Велика сила рідного слова

У День української писемності та мови від Львова до Сіверськодонецька, від Новгород-Сіверського до Одеси і, звичайно ж, у серці України урочисто і піднесено звучить українське слово. Насамперед на тих численних заходах, які вже понад чверть століття повсюдно організовує і проводить Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. У столиці Центральне правління Товариства спільно з просвітянами Київського міського об’єднання відзначили цей день в актовій залі Київської міської державної адміністрації.

— Cлово формує все, — сказав, відкриваючи вечір, голова Товариства “Просвіта” Павло Мовчан. — Воно має магічну силу. Не випадково давні греки в термін “логос” вкладали так багато змісту. Для мене мова і слово — явище космічне, бо воно від Господа. Слово обожнене і слово формує кожного і всіх нас як націю. Якби не було мови, чи вистояла б нація? Наше пісенне слово, яке має прямий стосунок і до найбільшого епосу Сходу — Махабхарати (це 100 тисяч двовіршів, які були записані з пам’яті на пальмових листках), зберігає і оберігає нашу ідентичність. Це підтверджує і той корпус з 10 тисяч пісень, що були ще за радянської доби видані окремим томом. Це ті перлини народної творчості, які визбирувалися з пам’яті наших предків. Людина мала інформацію і зберігала її у своїй пам’яті, не передовіряючи тлінному паперу, як нині — аудіозаписувальній апаратурі.
Рідне слово, закарбоване в пам’яті, — наш оберіг. Воно не лише свідомість, а й підсвідомість. Може, тому ми вже двадцять п’ять років, фактично з часу здобуття незалежності, незмінно відзначаємо цей день. На превеликий жаль, у попередні роки влада Кучми (який підписав постанову про відзначення Дня української писемності та мови) не надавала цьому особливого значення: мовляв, а для чого це? Лише мої аргументи, зокрема, що 9 листопада — день преподобного Нестора Літописця, все-таки спрацювали. І це тоді, коли ще віч­но вчорашні — комуністи — виходили 7 і 8 листопада з прапорами і транспарантами, відзначаючи Жовтневий переворот.
Уся ця російсько-комуністична фальш, яка замінила правдиве слово ложним і супроводжувала нас стільки років, щезла. Бо слово правди від Бога, слово фальшиве — від диявола. І ми поступово позбулися цієї дия­воліади з нашої свідомості. Чому я на цьому наголошую? Тому що сьогодні ми ще не до кінця є розкутими. Ми не повернули собі позиції, які необхідно було за ці роки незалежності повернути. Лише торік під багаторічним тиском українства ми отримали Закон про мову. Хоча вже сьогодні бачимо прояви реваншизму. Агенти чужих впливів намагаються підмінити силу національного чинника наголосом то на лівизні, то на радикалізації, то на консервації, то на різних змінах тощо. Але ми чітко усвідомлюємо, що національне — найвизначальніше. У наших ворогів нічого не вийде! Не витіснять вони з нашої свідомості й підсвідомості наше, націо­нальне, як витіснили (тимчасово) нас фізично з Криму. Наш півострів, як і окуповані “русскім міром” території Донецької і Луганської областей, буде порятовано, якщо вони наповняться українським змістом, тобто українським словом. Ні попередня, ні нинішня влада цього досі не зробили. Вони не можуть чи не хочуть зрозуміти, що національне є стрижнем, імунною системою нації і держави. І навіть якщо нас, українців, залишиться 25 млн, як рекомендує демографічний оптимум для України так званий Римський клуб, їм усе одно ніколи не вдасться зробити нас манкуртами і рабами. Ті, хто посилається за кожної нагоди, що вони здобули 73% голосів підтримки, забувають уроки недалекої нашої історії — 1% рухівців, пасіо­нарних патріотів-українців вибороли і збудували незалежну Україну.
Cьогодні, — продовжив тональність попереднього виступу академік НАПН України Георгій Філіпчук, — як і повсякчас, маємо бути чесними передусім із собою. Особливо нині, коли ми воюємо. Особливо коли до нас прийшли незвані — не в двері, а через вікна залізли “брати”. У нас п’ятий рік триває кровопролитна не громадянська, а російсько-українська війна. А ми далі блукаємо в цій совковій тираді, що Україна є багатонаціональною державою. А ми різні, тому єдині. Це вже було. За всіма канонами і законами ООН ми мусимо передавати наступним поколінням, своїм дітям, онукам і правнукам, що Україна є державою національною!
1995 року, коли готувалася Конституція, ми, депутати-рухівці, виступили з ініціативою. Ми запропонували, щоб у преамбулі Основного Закону, в його першій частині було не просто означення, що це держава соціальна, демократична, правова. Ні — насамперед це держава є національна. І допоки у нас не буде у свідомості розуміння цієї надважливої для нас істини і справжньої правди, ми ще довго блукатимемо манівцями. І будемо безперервно втрачати і втрачати…
Українська мова сьогодні має стратегічне і геополітичне значення. Вона повинна зберегти, зміцнити і розвивати українську державу, яка має оберігати, зміцнювати і розвивати українське слово. Якщо цієї парадигми ми, українська інтелігенція, не зуміємо ствердити, об’єднатися і проявити політичну волю у ставленні до українського слова, то перебуватимемо у безперервних війнах.
Щойно я приїхав з великої конференції у Чернігові — так званого польсько-українського форуму. Тож наведу лише статистичні дані як яскравий приклад сучасної української політичної дійсності.
Було проведено соціологічне дослідження 667 учнів 7—11 класів. 96 % з них у першому пункті зазначили, що вони є українці. Але тільки 2 % (!) цих старшокласників спілкуються рідною українською державною мовою, 4,5 % — суржиком. І таким чином ми отримуємо те, що привело нас до трагедії. В Криму із 600 шкіл ми мали лише 0,2 % дітей, які вчилися українською державною мовою у своїй рідній державі. Замість будувати українські гімназії, розвивати українські університети, у Севастополі, де всього 300 тисяч населення, Київ створив 12 філіа­лів університетів Росії! У незалежній і суверенній Україні вони заявили, що за статусом Російської Федерації виховуватимуть молодь. Отже, з повагою до всіх нас, але не нашої влади, не ми визначали перспективу нашої української долі. Як сказав Дмитро Донцов, єдиний обнадійливий чинник у нашої української перспективи — українська молодь. Тому мусимо бути етично відповідальними за тих, кого виховуємо.
Невже ми не розуміли, що в університетах Луганщини лише 6 % послуговуються українською мовою? Невже ми не розуміли, що на Донеччині в університетах лише 11 % викладання різних дисциплін, і гуманітарних включно, велося українською державною мовою? І коли сьогодні ми втратили оце розуміння значущості українського слова, ми втратили частину свого суверенітету. Переконаний: ми повернемо наші землі лише тоді, коли повернемо національну свідомість наших дітей. Бувало, народи втрачали держави, втрачали конституцію, армію, землі — і повертали їх. Але лише за умови, якщо вони зберігали свою національну душу. А в основі нашої української душі лежить рідна українська мова. Нація оберігається і твориться у двох вимірах: рідної мови і рідної землі. І якщо людина дихає землею рідною і рідною мовою, то відбувається цвітіння, відбувається прозріння. І тоді ніякий зайда не прийде сюди. Тоді ми будемо непереможні. Ми будемо вічні. І тоді слава Україні набере справжнього і переможного чину.

Власн. інф.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment