В Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася зустріч з ветеранкою 25-го мотопіхотного батальйону “Київська Русь” Юлією Кірілловою. Ця дивовижна дівчина своєю історією ще раз підтверджує: захисник — передусім людина, стать не важлива.
“Розумієш, що сталося, але ще не хочеш у це вірити”
Юлія ніколи не думала, що стане військовою. Події країни, починаючи з 2014-го, змінили не одну долю. Юля згадує час Майдану: прокинулася вранці, побачила в новинах, як б’ють людей. Промайнула думка: “Невже це ми? Це Київ?..” Охопило заціпеніння: це неправда! І так почався її з чоловіком Даніїлом шлях: Майдан, пекельне Водохреще… Вражало лицемірство людей у нібито цивілізовані часи. І вони протидіяли. Даніїл пішов захищати східні кордони з першого дня мобілізації, 18 березня 2014-го. “Я постійно сиділа на телефоні. Він дзвонив рідко, а коли дзвонив, то розповідав таке, у що важко було повірити. Обстріли градом з боку Росії. Війна…” Уже 11 серпня в селі Степанівка на Донеччині його не стало. Юля везла у цей час йому бронежилет, але він Даніїлу вже не знадобився… Так розпочалася її війна з Росією. Вона відвідувала курси домедичної допомоги, була волонтером, а потім пішла на фронт. Була у всіх гарячих точках. Пригадує Дебальцеве, солоний присмак, який стояв у горлі в стінах Бахмутської лікарні: “Піт, кров і бруд на кахлях”.
Війна — не людська справа
Тому, за словами Юлії, не варто закріплювати за статтю військовий фах. Стереотипи щодо жінки на війні нині зникають. Але ж ще донедавна жінку бачили тільки як берегиню домашнього вогнища, яка пере, готує борщ і виховує шістьох дітей (сміється, розказуючи Юля). А де ж наша гендерна рівність і що тоді в розумінні суспільства є нормою? Агресивність і нетерпимість чоловіків до жінок? Юлія дивувалася цим моментам, надто коли повернулася до мирного життя. Вона була мобілізована діловодом, маючи юридичну освіту. На початку літа 2015-го їхній батальйон перемістився до Попасної, фактично жінка була розвідником-гранатометником. Військова професія — це відповідальність за життя і здоров’я побратимів. Ти маєш бути впевненим, що не заціпенієш, витримаєш, не плакатимеш. І тут не йдеться про те, жінка чи чоловік, а суто про набір людських рис. А страхи на війні мають усі. Хто не боїться, той або псих, або брехун. Юля згадує власні страхи: вона боялася болю, боялася смерті та того, як це б сприйняли її близькі. Жахом здавався полон, можливі катування й ґвалтування. Найтяжче — коли помирають на руках. Юлія згадувала загибель двох посестер з її батальйону — Наталі Хоружної та Яни Червоної.
І все-таки до 2016 року існував поділ на “чоловічі” та “жіночі” (санінструктори, кухарі, швачки та ін.) професії на війні. Реакцією була адвокаційна кампанія “Невидимий батальйон”, зняли однойменний фільм про жінок-бійців на сході України. Внаслідок цього проєкту 2018 року ВРУ ухвалила закон, де закріплено 96 посад, які можуть обіймати жінки-військові. Теж своєрідна боротьба і перемога.
Почуття справедливості
До мирного середовища важко адаптуватися. Але й суспільство повинно реабілітуватися, не лише воїн, який повернувся. Посттравматичний стресовий розлад — нормальна реакція організму на ненормальну ситуацію. Ті, хто пішли на війну й повернулися, докорінно змінилися. У них змінилися цінності. Часто їм хочеться чогось нового, вони змінюють спеціальність. Гірша чи краща така людина — не ясно, однак вона вже не буде вчиняти знайомі їй правопорушення, бо бачила наслідки їх там, на війні. І ця людина хоче, щоб суспільство її прийняло, зрозуміло та змінювало щось у собі. Захищати Україну можна і не йдучи на фронт. “Знання, навчання — найміцніша й найцінніша зброя. Якщо ви не можете йти в бої, ідіть вчитися та навчати інших”, — каже Юля. Майбутнє, на її думку, за освіченими людьми. А від невчення батьків діти стають рабами.
На сході ми програли інформаційну війну. Людині легко задурити голову, коли вона бачить і чує лише одну точку зору. На Луганщині й Донеччині наших воїнів зустрічають по-різному. Є агресивні, а є такі, що знають, відчувають: є ті, кому до них не байдуже. Вони не залишені сам на сам із війною. Загалом, зазначила Юлія, 2014-го українці зробили неможливе — уперше ще з Помаранчевої революції самоорганізувалися, адже армію на початках підняли волонтери, це визнав і тодішній Президент. Важливо, щоб волонтери, воїни, ветерани бачили, що живуть недарма. У допомозі героям Юлія Кіріллова знаходить себе сьогодні. Отримує другу освіту за програмою “Публічне управління та адміністрування”, координує ГО “Жіночий ветеранський рух”, займається проєктом “Амбасадор. Ветеранська дипломатія”, який знайомить увесь світ із нашими героями та розповідає правду про російську агресію. “Якщо ми здамося, вони будуть і в Європі, і в Штатах”, — наголошує Юлія. Але ж, ясна річ, здаватися — не про нас. Спільними зусиллями переможемо.
Відділ зв’язків із громадськістю Інституту філології
