Михайло НАЄНКО
Він родом із Луківки, що поблизу черкаської Звенигородки, але опинився в Криму за кадровим розподілом після закінчення Франкового університету у Львові. Вчителював, керував школою, райвно, займався й займається українською просвітницькою справою, але внутрішньо залишається поетом. Член НСПУ. Недавно відзначив круглу (двічі квадратну) дату. І видав книжку вибраного “Все, чим живу” (передмова голови творчого об’єднання Кримських україномовних письменників НСПУ Михайла Вишняка). З великими труднощами та перепонами передав він її й мені. Поговорили оце по скайпу, згадали студентські і пізніші роки, коли ближче заприязнилися як земляки, однаково віддані Слову. Моє Гуляйполе від його Луківки — за 3 кілометри через річку Тікич, яку колись убрід переїжджав разом із батьком десятирічний Тарас Григорович, їдучи волами до Криму по сіль. У вибраному Василя Григоровича — Шевченків дух: громадянська, лірична та дитяча поезія. Понад півстоліття він живе в Криму, а душа постійно лине сюди — на Звенигородщину, в Шевченків край. Про це — один із коротеньких його віршів:
Пів-Криму видно з мойого вікна.
В димках он гори, в сизому тумані,
Лісів осінніх вогнища багряні,
Озимини зелені письмена.
Для щастя провінційного мені,
Здавалося б, добра і цього досить.
Сюди б лише черкаську нашу осінь
Й шматочок неба рідного в вікні.
Інший його вірш починається словами Тараса:
“Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало”
А їх і справді дуже мало,
Як і колись, людей святих.
Чи зникли десь, чи повмирали
Й Господь послав не тих, не тих…
Вони, мов гаддя, розплодились,
Як на городі бур’яни,
Отим панам, либонь, не снились
Оці зажерливі пани…
Добро народне цуплять потай,
Хороми зводять он які!
Вони для нас тепер — панота,
А ми, виходить, кріпаки!
Якого треба ще закона,
Що цих панів-хапуг зляка?
Мо’ не чекать вже Вашингтона,
А — Гонту чи Залізняка?
А ось — суто ліричне, напівшкільне, напівдитяче і ніби вийшло воно з-під пера нашого найбільшого в ХХ столітті вчителя-Героя Василя Сухомлинського:
Як із води, школярочки ростуть.
А хлопчики — поволі, мов крізь камінь.
Дівчатка — ніби яблуньки в цвіту,
Аж хочеться торкнутися руками…
Вони ростимуть, щоб там не було,
Дочки й сини, ростимуть безупинно!!!
Ти поможи їм стати на крило,
О доле, доле, в нелегкі години…
З перекладів Василя (а він перекладав і Поля Верлена, й Бориса Пастернака, і Єлизавету Стюарт) найбільш приглянувся мені Лермонтовський шедевр “Парус”:
Біліє в морі самотою
Ген парус в голубій імлі.
Чого шукає в неспокої
Все дальш від рідної землі?
Вітрище хвилі підіймає,
Аж гнеться щогла неламка.
Не щастя, ні, блукач шукає
І не від щастя утіка.
Небесна синь під ним в ажурі,
Над ним — німб сонця золотий.
А він, бентежний, просить бурі,
Щоб в ній, бач, спокій віднайти.
Якнайвище піднімай, Василю, свої вітрила, щоб під ними якнайшвидше повернувся Крим у рідну для нього Україну! Поштові відправлення з Криму і в Крим уже можливі, то ж скоро зламані будуть і кордони між нами.
