Шановний Максиме Олеговичу!
Відповідно до ухвали Раднаркому УСРР від 1926 року оперні театри Києва, Харкова та Одеси перейшли на українськомовний режим. Це було одним із виявів політики українізації в різних галузях життя. Відомо, що та політика завершилася розстріляним Відродженням. Але оперні театри залишалися українськомовними ще кілька десятиліть, зокрема й завдяки видатному українському поетові й перекладачеві Максимові Рильському, який, наражаючись на неабиякий ризик, у 1939 році (коли українську оперну сцену намагалися зросійщити) заручився підтримкою тодішнього комуністичного керівника України Микити Хрущова. У попередньому відкритому листі до Вас Максим Стріха (“Слово Просвіти”, ч. 42,17/23 жовтня 2019) докладно висвітлив усі перипетії української мови на оперній сцені.
У 50-х—60-х роках минулого століття Київська опера мала таке гроно співаків, яких не було навіть у Великому театрі в Москві. Репертуар був дуже великим та розмаїтим. Усі вистави йшли українською мовою в блискучих перекладах видатних митців українського слова (про них також писав Максим Стріха в згаданому листі). На київській сцені славилися не лише Євгенія Мірошниченко, Бела Руденко, Лариса Руденко, Таїсія Пономаренко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов’яненко, Микола Кондратюк та багато инших українців, а й росіяни Юрій Гуляєв, Галина Туфтіна, Сергій Дубровін, грузинка Ламара Чконія. Українська мова аж ніяк не була для них перешкодою, бо крім оперних арій, вони виконували й українські народні пісні та романси.
Російщення Київської опери почалося 1974 року. Тоді поставили “Катерину Ізмайлову” в перекладі Миколи Бажана. Українськомовна вистава сподобалася й авторові Дмитрові Шостаковичу. Але слухачі її не почули, бо театр мав їхати на гастролі до Іспанії, а там нібито хотіли слухати тільки мовою оригіналу, і співаки враз перевчили партії російською мовою. Ще активніше заходилися витісняти українську мову з оперної сцени вже в незалежній Україні. Найдовше трималася опера Джоаккіно Россині “Севільський цирульник” у перекладі Максима Рильського, але й її вже знято з репертуару. Оперна студія Музичної академії також була українськомовна, але згодом перейшла на мови оригіналу.
Великі надії українські шанувальники оперного мистецтва покладали на Всеукраїнську науково-практичну конференцію, що відбулася в Музичній академії в лютому цього року. Після неї почали вже готувати вистави деяких опер українською мовою. І раптом усе різко помінялося. Ви видали наказ про те, що всі опери мають іти лише мовою оригіналу.
Що ж стало причиною? Невже розмірковування Вашого російськомовного радника Юрія Луценка та його однодумців: “Аргументация об операх на украинском языке не выдерживает никакой критики. Мы отбираем у наших детей будущее, не давая им возможности петь на языке оригинала… Эта история почти столетней давности должна быть закончена”.
Слово історія має кілька значень: “процес розвитку, події в процесі життя народу; наука, що вивчає хід розвитку; оповідання, розповідь про щось; подія, пригода, випадок”. Юрій Луценко (який на музичному мистецтві розуміється, мабуть, не більше, ніж його тезко на правництві) вживає слово історія саме в останньому значенні. А насправді це була не пригода чи випадок, а копітка праця видатних письменників і перекладачів. Звідки Ю. Луценкові знати, що з усіх перекладів “Витязя в тигровій шкурі” Ш. Руставелі грузини вважають найкращим саме український переклад М. Бажана, а поляки переклад Міцкевичевого “Пана Тадеуша” М. Рильського визнають найліпшим у світі.
Посилання на “світову практику” виконання опер мовою оригіналу не цілком відповідає дійсності, бо Англійська національна опера всі вистави подає англійською мовою, Кельнська опера в Німеччині — німецькою, більшість опер в Італії йде італійською мовою. Звідки Ю. Луценкові знати, що великі композитори Дж. Верді, Р. Вагнер, Д. Шостакович уважали, що опери мають іти мовою тієї країни, в якій їх ставлять. Італієць Верді та німець Вагнер самі перекладали лібрета своїх опер французькою мовою, аби ті опери могли йти у Франції.
Звідки Ю. Луценкові знати, що з-поміж 2500 (за иншими підрахунками 6000) мов світу українська мова входить до першої двадцятки за кількістю носіїв. Що це одна з наймелодійніших мов світу, про що сказали багато добрих слів і українці, й не українці. Максим Стріха вже наводив слова захоплення нашою мовою видатного російського тенора Леоніда Собінова, який у 1926—27 роках у Києві й Харкові виконував партії Лоенгрина та Ленського українською мовою. До речі, арія Ленського українською мовою — останнє, що співав у своєму житті Леонід Собінов.
Відомий драматичний актор Василь Качалов згадував про свою зустріч зі співаком за кілька днів до його раптової смерти в санаторії поблизу Риги в жовтні 1934 року: “Леонід Віталійович говорив про партію Ленського, що йому довелося співати українською мовою. “Послухай, як це гарно звучить!” — сказав він і тихенько заспівав” (Владыкина-Бачинская Н. “Л. В. Собинов”. М., 1958).
Стосовно того, що українська мова “забирає майбутнє в наших дітей”, то ніхто не заважає тим дітям, вивчивши оперні партії українською мовою, опанувати їх ще й мовою оригіналу. Відома українська співачка (етнічна росіянка) Галина Туфтіна, яка після закінчення Ленінградської консерваторії була запрошена до Київського театру опери та балету і все життя працювала в ньому, партію Кармен з однойменної опери Ж. Бізе могла виконувати українською, російською і французькою мовами. І всіма трьома виконання було бездоганне. Юрій Луценко усього цього не знає і знати не хоче з огляду на свої українофобські погляди.
Шановний Максиме Олеговичу, дуже прошу Вас не прислухатися до порад українофобів. Зробіть усе можливе для повернення української мови на оперну сцену.
З повагою
Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, заслужений професор Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, академік Академії наук Вищої школи України
