Василь КУШЕРЕЦЬ,
доктор філософських наук, професор
Приверну увагу занадто тонкого, за визначенням Ліни Костенко, прошарку української еліти до цьогорічного видання письменника Вадима Пепи “Вічнавіч з вічністю”. Насамперед автор поділяє міркування тих провидців, які вважають, що людина походить не з якоїсь там благодатної місцини в Африці, а появилася певного періоду в різних придатних для цього краях планети.
У тій частині тверді, де справіку сущі етнічні українські землі, археолог козацького роду Хведір Вовк 1907 р. відкрив найдавнішу в Європі пізньопалеолітичну стоянку мисливців на мамонтів, носорогів, північних оленів, диких коней та іншу крупну звірину. 1912 року на ХІV Міжнародному конгресі з антропології та доісторичної археології вчений доповів про дослідження Мізинської археологічної культури на березі річки Десни, притоки Дніпра. Удостоївся за унікальне відкриття престижної міжнародної премії.
За радянських часів визнане в усьому світі ім’я намертво замовчувалося. Звичайно, це не сприяло розквіту археології в Радянському Союзі. Одначе пізнання не заціпеніло, набравши в рот води. Адже ще раніше, 1893 р., такі ж, як і в Мізині чи то в Мезині, бо ж обидві назви в ужитку, сліди мисливців на мамонтів виявив чех Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві. Куди ж було подітися від всесвітнього визнання Мізинської археологічної культури? Її вік, за різними оцінками, — з понад двадцяти тисяч років тому й до ХІV тисячоліття до н. е. Охоплювала басейни Десни, Сейму, Дніпра, Дону, Південного й Західного Бугу, Дністра, Дунаю… Останній оспіваний в українській народнопоетичній творчості з такою любов’ю і таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи більше.
На переконання автора твору, про який ідеться, Мізинську археологічну культуру сповна успадкувала Трипільська, за визначенням письменника, цивілізація. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки та щедрівки й пісні календарнообрядових дійств. Колядки й щедрівки – явище суто українське. Не мають такого християни інших держав. Звучать дзвінкоголосо лише в Україні. Прославляння родючої рідної землі й усього, що вона дає роботящим рукам, криється глибоко в генній пам’яті одних із перших на планеті рільників, хліборобів.
Досліджують дивовижні здобутки Трипільської археологічної культури і тепер на Черкащині. За допомогою німецьких і польських археологів з надсучасною апаратурою окреслено межі протоміст з двоповерховими житловими будівлями. Рівного такому високорозвиненому немає в світі. Знайдено горн для випалювання посуду з глини та кераміки. Щоб застосувати подібне, еллінам знадобилося ще якихось троє століть.
Посилаючись на новітні відкриття, В. Пепа не приховує свого занепокоєння тим, що досі не оцінено прозірливість Т. Шевченка. Повернувшись 1845 р. після поневірянь чужими дорогами в Україну, в селі В’юнище неподалік славнозвісного Переяслава дивився віщим оком на страждання рідного народу. З невтримним гнівом у гостросатиричному творі “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” таврує супостатів, які “Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають”. Звертається до освічених: “спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?”
Щоб відповісти, навіть мудрому синові свого народу знадобилося не одне десятиліття. За лічені місяці до останнього подиху, в листопаді 1860 р., в зачині поезії “Саул” указав на головне з головного:
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан, було, в своєму раї.
І гадкигадоньки не має,
Пасе, і доїть, і стриже
Свою худобу та співає…
“У нас” — так само, як у Китаї, Єгипті та понад Індом і Євфратом, — підкреслює В. Пепа, — чабан з гирлигою, яка стала скіпетром монархічної влади і посохом церковних ієрархів, випасав ягнята і телята, щоб з розвитком цивілізації взятися за ораннясіяння й золоте збирати збіжжя”. Нерозривні тисячоліття Мізинської і Трипільської археологічних культур успадковує український народ. Бо ж ті тисячоліття — від його предків, рідних і дорогих”.
На думку письменника, Т. Шевченко не випадково наголошує, що чабан “співає”. “Бо так йому на роду написано. Він — предтеча дивовижно співучого етносу”. Недарма ж українська мова визнавалася на міжнародних форумах не лише другою за милозвучністю після італійської, а й однією з найрозвиненіших та найбагатших у світі за словниковим складом і здатністю передавати найтонші відтінки людських відчуттів.
До пророчого від Т. Шевченка у книжці додається заявлене Лесею Українкою: “Люди й покоління — се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може”. Тож якою мовою співає “чабан було в своєму раї?” Письменник стверджує, що мова дається етносу раз і назавжди — з появою родів, єдинокровні з яких об’єднуються в племена, а з розвитком цивілізації заявляють себе єдиним народом. Від самонародження мова невпинно розвивається, збагачується. Або, за украй лихих обставин, знищується супостатами. Гірких прикладів скільки завгодно. Українська зазнала і зазнає кричущих бід і переслідувань. Аби розрізняти їхні сигнали наперед, нам треба знати, що сталося в минулому і чим це було спричинено. Розуміння минулого — перший крок до розуміння майбутнього.
“Вічнавіч з вічністю” — книга не з таких, від якої можна зверхньо відмахнутися. Ідеться про визначальне, доленосне для українського народу й розбудови ним незалежної, самоврядної держави, омріяної не в віках, а в тисячоліттях. Чом би не висловитися фахівцям з галузей науки, які дотичні до осмисленого сміливою уявою письменника?
Чи не було б це спонукою до глибшого розуміння минулого не за один десяток тисячоліть. Мовиться ж, що без цього не збагнути, які ж шляхидороги торувати в майбутнє.
