Тернові ружі Галини Менкуш

Штрихи до творчого портрета знаної бандуристки

Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ,
письменник, заслужений діяч мистецтв України
“Бандура для мене — це все моє свідоме життя, без неї я не могла б існувати на нашій землі. Вона — той провідник, через який я передаю свої і народу мого болі-печалі. Коли я беру бандуру, пульс життя в собі одразу ж відчуваю, пульс биття серця мого народу доловлюю. Через неї виливаю свою душу, що в ній криком кричить чи бурхливою радістю озивається. Струни самі наздоганяють одна одну, творять мелодію настрою мого й народу, повідуючи про величні або трагічні події в історії козацтва. І не тільки козацтва. Ось чому серце покликало озвучити вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Василя Симоненка, Володимира Іванишина, Василя Стуса, Дмитра Павличка, а водночас перейняти історичні думи, пісні од відомих в Україні бандуристів — у них нерв народу, а я на той нерв натикаюся і він озивається в мені звуками бандури й голосом. Виходжу на сцену і працюю з позиції, що я — дочка свого народу. Для нього співаю все те, що його й мене болить”, — зізналася мені якось Галина.

У цьому пристрасному монолозі — її сутність. Хоч і багато жінок-бандуристок з’явилося в повоєнні роки, вона стоїть поряд із професіоналами-чоловіками. В її співі й грі пульсують кобзарські традиції і передусім бандуристів-імпровізаторів, якими були Гнат Хоткевич, Іван Кучугура-Кучеренко, Георгій Ткаченко, Федір Кучеренко, Зіновій Штокалко, Василь Ємець, Євген Адамцевич, Федір Жарко, Єгор Мовчан. Вона повноцінна спадкоємиця їхнього мистецтва.
У репертуарі Галини Менкуш крім історичних, героїчних, побутових і жартівливих пісень одинадцять (!) дум безіменних творців ХVІІ—XIX століть і сучасних авторів з наявними ознаками цього єдиного в світі епіко-героїчного жанру, що змусив світову громадськість глянути на кобзарську творчість нашого народу як на явище оригінальне й неповторне. Зазначу при цьому ще одну прикметну деталь: Галина Менкуш — музикант-професіонал і в співі, і в техніці та манері гри на бандурі. Можна було б сподіватися академізму, а отже, й належної відстані від традиційного кобзарського виконавства, спрямування його в площину мистецтва для інтелектуалів. Але цього не сталося: свій професіоналізм Галина Менкуш поставила на службу народу, на пропаганду історичного кобзарства, виявляючи в інтерпретаціях достоту героїчного, драматичного і по-жіночому ліричного, материнського: мужній голос кобзаря і пристрасний голос матері України злилися в ній. Вона народила на концертній естраді тип нового кобзаря тривожного XX віку, в співі й бандурі якого пристрасно нуртують ідеали визвольних змагань за незалежність України, за утвердження в ній волелюбного гетьманського духу, козацького демократизму. Вона, як і її звитяжні побратими кобзарі, — речниця вольності, а тому її мистецтво й лякало комуністичних керманичів, тому вони постійно тримали її під своїм недремним оком.
Цю ностальгію за трагіко-героїчною Україною Галина Менкуш, дочка хороброго вояка УПА Івана Білого, якого 1944 року разом з вісімнадцятьма побратимами оточили і розстріляли енкаведисти, і його вірної дружини, зв’язкової УПА, Ярослави Менкуш, розпочала пробуджувати в людських серцях уже з V курсу навчання у Львівській консерваторії думою “Сліпий” за поемою “Невольник” Т. Г. Шевченка. Виконувати її благословив єдиний і улюблений педагог з бандурного мистецтва Василь Явтухович Герасименко, нині заслужений діяч мистецтв України, професор, один з найталановитіших конструкторів інструмента. Ця перша в житті Галини дума, винесена на сцену Львівської філармонії 1967 року, стала пробою на виконавську самостійність, а сам виступ — своєрідним посвяченням у кобзарі і в місію, яку вони повнили, йдучи в гущу козацтва, селянства. Саме того вечора вона усвідомила, що бандура в її руках — то виразник душі рідного народу. Не забуваймо, що це був рік, коли вже відлига бралася кригою і розпочалися масові репресії волелюбної національної інтелігенції і запроторення її в спецгулаги.
Благословенним для Галини Менкуш було знайомство з Федотом Яковичем Кучеренком, кобзарем за покликанням, за посадою — вченим-секретарем Сільськогосподарської академії в Києві. Від нього вона вперше почула думу “Плач Ярославни” за Шевченком, перейняла її емоційний стрій виконання. За своїм звучанням, ладовою системою дума якнайліпше лягла на голос і душу молодої артистки. Творець мелодії думи почувався щасливим, що передав її в надійні руки. Особливо хвилююче передавала Галина звернення своєї героїні до вітру, в якому доловлювалося передчуття смерті, якщо коханий Ігор не повернеться: “Загинув ладо, я загину!” — лунало як закляття і віра в його повернення в стольний Київ. У пристрасному співі й трепетних звуках бандури далека історія озвалася сучасністю, сколихнула серця слухачів, зойкнувши болем за уярмлену більшовиками Україну.
Багато приємних хвилювань подарував Галині Менкуш 1968 року республіканський конкурс молодих виконавців — за натхненну інтерпретацію думи “Плач Ярославни” та інших композицій її, на той час уже артистку інструментальної групи знаменитого Українського народного хору імені Г. Верьовки під керівництвом Анатолія Авдієвського, було відзначено званням лауреата першої премії.
Ці пам’ятні виступи допомогли молодій виконавиці знайти своє осібне місце в непростому бандурному мистецтві — вона стає співцем мужньої, сильної, героїчної української жінки-матері. І на цьому шляху етапною стає для Галини дума про князівну Либідь. Історія появи в репертуарі бандуристки цього епічного твору доволі цікава. В якомусь журналі вона прочитала три новели про київських жінок-патріоток і загорілася палким бажанням мати в своїм репертуарі думу про князівну Либідь. Поетеса Леся Тиглій, яка свого часу присвятила молодій бандуристці чудові віршові рядки, на основі однієї з новел написала думу, використавши цілий арсенал символів, тропів, притаманних поезії XX віку. Бандуристка одразу ж звернулася з текстом до композитора Анатолія Кос-Анатольського: він ще у Львівській консерваторії (викладав у неї гармонію) не тільки виділив з-поміж інших талановиту студентку, а й палко підтримав її перші виступи на сцені, пообіцяв навіть скомпонувати для неї думу. Анатолія Йосиповича патріотичний порив твору Лесі Тиглій захопив, проте перевантаженість поезії сучасними атрибутами мислення відстрашувала. Та все ж після тривалого листування композитор підкорився Галининому бажанню і створив-таки думу в ключі історичного епічного мелосу з вкрапленням, як того вимагали поетичні рядки, дихання музики XX століття.
Перше виконання думи відбулося у Львівській філармонії 1973 року, коли вознесіння сумнозвісного Валентина Маланчука, головного партійного ідео­лога Володимира Щербицького, який топтався брудними чобітьми по всьому, що Україною звалося, сягала свого апогею. Галина знала, що ризикує, виносячи на суд львів’ян думу, але навіть не помислила відмовитись. Готуючи доньку до виступу, мама, Ярослава Михайлівна, чудова модельєрка народного вбрання, пошила та оздобила їй сукню в стилі XI століття, гармонійно поєднавши сині та золотаві кольори. Коли Галина тільки-но вийшла на кін, зала на мить завмерла, побачивши таке поєднання барв, відтак розрядилась шквалом оплесків. А коли пристрасно заспівала — одразу ж наладнала серця слухачів на патріотичний лад. На кличі-воланні “Я — князівна Либідь! Вставайте всі, кого ще рабства пси не стережуть!” присутні в єдиному пориві посхоплювалися з місць. Обіймаючи радісним і сумним поглядом розхвильованих слухачів, які так себе підсвідомо “видали”, дівчина зрозуміла, що це їй просто не минеться і, аби уникнути ексцесів із “ревними стражами порядку”, залишила залу філармонії з чорного виходу. Подібний сплеск почуттів слухачів на виконання “Князівни Либеді” повторився і в Москві, Ленінграді, але без утечі через чорний вихід — до мракобісся “по-українському” там влада не дійшла.
Особлива сторінка в творчій долі Галини Менкуш — пісня “Тернова ружа”. Слова Володимира Іванишина настільки її захопили, що до композитора й не зверталася — пристрасна музика сама собою вирвалася з глибини її серця і схвилювала тисячі людей. А сама Галина пережила жахний період — її позбавили права співати власну пісню, називати автора слів. І тоді це “безіменне творіння народу” понесло по Україні і по світах славнозвісне тріо “Золоті ключі” в складі Ніни Матвієнко, Марії Миколайчук, Валентини Ковальської. Аби не накликати на себе гніву маланчуківських дозорців, “Тернову ружу” до концертних програмок подруги не включали, а вхитрялися виконувати її “на біс”, як улюблену народну пісню. Слухачі все розуміли, сприймали її як власну тернову долю під п’ятою більшовиків, повторюючи про себе разом з виконавицями щемний приспів: Тернова ружа, тернова доля // Спогадом білим кружляє в небі. // Тернова доля, тернова ружа, // Іду до тебе, іду до тебе!
Так “Князівна Либідь”, як і авторська композиція “Тернова ружа”, пройшла тріумфально-трагічною сторінкою через увесь творчий шлях бандуристки. Виконувала їх, як й інші патріотичні композиції, будучи вісімнадцять літ солісткою Київської державної філармонії, не в Києві, Полтаві, Харкові (тут виносити на сцену подібні твори влада категорично забороняли!), а в сільських і районних клубах, будинках культури, далеких від політики, хоч… і там люди з порозумінням сприймали її спів.
Композитор Анатолій Кос-Анатольсь­кий написав спеціально для Галини Менкуш ще два епічні твори — “Думу про золоті віки” за Лесею Українкою та “Козацькі могили” на власні слова (вірші зродилися в серці під час перебування на місцях Берестецької битви 1651 року).
А невдовзі в репертуарі бандуристки з’явилася “Пісня полонянки” на слова Дмитра Павличка, музику композитора Володимира Губи, близька за духом до “Князівни Либеді”.
Історія народження цієї пісні-балади теж незвичайна, як багато чого в творчому житті Галини. Якось у неї відбулася зустріч із поетом Дмитром Павличком і композитором Олександром Білашем. Дмитро Васильович зачаровано слухав молоду бандуристку. “Зверни увагу, Сашко, як дивовижно співає ця дівчина!” — схвильовано вигукнув. Під враженням від цієї зустрічі Павличко написав “Пісню полонянки”, яку невдовзі поклав на музику Володимир Губа. Пісня мала була прозвучати в фільмі “Захар Беркут”, однак звідти її “пішли”, і прем’єра відбулася на сцені нинішньої Національної опери в концерті відомих кобзарів України. Пристрасні патріотичні слова поета, така ж хвилююча музика, натхненне виконання викликали захват, патріотичний порив. Рядки приспіву “Ой не йди в неволю, молода княгине, За твою свободу святе військо гине! Горе рабам, горе!”, як і з символічним підтекстом фраза “Вкрила нашу землю сарана проклята”, сприймалися відчайним воланням уярмленого українського народу. То був клич позбутися неволі.
І цю пісню-баладу було взято також під гебістський приціл. Отак Галина Менкуш у ті прокляті роки, коли червона Україна “благоденствувала”, залюлюкана більшовицькими прапорами, гаслами, забувши в непам’ятті про свій рід і коріння, про свої героїчні звитяги й трагедії в минулому, про голод 1933 року, про репресії 30-х і наступних років, взяла на себе ношу пробуджувати народ від сплячки, нагадати йому словами Василя Симоненка:
Народ мій є! Народ мій вічно буде!
Ніщо не перекреслить мій народ!
А поряд із цими патріотичними думами, піснями-баладами в репертуарі Галини Менкуш чільне місце посіли традиційні кобзарські думи. Вона була твердо переконана, що не можна називатися кобзарем, бандуристом, не маючи їх у творчому активі. І великими навчителями стали для неї кобзарі Євген Адамцевич, Єгор Мовчан, Федір Жарко, Георгій Ткаченко, яких слухала, з якими творчо спілкувалася, мистецтво яких пропускала через серце і розум. А ще надзвичайне враження на неї справили записи бандуриста з діаспори Зіновія Штокалка, у виконанні якого балади, думи й билини справляли унікальне враження. Вона раділа й почувалася щасливою, що на її очах виготовляли власні бандури її єдиний великий учитель Василь Герасименко (із сконструйованою ним бандурою артистка не розлучається впродовж свого довгого творчого життя), брати Петро, Олександр Гончаренки (перший з них, між іншим, — свекор Галини Менкуш).
Тоді, в пору творчого визрівання, активного спілкування зі своїми духовними наставниками-провідниками, артистка дійшла серйозних висновків, сформулювала для себе кредо, якому не зраджує ні на мить:
“Минуле — це фундамент з прекрасною церквою на ньому. Кращої сьогодні ми вже не збудуємо, тому шануймо свій храм, розпросторюймо його у прийдешнє. Ця культура залишиться з нами на віки. З неї маємо виходити. Кобзареві необхідна абсолютна відкритість душі. Слухачі пробачать, якщо навіть десь не та нота взята, не зовсім досконалий сам голос, однак не пробачать фальші душі. І головне ось у чому: не той бандурист, який собі грає пісню під бандуру, а той, який органічно поєднує в собі і спів, і техніку гри на інструменті, до того ж уміє імпровізувати. Дума дійде до слухачів, якщо залишить у них свою душу, а її виконавець — своє серце.
Я злилася з долею свого народу. А отже, і з його думою, історія мене боліла, болить, а дума — це і є та історія. Коли співаю думу, бачу в ній її творця — народ. Нею він передав розуміння слова, обрамленого музикою. Тут нічого ні додати, ні відняти. Що народ вистраждав у слові, музиці — оце й мушу передати”.
З таким усвідомленням і розумінням думи Галина Менкуш щоразу виходить на кін. І належить вона до бандуристів-сучасників того вищого ґатунку, в мистецтві яких минуле й сучасність тісно переплітаються, творячи художньо вражальний, переповнений емоціями образ. Як яскравий приклад можуть слугувати інтерпретовані нею думи “Буря на Чорному морі”, “Про козака-бандуриста”, “Плач невільників”, “Маруся Богуславка”, “Про трьох братів азовських”, “Про козака Голоту”. Останні три думи — вершини її імпровізаційного мистецтва. В них вона майстерно відтворює діалоги, тембральними барвами голосу переконливо характеризує своїх героїв.
Органічно також вплітаються в її репертуар історичні пісні, балади — “Ой на горі огонь горить”, “Ой крикнула лебідонька”, “Козака несуть”, “Про козака Плахту” на музику Вадима Смогителя…
Її, як зізнається, “тягне” і на створення власних композицій. В доробку їх чимало. Це і “Тернова ружа”, “Гей, Радиславо”, “Колискова”, “Джерело”, “Осене, осене” на слова В. Іванишина, і “Балада про воронів” та “Лебеді” на слова О. Олеся, і “Ой майнули білі коні”, “Лебеді материнства” на слова Василя Симоненка, і “О земле втрачена, явись”, “Ярій, душе” на слова В. Стуса (до речі, вона першою в Україні омузичила його вірші), і “Кругом неправда і неволя…”, “Гомоніла Україна” на слова Т. Шевченка і… Та навіщо все перераховувати? Відзначу лишень, що співана патріотична поезія їй легко лягає на душу і лунко відгукується в серцях слухачів.
Є в доробку бандуристки й інструментальна композиція “Весняна фантазія”. Доречно нагадати, що Галина Менкуш — перша виконавиця багатьох інструментальних творів Анатолія Коломійця, Миколи Дремлюги, Віталія Кирейка, Богдани Фільц, написаних спеціально для бандури.
Цілком природно вписалося її мистецтво і в тканину композиції історичного роману “Маруся Чурай” Ліни Костенко, яку підготувала для читання на кону наша славна майстриня художнього слова Ніла Крюкова. Пісні Марусі Чурай, що їх по ходу дійства виконує бандуристка, по-справжньому хвилюють, посилюють емоційне звучання вистави. Галина реально втілювала на сцені пісенну душу Марусі, бо майже переконана, що народна піснетвориця за природою свого таланту була бандуристкою.
Не забуваймо, скільки крові коштувала Нілі Крюковій, Галині Менкуш і авторці історичного роману Ліні Костенко спроба втілити моновиставу “Маруся Чурай” на кону, бо ж було це на самому початку застійних вісімдесятих років! Весь світ тоді захоплено привітав ляпас по обличчю, що ним прилюдно “нагородила” мужня поетка директора Київської філармонії за знущання над нею, артистками. Це він, виконуючи вказівку ЦК Компартії України, Міністерства культури, всіляко чинив опір, аби не допустити патріотичний твір Ліни Костенко на престижну столичну сцену. В широкому розумінні то був ляпас тодішній системі. Прем’єра таки відбулася — композиція пролунала громоносним вибухом, вписавши яскраву сторінку в біографії Ніли Крюкової, Галини Менкуш і в мистецьке життя України.
Так само створили напрочуд яскравий дует артистка Людмила Лимар і бандуристка Галина Менкуш у моновиставі “Відьма” за однойменною поемою Тараса Шевченка.
З літературно-музичними композиціями “Маруся Чурай”, “Відьма” виконавиці об’їздили не лише Україну, а й побували в Австрії, Америці, Канаді —і всюди їх супроводжував успіх. Вся преса відзначала, що ці дуети не просто композиційно виправдані, а й двоєдині за задумом, емоційною наснагою виконання. Для вимогливої до себе, свого мистецтва Галини Менкуш ця співпраця розкрила ще одну грань творчих можливостей.
Мабуть, пам’ятають шанувальники кіно і фільм “Пропала грамота” незабутнього актора і режисера Івана Миколайчука. Творець чудової романтичної кінострічки не побоявся опальної Галини Менкуш, доручив саме їй озвучити найвідповідальніші кадри і за це йому бандуристка вдячна. Хоч кінокартина довгі роки перебувала під забороною, та все ж, нарешті, діждалася свого зоряного часу.
Шанувальники таланту Галини Менкуш щиро зраділи появі в торговельній мережі платівки-гіганта “Ой крикнула лебедонька”, випущеної 1986 року Всесоюзною фірмою “Мелодия”, на якій звучать народні пісні, балади, думи. Українське радіо також здійснило чимало записів бандуристки для своїх фондів. Вийшли масовими тиражами аудіокасети “Галина Менкуш”, “Наша дума, наша пісня”, “Сад любові”, “Євшан-зілля”. Побачив світ збірник концертного та педагогічного репертуару “Бандуро моя мальованая” (К., 2000).
Останнім часом Галина Менкуш багато уваги приділяє педагогічній роботі, розкриваючи перед своїми вихованцями чарівний світ кобзарського мистецтва, посвячуючи їх у секрети бандурної техніки. Серед її учнів є вже лауреати міжнародних конкурсів, професіональні бандуристи-виконавці, які продовжують прекрасну школу своєї талановитої навчительки. В її класі опановують бандуру і студенти з Японії, яких педагог буквально загіпнотизувала звуками цього дивовижного інструмента, і відтепер вони чаруватимуть ним слухачів у себе на батьківщині.
Такий у стислому зарису діапазон творчої діяльності Галини Менкуш, з 1994 року заслуженої, а з 2002-го — народної артистки України. За тоталітарної доби їй намагалися обрізати крила — не вийшло! Безуспішно силкувалися завербувати на “почесну службу” в органах КГБ — не на ту натрапили! Докладали хисту зробити її покірною більшовицькій системі – не вдалося! Стільки ж волі й духу виявила ця невеличка, але по-чоловічому витримана й загартована жінка, пристрасна пропагандистка всепереможного кобзарського духу!
Знана й шанована в Україні бандуристка Галина Менкуш відзначатиме свій ювілей, яким підсумувуватиме свій внесок у розвиток кобзарського мистецтва України. Що він вагомий — жодних сумнівів. А от чи почувається вона сповна зреалізованою і щасливою в демократичній Україні, незалежність якої впродовж кількох десятиліть так свідомо і самовіддано наближала? Чи встелилася її путь замість тернових руж духмяними червоними, рожевими трояндами? Відповісти ствердно важко хоча б тому, що справжня нова демократична Україна заясніла Галині Менкуш лише з перемогою сонцесяйної Помаранчевої революції, в яку свято увірувала, отож сподівається, що її талант, творчий досвід обов’язково прислужаться в духовній розбудові нашої молодої держави.

09.07.2005 року

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment