Посмішка Авгура

Катерина МОТРИЧ

Маргіналізація суспільства — явище доконане. І пасіонарні фрази “мудрий наш народ”, “народ ніколи не помиляється”, “духовна наша нація”, здається, якщо промовиш, то горло вхоплять спазми і почнеш себе зневажати за фарисейство і ту ж таки маргінальність. Хіба що це можеш дозволити собі з обмовкою “мудра частина нашого немудрого народу”.
Ось тому у древніх народів були духовні наставникимудреці, інтелектуальні поводирі, каста старійшин, які вчили немудрих мудрості, визначали їм життєві орієнтири і погляди. Але у всі часи були ті ворохобники, що також уміли впливати на людську свідомість і вести загал по хибному шляху.
Нині це носить назву “маніпулювання свідомістю”. І нею, виявляється, дуже легко маніпулювати, якщо хтось ставить таку мету. І загат цьому немає, якщо маніпулятор уміючий і знаючий. Щоправда, є — розум. Він поводир і просвітитель. Він фільтрує й аналізує, відбирає й відкидає геть. Він не дозволяє чужій волі чинити над собою насильство, нав’язувати чиїсь переконання, бажання і йти тією дорогою, яка на позір здається власною, а насправді вона визначена вже кимось.
Тоталітарні суспільства саме й закроювалися на маніпулюванні людською свідомістю. Ленін, наприклад, проклав доріжку до сердець мільйонів скривджених та упосліджених позірною й оманливою “любов’ю” до них. Він огорнув кожного скривдженого завтрашнім щасливим днем. Відразу віддав заводи, фабрики робітничому класу, а землю — селянам. Він маг і добротворець, батько і покровитель бідноти. І біднота не переймалася тим, що його слова “жєлєзной рукой загонім людей к щастію” яріли на брамі катівні на Соловках.
Розв’язка цього “щастя” почнеться не відразу, але машину одурманення запущено, свідомість мас впіймано, любов народу до вождя розсіяно на велетенських просторах, як сім’я живучих бур’янів.
Гітлер пішов дещо іншим шляхом — він впорснув у “голубу кров” арійців ще й теорію свого земляка Ф. Ніцше про поділ людства на панів і рабів. І серед “панів” опинилася вся німецька нація, якій дано право осідлати планету. І на це купився німецький загал і використав як право катувати й експериментувати в катівнях гестапо на людях інших національностей.
У сценарії впійманої свідомості мільйонів має бути неодмінно пункт “жертовності” маніпулятора, великого опікуна народу, якому він буде служити до свого останнього подиху. Якщо ж претендент на чолового буде виходити до народу і “різатиме” правду, що він не обіцяє манни небесної, швидкого покращання життя, що і йому, народові, треба піднатужитися, не лінуватися та працювати, не красти, не загиджувати навколишній простір, не робити усякі негідні вчинки, а він не Бог і не маг — то такий претендент приречений на поразку. Навіть якщо він чесний і порядний, професійний, мобільний і, врешті, жертовний і любить цей народ. Його вибере притомна частина люду, а та частина, яка заковтує солодку брехню, його відторгне, а обере схожого на себе, того, що висипав йому на макоцвітну голову сім мішків гречаної вовни.
На наших очах ця казка складалася, озвучувалася і відбувалася. Нині ми пожинаємо “акт любовного насильства”, коли спритні, недурні і водночас підступні маніпулятори запустили у підсвідомість мільйонів ту інформацію і той сценарій, який із величезним загалом нашого люду й зробив саме те, що їм і було потрібно. Але все працювало довго і мовби непомітно. “Гуляло” саме собою, як кіт. Чи багато з нас розгадали той ребус, ті розставлені сіті й обробку свідомості нашого невибагливого люду, коли Соборною котився вечорами на вело і заїздив у кожну оселю усміхнений, у “доску свій”, простий чоловічок. Він жив у зомбоящику, як домовичок. Чесний і безкорисливий, нетерпеливий до несправедливості. А хто ж цього не любить?! Він піднявся з низів простої вчительської професії, а хто ж таке не полюбить? Він ненавидить корупціонерів і злодіїв. А хто ж їх любить? Він відгонить від себе охоронців, як нечисту силу, і ходить вулицями, як простий смертний. І водночас мало не на всіх провідних телеканалах його харизматичний усміхнений фейс, на якому й натяку від хама чи, крий Боже, диктатораузурпатора. Втомлене сумними новинами з війни й непомірними тарифами суспільство цей “домовичок” потішає позитивом, здоровим сміхом, гумором. Він не гребує спустити штани й “пограти” на роялі в оригінальний спосіб — без рук. Мовляв, дорогий народе, я ще той слуга! Для тебе навіть свій дітородний орган не пожалію. Я хоч і не Казанова, той служив лише прекрасній половині людства, а я всім без винятку — старим і малим, всім статям, бо я слуга народу, і мені для нього нічого не шкода. Я можу викликати на прю навіть самого Хутін Пуя, і я його викликаю, і можу довести, що я теж Зе Пуй.
І це таки зламало народ всенародною любов’ю і сміхом до гикавки. До повного омертвіння критичної маси в мозку. Така реальність і така щербата правда нашого життя. І роль “старійшинмудреців” у наші дні відіграє телевізія та інтернет. Це ті просвітителі й маніпулятори, які формують свідомість суспільства. У голови закидається все — від інформації, де можна купити прищепки чи сушарку для білизни, до переконливих і цілком аргументованих текстів, кого треба обирати на державні найвищі посади, а кого — боронь Боже. Від небажаних у тих агітках не залишається живого місця. Віра і симпатія до “месії” зашкалювали і засліпили мільйони, і вони густими рядами пішли на виборчі дільниці. Це мало такі “метастази”, що кожен, хто лиш потрапляв в ауру “слуги”, автоматично був приречений на успіх і відбір до “зеленої команди”. Це мало ознаки стихійного лиха, мору, що повалив мільйони.
А паралельно в “незаангажованих” телеканалах та бліндажах інтернетівського фронту, у рубриці “гроші”, “секретні матеріали” та ін. пливла чорна ріка, такий собі інформаційний стікс, у якому полоскали кілька місяців поспіль конкурента. Усі собаки, що здохли ще сто років тому, були повішені на Пороха, “ганьбу” планети. Вона, і Україна зокрема, стали враз непорочні, як древня Венера Мілоська, — без злодіїв, без корупціонерів, із судами чистими, як ложе монахинь, був лише “ганьба і гріх” українського люду Порох.
І ось ці дві течії, потоки гарячого й холодного повітря зустрілися на середохресній дорозі народного вибору. А коли полярні течії зустрічаються… І ось у ці дні пожинаємо наслідок цього “явища”. Вже багато зруйновано і ще вимальовується руїна. І рояль відплив у кущі, і велосипед викинули на смітник, і “слуги”, як покірні ягнята, збилися докупи, і їм пальчиком деспотичні начальнички — нунуну. За кожне порушення віником під дупу і геть з ВР. А хто захоче втрачати таку кошерну роботу? Вказівного пальця потрудив — кошерну зарплату заробив. Ще мовби й у конвертах їм дають, бо ж таки “слуги”, зі старту “батрачать”. У законах більшість розбирається точнісінько так, як пес Бровко в капусті, але хазяїн сказав стерегти, то й стереже. Щоправда, із цього впокореного загалу вириваються таки ж ті одіозні постаті, що навіть у залі ВР, не покладаючи рук (чи ба покладаючи), перейшли в “режим ручного управління”, надання собі секспослуг і пошуків представниць вічної професії.
За 28 років нашої незалежності у кожному скликанні ВР таки ж є ті, що дарують народові втіху, що потішають його такими гостросюжетними новелами, мелодрамами, сюрреалізмом і одіозними типажами. Казка! Народна творчість. Можна її читати покитайськи — з кінця до початку, все одно розв’язка й кульмінація зовсім не смішні. До кульмінації вже наближаємося, про розв’язку говорити не хочеться. Сенсорні особистості віщують несмішне. Дуже несмішне.
Ось така вона сила — людська свідомість, коли у неї є право вибору і виборів. І це явний ґандж демократії, і це та сумна правда, за яку осудили Ф. Ніцше і за яку нас покарано. І ще точніше про це сказала Л. Костенко: “…Раби рабів ще гірше ніж раби. /Грядущий хам вже навіть не гряде, /Уже він сам в грядуще нас веде”. Ще не почався наш плач “на ріках Вавилонських”, ми ще в дорозі…
І куди ж веде? Судячи з риторики головного “слуги”, туди, де немає НАТО, євроінтеграції, де війна, розпочата Росією, отаке собі “стихійне лихо”, викликане “природними катаклізмами” як землетрус чи цунамі. Що заради зустрічі з Путіним готовий зруйнувати лінію оборони і відступити вглиб своєї землі. Що мрія потиснути криваву руку кату — із серії отих хлопчачих забаганок зробити селфі на електропоїзді під напругою в кілька тисяч вольт. Чи він злізе з того “електропоїзда”? 25 процентів (чи вже значно й більше) українців переймаються лише одним — щоб не сталося великого замикання і “велика мрія” не принесла велику пожежу, на згарищі якої Путін також скаже, що його мрія таки збулася.
За ці кілька місяців спливло так багато негідництва і потворства, так багато “нових облич” мають демонічні риси і відверто ворожі, що годі їх виокремити з цього казана з киплячою смолою.
Маніпулювання народною свідомістю триває. Бажання втримати в руках і горобця, і синицю не зникло. Ми бачили передвиборні баталії двох претендентів на президентство навесні 2019го. Бачили, що лагідний м’який молодший став нараз різким, хамуватим і нешанобливим до ще чинного Президента і до чиновників зокрема. Мовби враз його підмінили. Дозвіл на таке хамелеонство дав виборець. І пророблена робота по захопленню влади і спровадженню всіх інституцій і заміна їх своїми людьми промовляє, що типаж отой на стадіоні таки ж більш реальний, ніж той велосипедноквартальний.
І ось цей сценічний неначе спохопився і сказав сам до себе: що ж я роблю! Я ж так довго завойовував людські серця своєю теплою посмішкою, щирим сміхом, я кожному поклявся бути слугою і що кожен із них буде президент — і от за ці кілька місяців почав втрачати завойоване. Мене побачили різким диктатором, я узурпував владу. Я став на шлях капітуляції і збурунив хвилі народного гніву і спротиву. Словом, я втрачаю імідж і чар Голобородька. Треба виправляти ситуацію. Скільки можна ховатися від людей!
І ось знову успішний ривок. Він сидить перед журналістами, колишній, спокійний, щирий, балакучий, справді неначе зійшов зі сцени Національного палацу “Україна”, їсть із журналістами і веде невимушену балачку. Сидить цілих 14 годин, і за цю витривалість найвитривалішого місця одержує нагороду Гіннеса. І це все гасить ті колючі й гнівні запитання, з якими багато хто з журналістів прийшов на цей брифінг, але так і не зміг їх виголосити у тій тональності, з якою гадав це зробити. Знову цей чар “слуги” і покровителя. Милого “пацана”, щирого, сповідального, дбайливого і такого, якому болить війна, болять поранені і вбиті. Він справді щиро хоче відвести це своєю рукою і, може, не лише тому, що обіцяв своїм виборцям, а й тому, що він людина добра і, напевно, милосердна.
І все це було й лягало в контекст затяжної зустрічі і в контакт людський. Єдине, чого там не було, — там був відсутній Президент! І на позір, і за схемою поведінки. Так, там був хороший хлопець, свій “пацан”, але не було Президента. І це ще більше засмутило Україну. Не було того, що дихає країною, знає її на клітинному рівні, з її формулою крові і зі всіма діагнозами і знає, як її від них зцілити. Але про багато яких він навіть не здогадується і каже “я цього не знаю”, на багато просто заплющує очі і множить свої помилки і немудрі рішення. Про НАТО і євроінтеграцію балачки не було — ці теми віддають “середньовічним” холодом совкізму. Він навіть не хоче усвідомлювати того, що знає просвітлений загал і кричить про це де може: що відведення війська з української землі далі від українськоросійського кордону і те, що 30 населених пунктів відчуватимуть свою незахищеність — не помилкове рішення, а злочин. Проукраїнськи налаштовані люди тих сіл і містечок, де майорять нині українські прапори, бояться розправи бойовиків і благають не залишати їх напризволяще. Бо туди, як дідько в лиху душу, вскочить лихіший за дідька москаль. І слово “руского офіцера” під Іловайськом ще й досі волає до небес своїм цинізмом і пекельною жорстокістю, безчестям і злом. Що в цьому переконує нас і Грузія, і ті країни, де висіялися “честь і совість” російських офіцерів і генералів і самого диявола на ім’я Путін.
І цей чи то наїв, чи то недомовленість, а може, й домовленість, таки ж віддають зрадою України і відступом. Ці кілометри, які мусять залишити українські вояки, густо политі українською кров’ю і на них блукає українська доля, виплакуючи й вистогнуючи їхні імена. А ще треба залишити зведені укріплення й бліндажі в передзим’ї і відступити у степ, бо так диктує ворог. І зовсім дико й моторошно звучать запевнення, що в разі чого, коли проросійські війська захоплять ті території, які залишили українські військові, то вони зможуть швидко туди повернутися. У цьому маразматичному тексті відсутня фраза про те, що москалі й бойовики будуть стояти без зброї і привітно махати їм руками. І коли вони це захоплять, то пояснень не буде. У війни відсутні слова “честь”, “совість”, “порядність”, а в такого варвара, як москаль, вони просто ніколи й не ночували. У них вони носять зовсім інше поняття, і всі вони об’єднані єдиним кодом “крєпіть отєчєство”, бо війни для них цілком природний стан, бо Росія — це суцільна війна, і вона вже століття, ще від її найперших ханівзолотоординців, носить назву “війна”.
Добрими намірами викладена дорога до пекла. Точніше про це не скажеш. Нова влада не дає суспільству розслабитися і перегонить його то з тилу на передову, то навпаки. І воно мусить весь час поглинати невігластво, непрофесійність — і що не крок, то скандали і крах моральних норм. Ми, мовляв, учимося керувати державою, а що з учня візьмеш! Курсу дипломатії і “слово не горобець” ми ще не проходили. Тому, що хочемо, про те й торочимо. Он і генпрокурор полякав пенсіонерів, що, мовляв, якщо українці так протестують проти “формули” отого мудрагела Штайнмаєра, якщо ви руйнуєте велику мрію самого Зеленського, перед яким “стала на коліна сама епоха”, а він обіцяв провести операцію “бліцкріг капут”, то доведеться забрати частину пенсій, зарплат.
Роблю висновок, що у команді “слуг” є високооплачувана група “мудреців”порадників, як це було в древніх народів, як у нас були волхви, які скеровували всім державним устроєм. Підозрюю, що “волхви” 95 кварталу таки добралися на Банкову і скеровують державними рішеннями і дають поради та пишуть тексти виступів, щоб було і смішно, і страшно “страшно розумно”. І Хутін Пуй має розвагу. Він же не старий котяра, а лев, у його жилах течуть тисячі людських смертей, от він і закидає в голови котенят то одну, то іншу приманку і спостерігає — ковтнуть чи подавляться. Та давно вже подавилися б, коли б на сторожі цих квартальнокавеенівських рішень не стояли розумні, патріотичні й професійні українці і не влаштовували їм циркулярний душ.
Випробування народу стало в нас хронічним явищем. Бог випробовує нас. Чи всі капкани ми побачимо і не вліземо в них, чи вистачить сил відвернути загрозу, чи маргінальна влада на чолі зі своїм очільником далеко зайде у своїх маргінальних рішеннях, прогнозованих і непрогнозованих, чи операція “Труба” котитиметься й далі, чи впаде у яму. Он терзають чи не найкращий телеканал “Прямий”, бо він поставив перед “слугами” велике свічадо і у ньому видно всі їхні “подвиги”, всю їхню “славу”, і навіть дають прогнози на їхнє недалеке майбутнє. І надто багато темних плям, тіней, привидів, падінь у тому задзеркаллі…
Ей, владо! То з ким же ти?! І чиї ви слуги? Ви з Путіним, Януковичем, Коломойським, чи з Україною?! Бо поки що не з нею! Он справи повідкривали на найбільших патріотів і формулювання — “захоплення влади”. Виходить, що Майдан Гідності, — це всього лиш захоплення влади, а те, що “двічі несудимий проффесор” вкрав разом із своєю бандою все, що міг украсти, перетворив пенсії, зарплати у золоті батони, безумні розкоші, парки наддорогих машин — це все правильно, а ті, що постали проти цього бандитствабісівства — узурпування влади. І от при цій владі вони сповзаються і погрожують все відновити і вчинити розправу. І вже розпочали. Всім скеровує “директор України”, завгосп, суддя і прокуратор, “Понтій Пилат” Портнов. І “слуги” вдають сліпих, німих, вони його не “бачать”, “не чують” і дозволяють робити все, що йому заманеться. А чого? Бо ця влада дочірня “попєрєдніков”. І у них один і той таки ж виборець.
Події в Україні розгортаються стрімко й карколомно. Наша Кліо пише вже не розділи сучасної історії, а детективні сюжети, казку про те, що добро неодмінно переможе зло, бо зло недовговічне, а Правда завжди перемагає, бо вона від Бога. І хоч у Феміди й зав’язані очі, але вона видюща і справедлива. А зодчі кремлівського пекла звично розставляють пастки, капкани, копають вовчі ями і підпихають до них зарозумілого неофіта з його “епохальною місією” на плечі — зупинити війну, принести мир, ощасливити свій електорат і ногою відчинити двері у ще більшу славу, а мо’ й безсмертя. У цій ході стільки спотикань, падінь і немудрості, що здається, на нас із неба дивляться усі князі й гетьмани і всі наші світочі.
Не встигли українці кліпнути очима, як учорашній клоун оголосив: “L’Estat c’est moi” — “Держава — це я”! Її обриси смурні й відразливі. Тривожні й лиховісні. Щодень Україна спускається зі свого пагорба в пониззя і почасти нагадує блукаюче тіло у водах стихії. Чи були ті води колись каламутніші, знає лише вона.
І ось каламуть добирається до її осердя, до того, чим вона вивищувалася у всі лихоліття і що, може, й не дозволяє їй зійти в небуття. Це народне Мистецтво! Золота перлина її духу і душі — народний хор імені Г. Верьовки. Виявляється, не одному Іуді перепала “слава” тридцяти срібняків. За подібну ціну було обміняно славу на ганьбу славетного хору. Втішає, що не всього, а лише частина вимазалася в багні. Дух маргіналізації добрався і туди. В анекдотів про заздрісного хохла, який радіє, коли в сусіда хата горить, виявляється, немає символіки, а лише конкретика. 95 квартал вже не на вершині своєї примітивної піраміди, убогого злого гумору, а поволі скочується в небуття. Але вони ще про це не знають, бо бачать лише розтягнуті в реготах роти охлосу, який слухає це жахіття, багатозначно переморгується і підспівує “горіла хата, горіла, в Лондоні жінка плакала”. Маргінали у залі Національного палацу “Україна” прилучилися до того, що мало б бути освистане з вигуками “ганьба”. Вони ж не можуть бачити ні гнівних Божих очей і караючих ангелів, ні поглядів з потойбіччя розстріляних кобзарів і тих корифеїв української сцени, якими квітнула і ще квітне Україна. На їхніх очах полуда кавеенівського примітиву, квартальних кривляк, дикого несмаку і сірої зони інтелектуальної убогості. Колись це все впаде, коли гнів небесний і земний зіллються воєдино, коли прийде інший день інших людей, і небесні світила принесуть світло. І тоді з глибин нашого хортицького і князівського духу здійметься меч вогняний, щоб випалити це зло, що зухвало й нахабно крокує Україною, і оту бородату горилу, що бризкає на нас хамством, жовчю і матюччям таки відправлять у тропічні нетрі, де на неї вже чекають леви, тигри і гієни…
То на що ж розраховував у своєму проєкті ручного президента олігарх Коломойський? На український охлос, на ту частину українського суспільства, про яку ще багато десятиліть тому сказав неприємну правду Ф. Ніцше — про поділ людства на рабів і панів духу, але людство за це його осудило. А він, по суті, сказав те, що повелів Мойсею робити з рабами Бог. І тим, що на момент виходу з неволі виповнилося 20 літ, не дозволив здобути право жити на землі Обітованій. І Святе Письмо про цей поділ також говорить — про тих, що здобудуть право на життя вічне, і тих, кого відторгне Бог.
А поки що пожива тим, хто радів, “що горіла хата, горіла”, ще буде, бо як сказала соратниця і “звєзда” 95 кварталу, “Вовчик усе читає”. Фу! Гора — з плечей. Слава Богу, хоч щось читає, рейтинг не впаде і виборець обрегочеться!
За логікою спусків і підйомів — попереду гряде піднесення і “Зе геть!”. Дурман поволі минає, посмішка Авгура, яка вистрілила із зомбоящика і засліпила мільйони, перетворюється в гримасу. І дедалі чіткіше вимальовуються авгуришахраї, які граючи своїми оскалами, переморгуючись, штовхали й штовхають неофіта, що замахнувся на не свою ношу, у розставлені ними капкани. І чітко вимальовується на їхньому тлі імперський оскал. І нехай би ліз у них, летів зі швидкістю, з якою приймалися на його користь державні рішення, але він тягне туди Україну. І все повторюється, як і сто років тому: “апостоли черні”, вовчі ями і капкани. Люди московські, але співчуваючі, опозиційні, запевняють, що Київ кишить тими мракобісами, які можуть організувати той майдан, який саме й потрібний головному кремлівському дракону, щоб ввести свої війська на допомогу всенародно обраному. Він готовий знову увійти в ту ріку, в яку був увійшов 2014го, але лише забрів по коліна. Тобто, капканів більш ніж можна уявити. Але є та частина суспільства, яка нині і просвітитель, і зодягає гамівну сорочку, коли у влади черговий напад чи “критичні дні”. Та частина соціуму, що обирала “тарифи” і “кінець бідності”, сподіваючись, що все вирішиться автоматично, сидить по кущах і мовчить. Батькувати їх свідомі вже втомилися, цитувати Шевченка “якби ви вчились так, як треба” також не варт — вони цього не проходили в школі. Є ще третя частина народу, яка категорично не хоче жити серед рагульованого натовпу. Ось і знову потяглися людські ключі у світи — Польщу, Америку. Їде молодь на навчання, їде інтелігенція, не бачачи кінця бідності інтелектуальної.
Маргінали у наші дні правлять бал. Вони керують державою, мистецтвом, безголосі вчать талановитих, як треба співати. Вони штампують вульгарні бездарні тексти під кодовою назвою “літера тура” і почуваються класиками. Відсвяткували свої поважні ювілеї Д. Павличко, П. Мовчан, А. Паламаренко, Ю. Щербак — і “нові обличчя” навіть носом у їхній бік не повели. Подібне сталося, може, й вперше за останні сто літ. Хіба вони знають, що таке пошанування, поцінування і скільки своєї живої крові й живодайної сили влили ці талановиті патріоти у те, щоб Україна збулася.
Про ці скитання української держави перших десятиліть незалежності колись історики, політологи, літератори і може, навіть психологи та психіатри скажуть своє слово. Як Україна довго, тяжко й трагічно відвойовувала своє європейське місце під сонцем. І скільки було в неї ворогів — поза її межами і тих, що виплодилися вигодувані її дарами. Відвертих ворогів і недругів, дурнів і недолугих керманичів, тих, що переплутали державний олімп із “подвигами” бандитів у підворітнях, і тих, що загралися на сцені і вскочили з розгону в державні крісла. Про всіх повідають, бо це все ті щаблі, якими вона вибиралася з імперської вовчої ями. І в неї нині є одне спасіння: патріотична свідомість та армія. Можливий її прихід до влади. Не відступ, не відведення військ на своїй землі ближче до Києва, а тверда позиція і сила. Бо повірити російським опричникам і донбаським бандитам — не просто наїв, а злочин. Ми вже бачили “честь руского офіцера, что все ваші солдати вийдут цели і нєврєдіми”. І за цею “честю” падали наші хлопці у рясні покоси…
Нинішня влада своїми непатріотичними рішеннями і байдужістю чи й змовою з ворогами ризикує згорнути на свої голови Іловайськ. І честь й патріотизм та гнів українських офіцерів та генералів, а ще розгніваного народу, отого, в якого всі вдома. І не варт вивіряти глибину цього гніву.
Тож за логікою спусків і підйомів, які спостерігаються в українській історії, наступна влада має бути професійна, інтелектуальна, помірковано патріотична і не виключено, багатонаціональна. Епоха маргіналів скінчиться. 95 квартал, який пустив нині свої метастази в українське буття, разом із своїм натхненником піде в небуття, може, й деякі телеканали завершать свою ганебну місію. І, може, станеться протверезіння суспільства, але після багатьох катаклізмів і потрясінь. Але до цього треба дожити і не втратити Україну, пережити селфі з царем всія Русі, пережити всі маргінальні мрії, усі посмішки Авгурів і вижити, вистояти, бо гряде епоха Водолія, яка провіщає дух свободи. Отже, це наша, українська, епоха!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment