“Коли Сталін морив нас голодом”

Анатолій ГАТНЕНКО,
член НСЖУ, м. Київ

Так називається книжка, що недавно побачила світ у паризькому видавництві “Esitions Jourdan”. У підзаголовку читаємо: “Розповідь українця, який вижив”. Авторка книжки — Катерина Коляда (у французькій транскрипції Coleda). Вона — дочка українця, який вижив. Нині пані Катерина — незалежна перекладачка, а також викладачка французької мови в одному з німецьких університетів.
Твір є своєрідною сагою про життя сім’ї українців, яка зазнала сталінського терору і змушена була залишити рідні місця.
Концепція твору викладена у передмові, яку пропонуємо вашій увазі майже повністю.
“Говорити, щоб не забувати. Свідчити про злочини сталінського режиму для того, щоб ті, хто знав про них, надавали їм значення більшого, ніж Гітлер, який, до слова, також відповідальний за смерті мільйонів людей. Це те, що мій батько, український біженець, не переставав говорити з часу свого приїзду до Франції у 1945 році. Він розповів про свою сім’ю і про своїх друзів. Щоб його свідчення не були забуті, я вирішила викласти їх на папері.
Форсована колективізація сіл, декуркулізація, Голодомор, Великий Терор, війна й німецьке вторгнення в Радянський Союз — всі ці біди звалилися на українців. Сьогодні диктатура Сталіна не є таємницею ні для кого. Але Голодомор залишається малознаним тому, що чимало істориків дотримуються думки, що факти ці відомі, та, мовляв, існують свідчення протилежного плану, тож нема потреби вважати їх злочином. Водночас факт геноциду досі є об’єктом численних дебатів. Україна неофіційно визнала Голодомор як геноцид у кінці 2006 року.
У 2008 році, визнаючи, що Голодомор був “штучним і жахливим злочином, спрямованим проти українського народу і проти людяності”, європейський парламент прирівняв його до рангу злочину проти людяності. Численні країни, серед яких і Росія, не визнали все ж геноцидний характер голоду в Україні.
Українці, які пережили Голодомор, продовжували терпіти жахливу диктатуру Сталіна, їх під час Другої світової війни посилали на фронт без зброї і ненавчених адекватно. Ті, хто уникав мобілізації, страждали від німецької окупації. Історія мого батька відображає долю багатьох українців, які стали жертвами форсованої колективізації сіл, тих, хто страждав від голоду і у ті часи втратив близьких і рідних… Це історія людини, спраглої на свободу”.
Звичайно, пані Катерина не мала і не могла мати досвіду життя в Радянському Союзі просто тому, що її ще не було на світі. Її майбутньому батькові було лише три роки, коли його пам’ять зафіксувала — і то дуже яскраво — перші ознаки соціальної несправедливості у навколишньому світі. Донька записала його спогади, коли йому було вже майже сімдесят років. Пам’ятаючи про швидкоплинність життя і знаючи з розповідей батька, як багато зберегла його пам’ять з прожитого, вона вирішила — і цілком справедливо — що його знання будуть цікаві багатьом людям.
Озброївшись диктофоном, пані Катерина протягом кількох тижнів була у полоні батькових спогадів про його життя — і про дитинство, і про юність, і про дорослість. Вона дуже любила батька, тож розмова у них була щирою і довірливою. На жаль, батька вже немає, та пам’ятником його нелегкій долі залишиться книжка, упорядкована донькою. Солідний том має п’ятнадцять розділів, кожен з яких складається з розповідей пана Миколи і коментаря його доньки.
У першому розділі йдеться про життя родини Коляд у селі, що за 35 кілометрів від міста Запоріжжя. Згадуючи дитинство, пан Микола розповідає про ферму, де жили його улюблені тварини, про город, на якому росло багато цікавих рослин. Сім’я не була бідною завдяки дідусеві, який ще за царських часів найнявся на морську службу і за вісім років заробив чималу суму грошей, на які й купили землю, звели будинок і побудували ферму. На жаль, за все це багатство, зароблене і примножене наполегливою працею, сім’я з приходом радянської влади була жорстоко покарана.
“Наше село було мирним і дружнім. Навзаєм ми по-дружньому обмінювалися продуктами з нашими сусідами, — згадував пан Микола. — Це спокійне життя могло тривати довго. Україні нічого не бракувало. Ця земля така плодовита, що могла забезпечити життя багатьох українців. Але сталося інакше, тому що до влади прийшов Сталін.
Саме 1929 року почалася форсована колективізація. Мої прекрасні роки тривали не більше ніж три роки”.
Ніжне дитяче серце закарбувало в пам’яті жорстокі моменти так званої “декуркулізації”, про які хлопчик, як і вся родина, не забував протягом усього нелегкого життя. Відібравши засоби до існування, влада ще й заарештувала старших з родини і відправила до Сибіру. Хлопчик запам’ятав на все життя слова дідуся Івана: “Сталін морив українців голодом, щоб придушити повстання”.
У пошуках заробітку для виживання сім’я їздить по Україні, але ніде не затримується, бо скрізь торжествує Цар Голод. Тож згодом мандрують Кавказом, Білорусією. Там був не такий жорсткий режим, але й солодким для місцевих жителів не був.
Війна застає сім’ю Коляд на Кубані, де вона перебуває до 1942 року. У 1943 році Коляди живуть нетривалий час у Маріуполі, у рідному селі на Запоріжжі, у Вінниці, Кам’янці-Подільському, у Румунії. У кінці війни переїздять до Німеччини, а потім до Люксембурга. Їхня одіссея закінчується 1945 року у Франції.
Багато українців після Голодомору, який забрав життя і скалічив долі мільйонів людей, мріяли про справедливе, вільне суспільство, і тому емігрували до країн Західної Європи та Америки. Серед них була і сім’я Коляд. Цей аспект наслідків Голодомору нечасто піднімається в дослідженнях істориків і виступах політиків. А він відіграв дуже негативну роль у демографічній ситуації України.
Останній розділ книжки починається коментарем пані Катерини, зверненим до батька: “Ваша довга мандрівка привела вас до Франції. З самого початку Франція була для тебе країною свободи. Саме у Франції ти усвідомив себе як особистість”… Батькова доля склалася щасливо, хоч, на жаль, він втратив своїх батьків, і цей біль не залишав його ніколи.
Пан Микола вивчив французьку мову, одержав французьке громадянство, одружився на “французькій” українці, у них народилося п’ятеро дітей. Працював, скільки було здоров’я, у сільському господарстві. Придбав землю, посадив сад. Обробляв город, на якому вирощував томати, кукурудзу, соняшники, огірки. Як його батьки, любив землю, любив поратися на ній, обробляти її. Це була, як він казав, його “маленька Україна”. Звичайно, він мріяв повернутися у велику Україну, але боявся, що його заарештують і зашлють, як родичів, до Сибіру.
Читач, особливо зарубіжний, багато чого зрозуміє, читаючи цю книжку. Варто її прочитати й тим історикам, яких згадує у передмові пані Катерина. Щира, емоційна, правдива оповідь батька і доньки наблизять їх до розуміння голодомору як геноциду українського народу, тієї непоправної шкоди, якої він завдав духовному і фізичному здоров’ю нації. Сподіваємося, що з часом з цим надзвичайно цікавим твором зможуть познайомитися й українські читачі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment