільний генералгубернатор, дійсний статський радник І. Фундуклей, який у жовтні 1850 р. підписав подорожню М. В. Гоголеві правильно, як колезькому асесорові. Киянам Московський університет — не указ… У паспорті, виданому М. В. Гоголю російським консульством у Римі в березні 1846 р., для проїзду в Неаполь і назад (цей документ уперше опубліковано у 2010 р.) його названо професором: “Объявляется через сие всем, и каждому, кому о том ведать надлежит, что показатель сего Господин Профессор Гоголь…”
У своїх творах Гоголь частенько звертався до героїв Табеля про ранги. Скажімо, в повісті “Невский проспект” читаємо: “На Невском проспекте вдруг настаёт весна: он покрывается весь чиновниками в зелёных вицмундирах. Голодные титулярные, надворные и прочие советники стараются всеми силами ускорить свой ход. Молодые коллежские регистраторы, губернские и коллежские секретари спешат ещё воспользоваться временем и пройтиться по Невскому проспекту…” Не можу не нагадати й про гоголівського героя, який написав про себе на папірці: “Коллежский советник Павел Иванович Чичиков, помещик, по своим надобностям”.

“Рукоприкладання свідків — за бажанням”
Наступна графа у церковній метричній книзі була сформульована так: “Рукоприкладство свидетелей записи по желанию”. Тобто, М. В. Гоголь міг і не заповнювати її, залишивши нас без автографу. Проте письменник власноручно записав: “Верность записи свидетельствую восприемник новорожденного 8го класса Николай Васил. Гоголь”. Автентичність підпису підтверджена спеціалістами — написання букв і характерний гоголівський розчерк у кінці прізвища збігаються з уже відомими автографами письменника.
М. В. Гоголь познайомився з О. С. Хомяковим у лютому 1840 р. на літературному вечорі у Д. М. Свербєєва. Перебуваючи в Москві, письменник став свідком салонних сутичок О. С. Хомякова з західниками, зокрема, з І. С. Тургенєвим, але в суперечки він не втручався. У 1841—1842 рр. М. В. Гоголь відвідував О. С. Хомякова вдома — той жив на вулиці Арбатській. Скажімо, напевне відомо, що Микола Васильович обідав у нього 29 березня 1842 р. Відзначу, що М. В. Гоголь оцінив інтелект і ерудицію слов’янофіла. У Гоголевій записній книжці за 1846—1850 рр. занотовано: “Вопросы Хомякову: О крестьянах: вольных, господских, казённых и удельных, их внутреннем быте, правлении, правах и преимуществах, состоянии нравственности и духе, как результате [всего] быта”3.
М. В. Гоголь, який був за кордоном, зустрічався з О. С. Хомяковим у липні 1847 р. в Емсі та Остенді. У серпні він провів його в Англію. З кінця 1848 р. і до смерті М. В. Гоголь мешкав у Москві на Нікітському бульварі в одного з найближчих своїх друзів графа О. П. Толстого. В цей час він особливо зблизився з О. С. Хомяковим, часто зустрічався з ним. Однією з близьких М. В. Гоголю людей стала дружина слов’янофіла К. М. Хомякова (сестра Гоголевого друга М. М. Язикова), з якою він познайомився також у 1840 р. У результаті подружжя попросило М. В. Гоголя стати хрещеним батьком їхнього сина Миколи4, і він погодився. Через 169 років знайшовся автограф М. В. Гоголя, котрий документально підтвердив цей історичний факт, відомий із переказів та спогадів.

“Гоголь любив Малоросію…”
Невдовзі після хрестин — 4 березня 1850 р. — М. В. Гоголь читав О. С. Хомякову й Ю. Ф. Самаріну першу главу другого тому “Мертвих душ”5 і це свідчило про високу довіру до друга. Сам О. С. Хомяков аналізував творчість М. В. Гоголя глибоко й блискуче. У 1859 р., зазначивши, що митець у Росії, наскільки здатен був мислити, мимоволі ставав в опозицію до російської дійсності, О. С. Хомяков висновував:
“Вищий від усіх своїх попередників за фантазією, за глибиною почуття і творчою силою Гоголь розділив ту ж долю. У перших своїх творіннях, живий, щирий, корінний малорос, він ішов не вагаючись, повний тих стихій народних, від яких, на щастя своє, Малоросія ніколи не відривалася. Глибока й простодушна любов дихає в кожному його слові, в кожному його образі… Інакше ставився Гоголь до нас, великорусів: тут його любов була вже відвернена; вона була більше вимоглива… Вона виразилася в запереченні, комізмі і, коли невдоволений художник став шукати ґрунт позитивний, той хитався під його ногами, а втомлива боротьба з самим собою, з відчуттям якоїсь неправди, котрої він перемогти не міг, зупинила його ходу і, можливо, виснажила його життєві сили… Гоголь любив Малоросію щиріше, повніше, безпосередніше… Над його життям і смертю… замислиться ще не одне покоління”.
Цікаві роздуми й висновки. Зокрема, О. С. Хомяков підтвердив, що московські інтелектуали були переконані: малорос Гоголь сміється з росіян іншим сміхом, ніж зі своїх земляків, бо у нього навіть смішні сторони їхні мають щось наївноприємне.
Як відомо, М. В. Гоголь залишив у російській та світовій літературі хрестоматійнознаменитий ліричний відступ (наприкінці першого тому “Мертвих душ”): “Русь, куда ж несёшся ты? дай ответ. Не даёт ответа”. Та ще — славнозвісний героїкопафосний образ Росіїтрійки: “Эх, кони, кони, что за кони!” Втім, найголовніше, найболючіше, що вирвалося з уст великого письменника, — це питання: “Что значит это наводящее ужас движение?” Бо замість відповіді про національну мету М. В. Гоголь зафіксував лише скажену скачку до неї… Відомо, що вистраждане питання виявилося роковим і для М. В. Гоголя: щоб творити, йому треба було ясно бачити російську перспективу і знати, куди він веде свого читача…
Сучасний московський українознавець В. І. Мироненко зауважує, що в гоголівському пасажі про Русьтрійку відображено “невиразне почуття, що живе десь у глибині української душі”, яка з обережністю й тривогою ставиться до російської ментальної звички їхати, не розбираючи дороги й зламавши голову. До речі, чи задумувалися ви над тим, що ліричний відступ автор озвучує як споглядач, людина зі сторони (української сторони), вона не є учасником російського польоту на конях, який наводить жах? Я згадав, що в одному з радянських фільмів сільський доморощений мислитель у виконанні М. О. Ульянова запримітив: “А в трійці хто? В трійці — Чичиков. Шулер…” Приголомшливе спостереження…

“Гоголь часто у нас буває…”
Повернемося до січня 1850 р. З цього місяця в сім’ї С. Т. Аксакова проходили вечори з українськими “варениками і піснями”, в яких брали участь М. В. Гоголь, М. О. Максимович і О. М. Бодянський. Занурення в українську пісню було справжнім оберегом М. В. Гоголя протягом останніх років і місяців його життя. Біда в тому, що він уже давно втратив системний повнокровний зв’язок із життєдайним українським джерелом його геніальної російськомовної творчості, а намагання вхопитися лише за соломинку малоросійської пісні його вже не врятувало6.
Якраз у день хрестин, тобто 31 січня 1850 р., С. Т. Аксаков писав сину Івану: “…Гоголь… часто у нас буває, і разом із Максимовичем вони бувають такі веселі й забавні, особливо коли Надєнька7 співає малоросійські пісні…” Зі свого боку, старша дочка письменника В. С. Аксакова розповідала брату: “У нас часто співаються малоросійські пісні, Гоголь майже кожного разу просить Надєньку співати… Цікаво бачити, яке сильне враження справляють на них рідні звуки. Вони зовсім забуваються і притупують ногами й якби були одні, здається, затанцювали б”8.
Так от, 19 березня 1850 р. гостей прийшло більше у зв’язку з відзначенням дня народження М. В. Гоголя. Зокрема, на вечорі були присутні О. С. Хомяков і професор Московського університету, історик С. М. Соловйов. Господар, С. Т. Аксаков, розповідав синові у листі:
“Троє хохлів були чарівними: співали навіть без музики… Гоголь декламував, а решта хохлів робили жести й гикали… я, Хомяков і Соловйов любувалися виявами національності, але без великого співчуття: в посмішці Соловйова проглядало презирство; у сміхові Хомякова — добродушна насмішка, а мені просто було смішно й весело дивитися на них, як на чуваш або черемис… і не більше”9.
Це маловідомі рядки, які має знати й пам’ятати кожен, хто цікавиться життям М. В. Гоголя й взагалі тогочасною визначною українською присутністю в Росії! До речі, коли в 1936 р. їх уперше було опубліковано, в коментарі порадянськи категорично зазначалося, що вони написані в “характерному шовіністичному тоні”. Сильно сказано. Проте С. Т. Аксаков усетаки нюансував поведінку гостей, і в цьому цікаво розібратися. Напевне, не варто звинувачувати в шовінізмі самого С. Т. Аксакова. Нагадаю Шевченкові слова: “Все сімейство Аксакових невдавано сердечно співчуває Малоросії та її пісням і взагалі її поезії”. Добродушно, хоч і насмішкувато, спостерігав за веселими українцями й О. С. Хомяков… У вустах російського письменника найменування щирих друзів із України “хохлами” звучить хоч і не зневажливо, але ментальнозверхньо. Певно, що в їхній присутності С. Т. Аксаков цього не зробив би, а позаочі — запросто… Не кажу вже про презирливу згадку про “чуваш або черемис”…
Отже, безперечно, у цьому випадку вершки російської інтелігенції в особі С. Т. Аксакова, С. М. Соловйова й О. С. Хомякова на побутовому рівні виявили звичне ставлення до “малоросів” як органічної, втім, меншовартісної частини російського народу, що, на їхню думку, розчинюється в середовищі російської культури й літератури. Та й згадане щиросердне ставлення сімейства Аксакових до України не виходило за межі слов’янофільськоімперського мислення. Між іншим, це можна переконливо продемонструвати на прикладі зі старшим сином письменника К. С. Аксакова, який, говорячи про М. В. Гоголя, твердив, що “только пишучи порусски (то есть повеликорусски), может явится поэт из Малороссии…” Нагадаю, що задовго до написання цитованої фрази К. С. Аксаковим, Т. Г. Шевченко відповів йому й таким, як він, своїм “Кобзарем”. А ще Тарас Григорович якраз у час, про який у цій статті йдеться, 7 березня 1850 р., у листі до В. М. Рєпніної показав, як він ставиться до М. В. Гоголя: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!.. Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно…”

“Цей вірш я заніс у свій журнал…”
Уперше ім’я О. С. Хомякова, який мав щастя не лише знати М. В. Гоголя, а й дружити з ним, зустрічаємо у Шевченковому Щоденнику 4 вересня 1857 р. Тоді поет плив на пароплаві з Астрахані в Нижній Новгород, а його капітан В. В. Кишкін прочитав у каюті “декілька животрепетних віршів невідомих авторів і, між іншим, “Росія, яка кається” Хомякова. Глибоко сумний цей вірш я заніс у свій журнал…” Тарас Григорович записав увесь вірш, а цитую лише дві строфи:
В судах черна неправдой черной
И игом рабства клеймена,
Бесчестной лести, лжи тлетворной
И лени мертвой и позорной
И всякой мерзости полна!
……………………………
С душой коленопреклоненной,
С главой, лежащею в пыли,
Молись молитвою смиренной
И раны совести растленной
Елеем плача исцели.
Цей вірш було написано 1854 р., під час Кримської війни, він відразу став надзвичайно популярним завдяки критиці миколаївської Росії. Поширювався в рукописних списках. Опублікований у легальній пресі в 1860 р., уже після смерті О. С. Хомякова.
За радянських часів шевченкознавці занадто перестраховувалися, аби не допустити навіть найменшого натяку на позитивний поетів відгук про О. С. Хомякова. Наприклад, автори книги “Шевченко в Москве” (1989) стверджували щодо цитованого його вірша: “Никаких похвал ни в адрес стихотворения, ни в адрес его создателя — Шевченко видел подлинную цену такого “обличения””10. Таки бачив! І, тим не менше, похвалив. У Щоденнику 16 квітня 1858 р. занотував чітко, що Г. П. Галаган “записав прекрасний вірш Хомякова”. Тобто, вдруге! І Шевченко не тільки не заперечив, а й високо поцінував поезію О. С. Хомякова. В цьому контексті науково виваженим є пояснення І. М. Дзюби та М. Г. Жулинського, які пишуть, що “Шевченко був дуже толерантний до національних почуттів кожної людини, навіть “перебільшене” виявлення патріотизму він сприймав з розумінням, про що свідчать його відгуки про деякі тогочасні вірші О. Хомякова та Ф. Тютчева…”11.
Інакше сприйняв хомяковський вірш Шевченків друг О. М. Бодянський, який у щоденнику 19 червня 1854 р. висловив позицію більшості москвичівінтелектуалів:
“Чую, що О. С. Хомяков за свої вірші, з нагоди війни з Турцією, написані й звернені до Росії, отримав не тільки зауваження від уряду через генералгубернатора, а навіть взята, кажуть, підписка чи просто чесне слово нічого не поширювати зі своїх віршів…
Правда вони дуже звучні, проникнуті невдаваним запалом любові до батьківщини, але, тим не менше, більшості були не по нутру, тому що містять в собі докори, хоч і справедливі, та зовсім недоречні, передчасні… Тут не до перелічення гидот, яких у нас, як і у всіх смертних, чимало, і не до турбот про винищення їх”.
О. М. Бодянський називав О. С. Хомякова “вискочкою” і наодинці зі щоденником зловтішався : “На веку — не на боку, достанется и хомяку”12.
Втім, навіть О. І. Герцен характеризував О. С. Хомякова піднесено: “Ильей Муромцем, разившим всех, со стороны православия и славянизма, был Алексей Степанович Хомяков… Ум сильный, подвижный, богатый средствами и неразборчивый на них… Необыкновенно даровитый человек, обладавший страшной эрудицией…” С. Т. Аксаков схвалював поезію О. С. Хомякова, а його син І. С. Аксаков писав, що той у своїх творах висловив “ціле слов’янське віросповідання”. На цю оцінку “голови тодішнього панславізму” звернув увагу ще Шевченків біограф О. Я. Кониський.

“Зустрівся і познайомився з Хомяковим…”
В останній вечір перебування в Москві — 25 березня 1858 р. — Т. Г. Шевченко відвідав російського публіциста і видавця О. І. Кошелєва, який жив у власному будинку на Поварській вулиці. У Щоденнику занотував: “О 9й годині вечора з Іваном і Костянтином Аксаковими поїхав я до Кошелєва, де зустрівся і познайомився з Хомяковим і з стариком декабристом к[н.] Волконським”. Т. Г. Шевченко не розповів про зустріч і розмову з О. С. Хомяковим, але це не значить, що він його проігнорував. Скоріше за все, поет більше захопився декабристом С. Г. Волконським. Знаючи про прірву між Шевченком і О. С. Хомяковим, я хотів би всетаки закцентувати увагу на тому, що поет у Москві мав змогу зустрітися з ідеологічним лідером слов’янофільства, на власні очі побачити талановиту людину, яку з часом оцінить різко негативно. Нерозумно й антиісторично применшувати масштаб О. С. Хомякова та інших російських інтелектуалів, з якими знайомився в Москві Шевченко, на тій підставі, що він із ними розходився, навіть діаметрально, в поглядах. Навпаки, пишатимемося тим, як вивищується над ними великий українець.
На думку сучасних дослідників І. М. Дзюби та М. Г. Жулинського, “Шевченко швидко збагнув реакційність слов’янофільської ідеології та політичної практики змикання з клерикальним обскурантизмом, яке й висміяно у вірші “Умре муж велій в власяниці…”, де Хомякова прирівняно до мракобісів на зразок Аскоченського та митрополита Григорія”.
Справді, Шевченко залишив убивчу характеристику О. С. Хомякова у віршіпамфлеті “Умре муж велій в власяниці…” (1860), який є сатиричним відгуком на смерть митрополита петербурзького і новгородського Григорія (Постникова Георгія Петровича), відомого своїми випадами проти освіти, науки, преси, навіть проти малюнка жіночого плаття з візерунками у вигляді хрестика. У вірші, що пародіює “надгробний плач”, дісталося і видавцеві реакційномонархічного журналу “Домашняя беседа” В. І. Аскоченському, і О. С. Хомякову, і журналу російських слов’янофілів “Русская беседа”…
Умре муж велій в власяниці.
Не плачте, сироти, вдовиці,
А ти, Аскоченський, восплач
Воутріє на тяжкий глас.
І Хомяков, Русі ревнитель,
Москви, оте[че]ства любитель,
О юпкоборцеві восплач.
І вся, о Русская беседа,
Во глас єдиний ісповєдуй
Свої гріхи.
І плач! і плач!
І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський наголошують:
“У короткій сатиріепіграмі Шевченко лаконічно і точно, з дивовижною проникливістю визначив деякі головні реакційні риси слов’янофільства взагалі і Хомякова зокрема: орієнтація на патріархальну, зрештою, міфічну Русь; протиставлення “православної” Москви як, мовляв, осередка “руської думки” зіпсутому Петербургові як джерелу революційних ідей; квасний, перебраний над усяку міру патріотизм; така ж надмірна ревність о православ’ї (саме тоді Хомяков вимагав “неизбежного исполнения обряда” в навчальних закладах); підміна суспільнополітичної критики абстрактним моральнорелігійним каяттям…”13.
Повну інформацію з цієї теми можна почерпнути в унікальній книзі І. М. Дзюби “Тарас Шевченко серед поетів світу” (2016), в якій є окремий розділ “Шевченко і Хомяков”.
О. С. Хомяков похований у Москві на Новодівочому кладовищі навпроти М. В. Гоголя.

Замість післямови
Нагадаю, що з персонажами нашого дослідження Т. Г. Шевченко дружив (О. М. Бодянський, М. О. Максимович) або принаймні був знайомий (С. Т. Аксаков і його сини та дочки, О. С. Хомяков) і лише з М. В. Гоголем йому не судилося зустрітися… За словами М. Г. Жулинського, “не зустрілися, не погомоніли. Не пожартували і не заспівали українських пісень…” Втім, енергетика високого Шевченкового шанування М. В. Гоголя перевершує все, на що були здатні близькі друзі письменника…
Привиджується мені, що новознайдений автограф М. В. Гоголя є не лише цікавим історичним артефактом, а й загадковим знаком українцям од непередбачуваного земляка. Бо ж у його творах, трапляється, говорячи словами Д. В. Павличка, “лисий дідько, що зненацька / Показує лице своє”.
Це ж так погоголівськи — саме зараз нагадати про себе з Москви. Справді, містичномудрий Микола Васильович вважав, що в літературному світі взагалі немає смерті, і ті, які відійшли, втручаються у справи наші і діють разом з нами, як живі. Щодо М. В. Гоголя, то це цілком можливо.
Втім, я дозволю собі лише нагадати кілька Гоголевих одкровень щодо України, які, сподіваюся, припадуть до вподоби його щирим землякам. Як відомо, М. В. Гоголь любив Москву, але якось тихо зізнався: “Моя бедная душа: ей нет здесь приюта…” М. О. Максимовичу писав, що “душа сильно тоскует за Украйной…” У першій половині 1830х рр. письменник замислив створення масштабної історії України, чого не сталося. Зате М. В. Гоголь залишив унікальний концепт про український народ, “набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственные, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории…”
М. В. Гоголь відчував себе генетично невіддільним від українського народу та української держави і не розчиняв Україну в Росії, а розкрив усю велич природнодемографічного, географічного чинника:
“Но прежде всего нужно бросить взгляд на географическое положение этой страны, что непременно должно предшествовать всему, ибо от вида земли зависит образ жизни и даже характер народа. Многое в истории разрешает география.
Это земля, получившая после название Украины…”
Отже, М. В. Гоголь акцентував історичне значення географії України, як опису її землі й обрису її державної території. Хто міг подумати, що саме цей гоголівський текст особливо вияскравиться через понад 180 років…
Під усім цим можна безбоязно поставити Гоголеві слова з його нового автографа: “Верность записи свидетельствую…” Завершальну крапку Миколи Васильовича в цьому випадку треба взяти, помоєму, з його записки до Ю.Б. Залеського, написаної 1837 р. рідною мовою й підписаної так, як він ніколи не підписувався: “Микола Гоголь”.
Згадав Микола рідну мову,
Слова іскристі, мов алмаз.
Напевно, пригадався знову
Палаючий в огні Тарас.

І видно в літері скривленній,
Що автор б’є не навкосяк.
Бо знає — добре знає геній,
За що помер старий козак.
Дмитро Павличко.
Такі несподівані ремінісценції викликав у мене новознайдений у Москві автограф українця М. В. Гоголя.

——————————
1 Одна з трьох стародавніх церков, які розташовані безпосередньо на Арбатській вулиці (тепер — Арбат). Як писав Б. К. Зайцев, арбатці жили й помирали “между трёх обличий одного святителя — Николы Плотника, Николы на Песках и Николая Чудотворца”. Після їхнього знесення в 1930х рр. Арбат занурився у бездуховність. А з початку ХХІ століття феномен Арбату був нерозривно пов’язаний з духовною діяльністю Культурного центру України в Москві, який вмістив у собі виставковий зал і бібліотеку, читальний і концертний зали, книжковий магазин, кінотеатр.
2 Дзюба І. М. Шевченко і Хомяков // З криниці літ: У 3 т. — Т. 2. — К.: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2006. С. 217.
3 Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений и писем в семнадцати томах. Т. ІХ. — Москва–Киев, 2009. С. 698.
4 Хрещеник письменника М. О. Хомяков народився 19 січня 1850 р. Закінчив у 1875 р. фізикоматематичний і юридичний факультети Московського університету. Землевласник, дійсний статський радник, державний діяч. У 1886—1895 рр. — смоленський губернський предводитель дворянства. На початку ХХ століття став одним із засновників партії октябристів, згодом — серед їхніх лідерів. У 1907—1910 рр. — голова Державної думи Росії ІІІ скликання. У 1918—1920 рр. — учасник Білого руху. Після громадянської війни емігрував у Королівство сербів, хорватів і словенців. Помер у Дубровнику 28 червня 1925 р.
5 Нагадаю, що після спалення глав другого тому “Мертвих душ” М. В. Гоголь сказав українською мовою кріпосному хлопчикові з рідної Василівки, який служив йому у Москві в 1848—1852 рр.: “Негарно ми зробили, негарно, недобре діло”. То був останній сплеск української душі М. В. Гоголя в Москві. Наведені слова практично не згадують російські гоголезнавці, за винятком В. В. Вересаєва.
6 Див. докладно: Мельниченко В. Ю. Гоголівська Москва: Авторська енциклопедіяхроноскоп. — М. : ОЛМА Медіа Групп, 2011; Його ж. Микола Гоголь у Москві. — К.: Либідь, 2013.
7 Н. С. Аксакова (1829—1869) — молодша дочка С. Т. Аксакова, володіла музичновокальними здібностями, виявила особливий інтерес до українських пісень. Т. Г. Шевченко занотував у Щоденнику 25 березня 1858 р., що “з насолодою слухав мої рідні пісні, співані Надією Сергіївною”.
8 Інститут російської літератури (Пушкінський дім) Російської Академії наук, ф. 3, оп. 3, од. зб. 13, арк. 78 зв.; од. зб. 28, арк. 64—65.
9 Гоголь Н. В. Материалы и исследования. — М.Л.: Издательство АН СССР, 1936. Т. 1. С. 217.
10 Карабутенко И. Ф., Марусич Л. Г., Новохатский М. И. Шевченко в Москве. Историколитературный очерк. — К.: Радянський письменник, 1989. С. 66.
11 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1. — К.: Наукова думка, 2001. С. 46.
12 Докладно див. Бодянский О. М. Дневник. 1852—1857. — М.: Жизнь и мысль, 2006. С. 134—140.
13 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка. С. 47.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment