9 листопада відзначається День української писемності та мови. З цієї нагоди співробітниця Комітету з питань мови мала бесіду з Олександром Божком — Надзвичайним і Повноважним послом України у Вірменії в 1996—2001, 2005—2010 рр., секретарем Національної спілки письменників України, вірменознавцем, перекладачем вірменської літератури, почесним “Послом вірменської мови у світі”.
— Радянський та пострадянский періоди позначилися на становищі національних мов у колишніх радянських республіках. Чим вони характерні для України?
— Питання української мови і в СРСР, і в часи Російської імперії завше було політичним. У XVIII та XIX сторіччях царська Росія неодноразово видавала укази, які забороняли книгодрукування, навчання в школі українською мовою та використання її під час богослужінь. За часів СРСР наша мова пережила різні періоди. Процес так званої українізації 1923—1933 років змінився відвертим курсом на “зближення” української мови з російською, інакше кажучи, політикою відвертої русифікації України. Переглядали словники, правопис, зростала кількість російських шкіл, викладачам російської мови запроваджували спеціальні надбавки за роботу. Внаслідок такої політики людей, які володіли українською мовою, протягом десятиріч ставало дедалі менше, її витісняли з виробничої та наукової сфер. Кількість книжок, що видавали наприкінці 1970-х рр. українською мовою, впала до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня “українізації”, а співвідношення російських і українських книжок, виданих в УРСР, становило 3:157. Переважна більшість газет і книг, що їх читали в Україні, надходила з Росії. Серед книг, що друкували в УРСР, більшість була російськомовною. У середині 1980-х років у класах з українською мовою навчання налічувалася тільки п’ята частина київських учнів. У педагогічних училищах столиці до 70% лекцій читали російською мовою. У Київському дежавному університеті імені Тараса Шевченка національною мовою викладали менше третини природничих і менше половини суспільних та гуманітарних дисциплін.
1985 року в СРСР розпочалася так звана “перебудова”, завдяки якій з’явилася змога привернути увагу суспільства до справжнього стану національних культур та мов. Уже 1986 р. започаткували дискусії про стан української мови. Шанувальники української мови в різних областях УРСР почали засновувати громадські організації на її підтримку. Наприкінці 1980-х проблему української мови поступово включили в політичний дискурс. Не випадково питання збереження української мови стало однією з важливих політичних вимог під час руху за проголошення Україною незалежності 1991 року.
— Які нові підходи з’явилися в Україні щодо мовного питання після розвалу СРСР, коли національні цінності переживали повсюдний підйом?
— Процес зросійщення в Україні за СРСР набув такого розмаху, що тривав за інерцією і після проголошення незалежності. Кроки української влади щодо її захисту були переважно декларативного характеру, як, наприклад, лише закріплення за нею державного статусу в Конституції. Щоправда, з урахуванням важливої ролі мови в об’єднанні суспільства на державному рівні було встановлено День української писемності та мови, який відзначають щорічно 9 листопада в день вшанування пам’яті Преподобного Нестора Літописця. Цього дня Українське радіо традиційно проводить радіодиктант національної єдності. Акцію започатковано 2000 року. Відтоді щороку всі охочі можуть взяти участь у написанні радіодиктанту, засвідчивши в такий спосіб єдність з усіма, хто любить і шанує українське слово.
Однак несміливі спроби уряду після здобуття незалежності запровадити обов’язкове вживання української мови в державних та інших закладах зустрічали шалений опір проросійських сил всередині країни та з боку Росії. Москва через свої ЗМІ чинила постійний тиск на українську владу, звинувачуючи її в потуранні націоналістам, навішуючи на всіх і вся ярлики “фашистів” і “бандерівців”. І, як виявилося, поряд з економічним і політичним тиском це стало досить ефективною зброєю в руках Росії, враховуючи повсюдне на той час поширення російського телебачення.
Домінування російської мови в Україні особливо помітно за становищем в українській періодиці. Так 2003 року на українськомовні газети припадало лише 31% разового накладу, а на російськомовні — 64%. На сто українців виходило 46 примірників газет рідною мовою, а на сто росіян, які проживали в Україні, — 386 примірників або у 8,4 раза більше. Відсоток річного накладу українськомовних журналів скоротився з 70% в 1995-му до 19% в 2005 р. Мережа розповсюдження російськомовної преси охоплює всі без винятку області України, тоді як у деяких регіонах півдня та сходу українськомовна преса майже відсутня. Подібна ситуація спостерігалася також у сфері книгорозповсюдження: відсоток російських книжок на українському ринку складав на той час приблизно 80% до 20 % українських.
Ситуація поліпшилася після революції 2014 року. У відповідь на захоплення Росією Криму і введення російських військ на Донбас було обмежено ввезення в Україну надрукованих у Росії книжок. Це привело до пожвавлення українського книгодрукування. Випуск українськомовних книг, зокрема й перекладних, зріс до 76%, значно знизилися обсяги імпорту російськомовної літератури.
Верховна Рада України попереднього скликання ухвалила цього року новий мовний закон, де запроваджувалися дієві механізми захисту української мови. Вже другий рік поспіль діють обов’язкові мовні квоти на українському радіо та телебаченні. Завдяки цьому частка української мови на телеканалах зросла за рік з 39% до 64%, а російської — впала з 32% до 7%. Решту часу посідають двомовні російсько-українські програми. Тож можна сказати, що українська мова вперше за багато років превалює на телебаченні. Зазначимо також, що 54% усіх пісень у загальнонаціональних і 48% — на місцевих та регіональних радіостанціях лунають українською мовою. Щодо кіно, то в українському прокаті понад 90% фільмів демонструються українською мовою. В галузі шкільництва частка учнів, які здобувають освіту українською мовою, зросла після 2014 р. до 91%, а кількість першокласників — до 95%.
Побутує думка, що якби такі кроки українська влада здійснила ще на початку 90-х років, то сьогодні Росія не мала б можливості розігрувати “мовну карту” і не наважилася б на агресію в Криму та на Донбасі під приводом “захисту російськомовного населення”.
— Яким чином відстежується мовна ситуація у вашій країні?
— Однією з причин неефективної мовної політики української влади стала її непослідовність у визначенні інституції, яка була б відповідальна за її реалізацію. Протягом останніх двадцяти семи років цей орган діяв то в структурі секретаріату Кабміну, то в Комітеті з радіо і телебачення, то в Міністерстві культури, то в Державному комітеті у справах національностей. Діяльність його була скоріше декларативною, бо реальних важелів на проведення ефективної мовної політики він не мав… Після приходу до влади Володимира Зеленського в структурі уряду створено Національну комісію із стандартів державної мови і прийнято рішення про призначення уповноваженого з питань державної мови. Проте сплило вже кілька місяців після цього рішення, але досі уряд так і не визначив ні того, хто стане цим уповноваженим, ані джерел фінансування Національної комісії… Скидається на те, що нова українська влада у мовній політиці, на жаль, повторює помилки своїх попередників.
— Яке ставлення українців до неологізмів та як реагує на них українська мова?
— Українська мова входить до десятка найбільш поширених європейських мов. В 40-мільйонній Україні рідною її вважають майже 68% українців. Але тільки половина з них розмовляють нею в родинах, що свідчить про відчутні проблеми в її використанні, переважно соціального характеру. Та попри це українська мова розвивається. Звичайно, не так інтенсивно, як вірменська, що має такий невичерпний ресурс для свого розвитку, як давньовірменська мова “Ґрабар”. Це стосується і згаданих Вами неологізмів. Вони з’являються внаслідок соціальних, економічних, політичних та культурних змін у країні. Це природно. І дивно було б ігнорувати такі явища. Нові слова, які з’явилися впродовж останніх років, пов’язані, зокрема, з російською агресією проти нашої держави та розв’язаною нею війною на Донбасі. Ці зміни відразу ж знаходять відгук і в наших письменників та журналістів, і, безумовно, у мовознавців, які професійно досліджують такі явища.
На превеликий жаль, впадає в око також певна схильність до вульгаризації спілкування між мовцями, особливо на телебаченні під час політичних шоу та в інтернеті, використання ними лайливих слів, що свідчить про певну люмпенізацію українського суспільства впродовж останнього часу. Дехто пояснює це глобальними процесами, які відбуваються у нашому постмодерному світі, інші — негативним впливом на українське суспільство інтернету, деяких радіо- та телеканалів. Але, хоч би як, подібне прикре явище дає підстави для серйозних і досить печальних роздумів.
— Вірмени та українці мають певну схожість у ставленні до системи цінностей. Як би Ви схарактеризували відносини між нашими народами?
— Справді, українців та вірмен здавна єднають спільні духовні та історичні цінності, зокрема християнські. Нас поєднує також одвічне прагнення наших народів до державності та незалежності, а ще — спільна боротьба кращих синів наших народів за свободу, проти радянського тоталітаризму. І сьогодні перед нашими народами постають нові згрози, також багато в чому схожі. Йдеться про захист нашої незалежності від зовнішнього ворога, про будівництво в Україні та Вірменії такого суспільства, в якому громадяни мали б надійні соціальні гарантії, де б панували справедливість і можливість вільного розвитку та реалізації для кожного. І в цих умовах важливо, щоб наші країни підтримували одна одну, прагнули до розширення і зміцнення зв’язків між нашими дружніми народами.
Розмову провела Єразік ҐРИҐОРЯН
