Степан Жиляк: митець, який витворює українське бачення у скульптурі

Андрій БУДКЕВИЧ,
історик мистецтва

Степан Жиляк — митець, якому чужа філософія споживацького способу життя, він не сприймає і не приймає лицемірство, фальш, облуду, чи не тому звертається у творчості до видатних постатей нашого народу, державних і духових провідників — короля Данила, першого генія українства — Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Дмитра Яворницького, Миколи Гоголя…
Дивишся на роботи автора і гадка зринає: вони дуже українські. Одним із найвагоміших чинників впливу є мова (хай і непрямим). Науковець з берегів Дніпра Василь Шевцов переконує: “Якою мовою ми спілкуємося, такою мовою думаємо, такі й результати творчості думки. Мова не просто інструмент спілкування, це “програмний пакет” вирішення задач, призначення певному етносу”.
Про архіважливість мови у творчості писав і мислитель Р. Кісь: “Де немає повноводного українського мовленнєвого русла, де творець культури (художник, літератор, режисер, архітектор) не “купається” у живих комунікативних потоках рідного мовлення, не занурюється у “своє” спілкування — там його психокультурне життя неминуче розконцентровується чи того гірше — розщеплюється, роздвоюється. Формотворення починається вже у мовленні. Етос мовлення — це і є етос самої культури, і він — подібно до пахощів — хоч і не видимий, але пронизує собою геть чисто усе, усі культурні структури — зокрема і творчість художника, і письменника, і скульптора…”
Справді, за допомогою асоціативного ореолу мови митець створює свій індивідуальний український світ.
Блукає у творчих спільнотах думка, — що в мистецтві нічого нового не може бути створено, але хто дуже прагне, той знайде, як зуміти бодай промовити по-своєму, віднайти свою вузьку стежину. В думках нерідко триває гарячковий пошук, як саме втілити певну ідею. Якщо ж ця особлива напруга зникне, то і сам творець стане спокійним, навіть збайдужілим, застиглим, як бронза…
Михайло Гаврилко (призабуте ім’я талановитого українця воскресив для нас письменник Р. Коваль) — український скульптор, художник і літератор початку ХХ століття зауважував: “Техніку вважаю не ціллю, а тільки способом, техніка є зброєю артиста, як меч у вояка, а ціллю творчости — композиція…”
Зупинімо ж свою увагу на деяких роботах скульптора. Він неодноразово створював образ Т. Шевченка, волхва і національного Пророка. Великий Тарас у витворах митця і в молодому віці, і у зрілі роки наділений зором, поглядом езотерика, він має дар будителя, є вчителем народу, до заповітів якого не надто дослухаємося…
Вираз обличчя і вся постать Миколи Гоголя ніби промовляє про високість поривань і думок письменника, може, і про роздвоєність його єства. Ймовірним бачиться і…. потужне прагнення рвонути геть з холодного і чужого Петербурга до рідних земель Полтавщини?..
Ганна Горенко (Анна Ахматова) — поетка українського родоводу, хоча й не дуже це визнавала. Витончена жіноча натура, вираз обличчя оповитий сумом, але й повний рішучості, хіба не в такі миттєвості народжуються подібні рядки?…
“Та клянусь тобі янгольським садом,
Чудотворною іконою клянусь
І ночей наших полум’яним чадом —
Я до тебе ніколи не повернусь”.
Липень 1921 року (переклад мій. — А. Б.)
Степан Жиляк у співпраці з архітектором В. Шульгою, консультуючись у професора С. Стороженка, створив пам’ятник до 350-ліття Жовтоводської битви, який встановили 28 червня 1998 року у селі Жовто­олександрівці Січеславської області.
Перебуваючи у робітні скульптора, до речі, уродженця Івано-Франківщини, котрий від 1982 року мешкає і творить у Дніпрі, ще і ще раз вдивляюся у скульптурні роботи: “В’їзд у Єрусалим”, “Літа минають”, “Мамині руки”, “Двоє”… Не оминеш увагою “Чорногору”, що створена у вигляді оголеної жінки, “Скіфська мадонна” чарує, “Зоряна” створена автором на свій лад, але помітний тонкий вплив великого Архипенка…
Зізнаймося самі собі: нині, завдяки руйнівному впливу ЗМІ, передусім ТБ, у більшості втрачене бачення і відчуття справжньої краси. Мистецтво у масі сприймається на противагах — “подобається” чи “не подобається”. Буває, глядачі дивляться на твори очима місцевих мистецтвознавців, які дотепер грішать “радянським” (московським) світоглядним баченням і мисленням. Немає тієї поваги до людей, котрі в самотності несамовито уречевлюють у пластиці свою душу. Та не потрібно засуджувати цю публіку, провина ж бо лягає на її виховників…
Роки не йдуть, а мчать, завдання митці ставлять перед собою вагомі — вдосконалюватися, продовжувати експерименти і творити. Залишається дослухатися до значимих рядків із заповіту О. Родена:
“Пристрасно любіть своє покликання. Немає нічого прекраснішого за нього. Воно значно піднесеніше, ніж думає міщанин.
Художник подає великий приклад. Він пристрасно любить свою професію: найвища нагорода для нього — радість творчості. Шкода, в наш час дехто зневажає, ненавидить свою роботу. Та світ буде щасливим тільки тоді, коли у кожної людини буде душа художника, інакше кажучи, коли кожен знаходитиме радість у своїй праці.
Мистецтво — прекрасний урок щирості. Справжній художник завжди висловлює те, що думає, не боячись розтоптати існуючі норми. Тим самим він вчить щирості собі подібних…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment