Україна радянська: окупація чи оазис раю?

Іван ШПИТАЛЬ

“Найшовсьтаки один козак Із міліона свинопасів” (Шевченкове), який заявив, що радянський період української історії є окупацією. Це не просто козак. Як на наші, ще й сьогодні лукаві щодо Правди Історії часи, то це — справжній лицар!
Й ім’я лицаря — Володимир В’ятрович.
Ну, звичайно ж, така одверта, правдиво оголена оцінка тривалого періоду нашої минувшини викликала й відповідне реагування. Дехто від такої несподіванки аж здригнувся, аж вуха прищулив (втягнув у комір). Схоже, йойкнуло серце і в Петра Кралюка, який на заяву В. В’ятровича відгукнувся публічно розлогим дописом з нотатками явного роздратування та іронії (“День”, 2018. — № 3—4. — 12—13 січня).
Бачите, на думку доктора філософії П. Кралюка, це не просто заява одного з учених, а керівника інституції, що має і науковий, і політичний характер, впливаючи на формування державної “політики пам’яті”. У тімто й вага та суспільнополітична значущість заяви В. В’ятровича, що зроблено її не десь на кухні, а керівником установи, покликаної дбати саме на державному рівні про те, щоб Правда Історії, Історична Справедливість, кастровані ідеологічними коновалами, стояли на ногах, а не на голові та ще й підперті милицями фальсифікату! До того ж, цю заяву зробив вчений, який, погодьмося, таки ж розуміється на різниці цін, скажімо, на в’язку московських бубликів і на барель української крові!
Адже “політика пам’яті”, за концепцією В. В’ятровича, тільки й має бути історично достовірною та науково вивіреною. І найголовніше — в інтересах українського народу, а не в інтересах “п’ятої колони”, яка ностальгує за світлим радянокапеесесівським минулим!
Ну, звісно, це не до шмиги симпатикам соціалізму, яких, за прикидкою П. Кралюка, “чимало, навіть серед молоді”.
Що правда, то правда. Таких справді достобіса.
Щойно “одного козака із міліона свинопасів” звільнено з посади директора Українського інституту національної пам’яті. І це, певно ж, не на посилення в суспільстві переконань “національно орієнтованих середовищ”, а — без сумніву — на превелику радість ностальгуючих за радянським минулим.
Хотілося б дізнатися від добродія П. Кралюка: яка цінність доби радянської переважує цінність життя бодай однієї людини? І які надбання соціалізму та комунізму в Україні переважують десятки мільйонів людських життів, загублених у радянських гулагахкаторгах? А якими одиницями виміру визначити силу фізичних і моральних страждань народних упродовж радянських десятиліть??!

Україна радянська: таки окупація,
або Як радянщина двоголовим змієм (Ленін—Сталін) заповзала в Україну
Надо уметь пойти на всяческие уловки, хитрости, нелегальные приемы, умолчания, сокрытия правды, лишь бы вести во что бы то ни стало коммунистическую работу (В. Ленин. — Т. 41, С. 38). По пам’яті.
В історії людства немає періоду, який за масштабами народовигублення руйнувань та магнітудою соціальних потрясінь перевищував би століття у межах 1918—2018 років. Сім із лишком десятиліть цього жахливого століття припадає на радянську добу!!!
Для України минуле століття почалося агресією, і в двадцять перший вік перейшла агресія! І що показово: і вихідні рубежі агресора, і фізіономія окупанта — ті самі.
“В Наркомвоен 13(26) января 1918. Прошу выдать товарищуподателю патронов к наганам, браунингов всех трех номеров и других патронов как можно больше для Главкома. Податель — Николай Кузьмич Кузьмин, начальник Красной гвардии Харьковского округа. Ленин” (стор. 468).
“В Морской революционный комитет. 15. І. 1918. Прошу принять экстренные меры, чтобы дать немедленно в распоряжение тов. ТерАрутюнянца 2000 матросов для военных действий против буржуазной Рады. Ленин” (стор. 469).
Щороку Україна пам’ятлива й великосерда наприкінці січня на Аскольдовій могилі оплакує Героїв Крут, які полягли в нерівному бою проти п’яної матросні та люмпенізованої грабармії полковника Муравйова. Оплакує й численні жертви окупованого тоді пітерськомосковськими мародерами красеняКиєва. Про страждання киян і всієї України тих часів з болем написав у “Слові до живих” академік Сергій Єфремов.
На жаль, ні історики, ні масмедійники не розповідають сучасній молоді про глибинні причини Крутянської трагедії, яку спричинило поблажливодовірливе ставлення тодішньої української влади (Винниченко, Грушевський) до Москви, яка, мовляв, не заподіє нічого лихого братньому українському народу. Хто, крім, може, деяких істориків, знає ім’я того “самого чєловєчного чєловєка”, який наказував видати “патронов как можно больше” та “принять экстренные меры, чтобы дать немедленно… 2000 матросов”, які під Крутами показали свою “доблесть”, доколюючи багнетами поранених у бою київських студентів!!!
Доблесть, саме доблесть! У телеграмі “Главнокомандующему М. А. Муравьеву”, наказуючи йому “экстренно” підтримати “революционные отряды в Бессарабии”, “Председатель Совнаркома Ленин” запевняв: “Мы ни на минуту не сомневаемся, что доблестные герои освобождения (!!! — І. Ш.) Киева не замедлят исполнить свой революционный долг” (17 лютого 1918, стор. 476).
Ось така мораль і моральність лежали в основі курсів марксизмуленінізму, на яких виховувався “советский человек”. Ленінські принципи були для нього святіші за Святе Письмо.
Так, так, товаріщі! Таки окупація і народовбивство!
“Председателю Украинской Чрезвычайной Комиссии. 4 июня 1919. Дорогой товарищ! Уполномоченный Совобороны говорит — и заявляет, что несколько виднейших чекистов подтверждают, — что на Украине Чека принесли тьму зла, быв созданы слишком рано и впустив в себя массу примазавшихся. Надо построже проверить состав, — надеюсь, Дзержинский отсюда Вам в этом поможет… Привет! Ваш Ленин” (стор. 574).
Фізичне знищення в чекістських застінках та в концтаборах “безидейних”, “колєблющіхся”, “подозрітєльних” Росія ленінська, Росіяокупант поєднувала з небаченими в світі грабунками.
“М. В. Фрунзе. 18 мая 1921. Урожай на юге превосходный. Теперь главный вопрос всей Советской власти, вопрос жизни и смерти, — собрать с Украины 200—300 миллионов пудов. Для этого главное — соль. Все забрать, обставить тройным кордоном войска все места добычи, ни фунта не пропускать, не давать раскрасть. Это вопрос жизни и смерти.
Поставьте повоенному. Назначьте точно ответственных лиц за каждую операцию. Мне их список (все через Главсоль).
Вы — Главком соли.
Вы отвечаете за все.
Председатель Совета Труда и Обороны В. Ульянов (Ленин)” (стор. 681).
“А. Г. Шлихтеру. Т. Шлихтер! Получили ли Вы на Украине директиву ЦК (о 50 млн. к 1/V? 2) Если не подвезете к 1/V или 1/VI — мы околеем все. Ленин” (19 марта 1919, стор. 521).
“Членам Совета Труда и Обороны”. Конец июля 1920.

  1. Войскам Кавкфронта идти пешком через всю Украину, рассчитав маршрут так, чтобы в каждую волость (из 1900 приблизительно волостей Украины) заходить дважды, через определенный промежуток времени, сначала конная, потом пешая часть для выполнения (а потом проверки выполнения) следующих задач:
    а) сбор продовольствия (по разверстке);
    б) составление на месте, т. е. в каждой деревне, под охраной местных крестьян и под их ответственностью, двойного (против разверстки) запаса продовольствия (ссыпанного в амбаре, в доме попа, помещика, богача и т. п.).
    После ухода войска специальной задачей местной власти (за неисполнение этой задачи — расстрел) является ведение в исправности и сохранности этого списка;
    г) Разоружение крестьянбогатеев.
    Полный сбор оружия. Ответственность за ненайденое оружие на начальнике воинской части; за незаявленное оружие на том, у кого (расстрел) и на всей группе ответственных крестьян (штраф, но не деньгами, а хлебом и вещами; конфискация имущества, арест; работы в копях).
  2. В упорных волостях или селах воинские либо организуют “третье посещение”, либо остаются на постой подольше (до 2х недель) для наказания и исправления.
    Председатель Совета Обороны В. Ульянов (Ленин)” (стор. 666).
    Так, так, з університетських курсів ми пам’ятаємо ленінський полум’яний заклик: “Україна визволяється — спішіть до неї на допомогу!” Щоправда, вже й тоді здогадувалися, що то була за “допомога” (“тьма зла”, “расстрел, расстрел, расстрел”). Тепер же національна пам’ять українців, віками заморожувана москальством, потроху оживає, викорчовуючи фальшиве москволюбіє.
    “П’ята колона”, однак, ще й сьогодні сильно пручається: не хоче, щоб “соціалістичні цінності” були піддані ревізії. Та ні, Правда Історії спонукає дослідників до визнання України радянської як республіки московськомаріонеткової (при всіх її державницьких формальностях) — окупацією.
    У відповідь на проголошену ІІ Всеукраїнським з’їздом Рад (25 березня 1918 р. в Таганрозі) незалежність Української Народної Республіки у відповідності з “Декларацією прав народів Росії” майбутній “батько народів” як член уряду Радянської Росії (нарком у справах національностей) вже 4 квітня 1918 р. по прямому проводу заявив Голові ЦВК Рад України В. П. Затонському: “Достатньо грали в уряд і республіку, здається, досить, пора кинути гру” (Очерки истории Коммунистической партии Украины. К., 1964. — С. 243).
    Він же, Сталін, у листі до Леніна від 22 січня 1922 р. писав: “За чотири роки громадянської війни, коли ми через інтервенцію змушені були демонструвати лібералізм Москви в національному питанні, ми встигли виховати серед комуністів, мимо своєї волі, справжніх і послідовних незалежнівців, котрі вимагають “справжньої незалежності”. Молоде покоління на околицях “гру в незалежність” відмовляється розуміти як гру, вперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету” (Известия ЦК КПСС. — №9. — 1989. — С. 199).
    Уряд Радянської України на цей брутальний випад проти України незалежної відповів рішучим протестом, але він не був задоволений. Бо І з’їзд Компартії України (липень 1918 р.) розпустив Народний Секретаріат під приводом, що він, мовляв, “не є тим прапором, за яким могли б піти широкі маси” (Комуністична партія України в резолюціях, рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. — К. — 1976. — Т. І. — С. 121).
    Так було знищено ідею Української Незалежної Державності. Доконав її Раднарком РРФСР, який у грудні 1918 р. прийняв постанову, де йшлося: “за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської республіки самостійною державою” (Известия Всероссийского ЦИК Советов. — №282. — 24 декабря 1918 г.).
    І ще одне посилання на Сталіна. Коли його запитали, як він розуміє пункт Конституції СРСР про право виходу союзних республік з СРСР, Сталін відповів: “на те в республіках існують компартії, щоб цим правом вони ніколи не скористались” (Цит. за: А. К. Бичко, І. В. Бичко. Феномен української інтелігенції. — К., 1995. — С. 93—94).
    Можна навести десятки й сотні документів, які свідчать про неперервну фізичну й духовну агресію ПітераМоскви проти України. У багатьох ленінських телеграмах відчайдушне волання: “Хлеба! Хлеба! Хлеба! Иначе все мы околеем!” Або: “Иначе катастрофа неминуема!” І не тільки хлібасолі, а й вугілля, цукру, салам’яса, олії, спирту і т. ін. Споряджались цілі бронепоїзди на заготівлю хліба та інших продуктів. Можна уявити, які то криваві були жнива, якщо жниварі були озброєні гарматами, кулеметами, шаблями, гвинтівками, наганами… (“Патронов как можно больше!!!”). У когось же ті патрони розряджалися?!!
    “Вожді” не давали ПітеруМоскві “околєть”. Вони рятувалися за рахунок України! І в 1921—1922, і в 1932—1933, і в 1946—1947 роках. У 1922 році, коли українці від голоду вмирали мільйонами, “самый человечный человек” виділив 200 000 золотих рублів для “поправки здоров’я” компартійної еліти на західноєвропейських курортах! Посланець Сталіна в Україні з питань хлібозаготівель Мендель Хатаєвич з гордістю вихвалявся: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік (1933й. — І. Ш.) став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!” (О. Субтельний. Україна. Історія., К. — 1993. — С. 510).
    Колгоспи — одне з найцінніших надбань у системі соціалістичних цінностей. Сучасне покоління не знає, що це таке. Отож… Автор цих рядків до вступу в університет (у 1952му) рік працював обліковцем у колгоспній конторі. Нараховував трудодні. Щоб заробити трудодень (паличку), косар повинен був скосити 35 соток жита. За це йому нараховували оплату: 10 копійок грішми та 200 грамів зерном.
    Мати моя, Меланія Павлівна, 1886 р. н., працювала на постійній роботі: 22 роки пекла хліб для механізаторів та працівників ферми. І водночас бігала з граблями за 8 км в’язати за косарем снопи жита чи пшениці, проса чи гречки… Батько, Григорій Костянтинович, 1889 р. н., до війни порав жеребців, а після війни працював на різних фізичних роботах. У 1965 році батькам уперше нарахували пенсії: батькові — 5 крб. 33 коп., матері — 2 крб. 24 коп. Довічно!!! Хай живуть соціалістичні цінності!!! І їхні адвокати!
    Про досягнення соціалізму в Україні розповів Василь Пахаренко у розвідці “Третій людомор” (“Літературна Україна”. — 17 жовтня. — 1991). З пошаною до автора за його ґрунтовну працю цитуємо:
    “Статистична довідка”. З 1928 по 1953 р. існували практично незмінні суто символічні заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію. Так, 1948 р. центнер збіжжя коштував державі 7,5 крб., 1952 р. центнер кукурудзи — 5,4 крб., цукрових буряків — 10,8 крб., городини — 19,2 карбованця… На купівлю вантажівки ЗИС у 1940 р. колгосп мав продати державі 99 тонн пшениці, у 1952 р. — 156 тонн.
    1952 р., наприклад, за центнер жита можна було купити лише 15 метрів ситцю, 0,9 кг цукру, 0,5 кг олії”…
    Та не хлібом єдиним, не олією, не цукром, не ситцем… Чом би докторові філософських наук, адвокатові симпатиків соціалізму, не розповісти сучасному й майбутньому поколінням про етнопсихологічний розбій, що його розпалювала в окупованій Україні Росія білоцарська і комунобільшовицька?! Яка розкішна тема — так і проситься на люди!
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment