Лариса ТРОЯНОВСЬКА: «Глядач іде до театру по емоції»

У Київському академічному драматичному театрі на Подолі нещодавно відбулася прем’єра вистави “Зойчина квартира” за Михайлом Булгаковим в українському перекладі Ольги Байбак. Роль Манюшки, покоївки головної героїні, виконує заслужена артистка України Лариса Трояновська. Сьогодні пані Лариса — гість “СП”.

— Коли відбулося Ваше знайомство з п’єсою “Зойчина квартира”?
— Ще під час навчання в театральному інституті. Вважаю себе людиною реальною і земною, ніколи не уявляла себе в містичних постановках за Михайлом Булгаковим. Не могла б навіть подумати, що колись гратиму в “Зойчиній квартирі”, до того ж у такій формі, в якій вона йде у нас.
Це наша перша спільна робота з Максимом Голенком. Він ще молодий, але вже досвідчений режисер. Уміє бачити в акторові його особливості і використовує їх на благо виставі. Максим дуже любить актора, поважає його як творчу одиницю. Його репетиції не були болісними. Я розуміла, що він хоче і, мені здається, режисер розумів, чого прагну я. Максим пропонував форму, яку актор міг сам наповнити змістом. Це прекрасний варіант.
З людиною можна мало спілкуватися, мало її знати, не мати якихось спільних планів, але добре розуміти. Цей проєкт з М. Голенком дав мені цікавий досвід, справжню насолоду, можливість попрацювати з нашими молодими акторами. Я з цікавістю спостерігала за їхньою роботою. Вистава принесла радість кінцевого результату.
— Що можете сказати про Вашу героїню?
— Манюшка має для мене кілька забарвлень. З твору Булгакова можна зрозуміти, що вона зрадниця. Але не забуваймо: вона рятувала своє життя.
А в нашій виставі, мені здається, вийшла звичайна жінка як образ жіночої любові. Вона любить і люблять її. І в цій любові вона себе реалізує. Манюшка знаходить чоловіка, розчиняється в ньому і вже йде шляхом, який обрав цей чоловік.
Натомість Зойка — це жінка, яка бере на себе відповідальність, яка облаштовує своє життя. Мені дуже цікаво працювати з Дашею Малаховою і Катериною Рубашкіною, які в різних складах грають Зойку. Обидві дуже різні.
Безпосередньо у виставі працюю з Ігорем Ніколаєвим. Це новий актор у нашому театрі, приїхав з Рівного. Він талановитий виконавець — пластичний, гнучкий.
З Андрієм Пархоменком ми давно працюємо в одному театрі, але до цього в нас було небагато спільних робіт. Та працювати разом було легко. Ми розуміємо одне одного, наші погляди на акторство і театр збігаються.
Вистава досить модерна. Але я не відчувала в цьому складності: все для мене було зрозуміло і логічно вибудувано. Я в цьому існувала. Вважаю, якщо актор працює у виставі, то він повинен йти за режисером. Режисер у виставі повинен бути один. Це не значить, що актор не повинен думати, бажати додати у виставу щось своє. Артист пропонує, а режисер обирає, що йому цікаво. Ми намагалися йти таким шляхом і в нас не було непорозумінь.
Вистава музична. З одного боку це, мабуть, віяння часу. А з іншого, — традиція музичнодраматично театру в Україні. Актор повинен вміти і співати, і танцювати. У виставі “Зойчина квартира” я співаю не вперше. У виставі “Льовушка” моя героїня виконує “Місяць на небі”, співаю я і в спектаклі “Звідки беруться діти”.
Не бачу себе збоку. Але, як казав би мій викладач Леонід Олійник, не зіпсувала виставу. (Сміється). Глядач добре сприймає “Зойчину квартиру”, і не лише столичний. Нещодавно ми повернулися з Дніпра, де на фестивалі “Дніпрова феєрія” вперше показали цю виставу за межами Києва. Була переповнена зала.
— Донедавна Ваш театр був переважно російськомовним. А останні два роки майже всі прем’єри українською. Навіть Булгакова переклали українською.
— Я бачу в цьому тільки плюси. Не виключаю, що й далі читатиму мовою оригіналу Цвєтаєву, Левітанського, Паустовського, Горького. Можливо, гратиму в російськомовних виставах. Але я живу в Україні, це моя земля, моя мова. В українському театрі вистави мають йти українською. Також хотілося б мати досвід роботи англійською чи французькою мовами, але це були б якісь разові акції. До речі, мій батько білорус, і я дуже люблю білоруську поезію, інколи використовую її в своїй роботі.
Те, що “Зойчина квартира” звучить українською, — це прекрасно. Булгаков говорив і писав російською, але народився тут — у Києві.
— Уже багато років Вас єднають дружні творчі стосунки з драматургом Тетяною Іващенко.
— Один з останніх наших спільних проєктів — вистава “Замовляю любов”, яка й сьогодні представлена в репертуарі Театру на Подолі. Тут я граю разом з В’ячеславом Довженком та Іриною Грищенко. З цією постановкою ми нещодавно побували на гастролях у Запоріжжі та Дніпрі. Працювали на тисячні зали, мали успіх.
Я поділяю погляди письменниці на життя, драматургію. Ставлю її на перше місце серед сучасних українських драматургів, для мене як актриси цікава її думка, цікаво все, що вона пише, висловлює, говорить.
Цього року на день народження Івана Франка відбулася творча зустріч, де ми з колегою по сцені Володимиром Кузнецовим згадали виставу “Таїна буття”, присвячену Каменяреві. Мали можливість відтворити її у камерній формі. Вистава і сьогодні дуже сучасна й гармонійна.
— Пригадайте, як створювалася вистава “Таїна буття”.
— Хочу передусім добрим словом згадати драматурга і театрознавця Ярослава Верещака, який, на жаль, нещодавно помер. Саме він підтримував Тетяну Іващенко в усіх її творчих діяннях і спонукав до них. Був складною творчою особистістю, талановитою людиною. Саме він сказав Тетяні: “Чому ж не написати про наших великих людей, адже не маємо хороших вистав про Шевченка і Франка”. Після цього вона написала п’єсу про Франка.
Я. Верещак вважав Тетяну Іващенко першопроходцем сучасної української драматургії, яка народилася в 90ті роки. Він був для неї невидимою підтримкою. Переймався, аби її п’єси включали до антологій, що видає Національний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса.
Коли Тетяна написала “Таїну буття”, я тільки прийшла працювати у Театр на Подолі. Дуже хотіла, щоб роль Івана Франка зіграв саме Володимир Кузнецов. Тоді ще не знала, що він не володіє українською мовою. Володимир прочитав п’єсу, сказав, що згоден. Аби грати у виставі, вивчив українську. (Зараз Володимир Кузнецов грає у виставі “Сойчине крило” за п’єсою І. Франка). Художній керівник нашого театру Віталій Малахов дав згоду на постановку. Поставив виставу Віталій Семенцов. “Таїна буття” йшла багато років, виступали з нею у Львові, ІваноФранківську, Тернополі. А грати камерну виставу у тисячному залі не так просто.
Я згадала про нещодавній показ “Таїни буття” у Національному музеї літератури. На нього завітала дружина Роланда Франка — Алла. Їй сподобалася вистава. Ми домовилися про подальшу співпрацю. Але, на жаль, дуже скоро після цього пані Алла померла.
А з Тетяною Іващенко у нас були інші спільні проєкти. У Театрі на Подолі Ігор Славінський поставив її п’єсу “Я убив”, а в Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я” я мала щастя грати у виставі за її п’єсою “Мне тесно в имени твоем”. Маємо нові творчі плани. Можливо, один з них встигнемо втілити до закінчення цього театрального сезону.
— Нині Ви граєте у двох виставах, які нещодавно поставив Ігор Матіїв. Це спектаклі “Вільні стосунки” і “За двома зайцями”.
— Ігор — молодий режисер. Успішно працював у Донецькому національному академічному українському театрі. Це людина нової формації. Інтелектуальна і мудра особистість. Працювати з ним завжди цікаво. Чекаєш його нових рішень.
Виставу “Вільні стосунки” поставили не так давно. Сьогодні вона дуже популярна серед глядачів. Це весела вистава, хороша, цікава драматургія. Приміром, я ніколи не додумалася б, що виставу можна зробити на кухні. І в цей час я готую піцу. Мені здається, що це цікаве режисерське рішення. До речі, воно здивувало представників італійського посольства, яких ми запросили на показ.
У виставі немає сталого фіналу. Кожен має домислити сам, чим закінчиться ця історія.
А “За двома зайцями” — це вистава, від якої глядач завжди чекає чогось нового. До цього було багато постановок за твором Михайла Старицького.
Я граю Секлету Лимериху. Непросто було зіграти так, аби зацікавити глядача, адже всі бачили прекрасний фільм. Хотілося максимально наблизитися до сучасного життя, аби люди зрозуміли, що й зараз усе відбувається так, як і багато років тому.
В основу постановки лягла п’єса Оксани Прибіш, написана за мотивами класичного твору. Дія відбувається на Подолі, біля пам’ятника Григорію Сковороді.
Але найбільше мені подобається працювати з художнім керівником нашого театру Віталієм Малаховим. Нині він завершує роботу над виставою “Сірі бджоли” за Андрієм Курковим, де в мене буде невелика, але дуже цікава роль.
— Багато років Ви виконували моновиставу за творами Марини Цвєтаєвої. Чи не плануєте звернутися і до української поезії?
— Крім цього у мене була вистава за творами Лесі Українки, в якій я представляла поезії видатної української письменниці, написані нею у різні роки. Обов’язково її відновлю. Можливо, в якійсь іншій формі.
У Музеї Максима Рильського разом з Катериною Рясною працюємо над проєктом “Особистість”. У ньому все, що стосується Києва і українських авторів, він для тих, хто цікавиться високою поезією.
— Крім роботи в театрі Ви знімаєтесь в кіно. Наскільки це для Вас важливо?
— Будьяку справу треба робити почесному. Якщо ти її робиш відповідально, вчиш текст, думаєш над роллю, то твої думки дійдуть до глядача. Просто пропонований матеріал не завжди цікавий. Але якщо серіал роблять професійні режисер і оператор, якщо цікавий текст, то може вийти хороша річ.
Хочу знятися у справжньому українському кіно з українською мовою. Але поки що це лише мрії.
— Чи є у Вас захоплення?
— Дуже люблю балет, на жаль, рідко виходить на нього потрапити. Також люблю своє рідне місто, постійно намагаюся дізнатися щось нове про Київ. А потім гуляю з друзями вуличками і розповідаю їм маловідомі факти з життя столиці. Маю дачу, де у вільний час працюю на землі. У мене дуже багато троянд.
— Як Ви оцінюєте стан сучасного українського театру?
— Розумію, що театр повинен заробляти кошти. Але майже всюди у світі театр підтримують або держава, або меценати. У нас, на жаль, досі немає закону про меценатство. Сьогодні дуже важливо не дати знищити те, що маємо.
Радує, що в останні роки значно активізувалося життя в рідному Театрі на Подолі. Наш художній керівник, народний артист України Віталій Малахов дає дорогу молодим режисерам. Упродовж останніх двох сезонів у нас ставили вистави Максим Голенко, Ігор Матіїв, Сергій Павлюк, Давид Петросян.
Сьогодні глядач дуже освічений. Люди цікавляться мистецтвом, хочуть, аби більше до них приїздило на гастролі театрів. Дуже люблю київського глядача, який приходить до нас посміятися, поплакати, попереживати разом з акторами. Глядач приходить до театру по емоції. Маємо завжди про це пам’ятати.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото Ira MARCONI

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment