“Стокгольмський синдром” як кінцева мета тоталітарного режиму: від витоків до сучасності

Андрій БОНДАРЧУК

Закінчення. Поч. у ч. 45 за 2019 р.

Чи можна протверезити суспільство
Такий симбіоз двох видів політики і забезпечує довголіття влади, задовольняє і її, і синдромне суспільство. З одного боку це гальмує рух суспільства до демократії, що в інтересах влади. З іншого — живить імперське самолюбство плебсу. Стабільність для нього і для влади неприйнятна. У синдромного суспільства теж випирають якісь проблеми, що ускладнюють життя чи є небезпекою. Адже і воно неоднорідне, і дії влади у його певної частини викликають невдоволення чи спротив. Та вони успішно гасяться величезним силовим апаратом і не є серйозно небезпечними. А в інших випадках, небезпечніших, застосовуються складніші й серйозніші контрметоди, на тлі яких проблеми суспільства відходять у тінь, бо ж ніби йдеться про більш важливі державні інтереси. Згадаймо загадкові вибухи багатьох житлових будинків з “чеченським” слідом, резонансні вбивства, події. В інших випадках це акти агресії з переможним фіналом (Грузія, Абхазія, Крим, Донбас, Сирія чи вдала багатоходівка політико-економічної гри з Білорусією), від чого імперський хміль причетності “барбадоського раба” до “вєлікой Россії” надовго забиває йому памороки. У деяких випадках влада робить незначні поступки на користь суспільства, які видають за важливі демократичні зміни. Жартома, але влучно і правильно про це зауважив колишній прем’єр РФ В. Черномирдін: “У нас яку демократію не впроваджуй, а виходить “КПРС”. І в ролі тяглової сили синдромне суспільство натужно суне украй переобтяжений проблемами віз проблем, яким править коронований тою ж силою візник. Та обоє не мають ні бажання, ні вміння, ні сил вибитись на розкислій дорозі з наїждженої імперської колії, що веде в болото. В недалекій перспективі це рух РФ (мініімперії) до того ж фінішу, до якого прийшов “могучій і нєрушімий” СРСР. Однак це станеться лише тоді, коли демократичні держави, сильні світу цього, усвідомлять реальність загрози від мініімперії Путіна і об’єднають зусилля, аби вгамувати його апетити.
Оговтавшись від розпаду СРСР, РФ як мініімперія почала зондувати поведінку сильних на її спроби до відновлення більшовицької імперії в межах її кордонів. Європа, США, інші держави мляво відреагували на фактичну окупацію Придністров’я, війну проти незалежності Чечні, Грузії. Діяти так щодо України, Білорусії було небезпечно. Для них було впроваджено інший комплекс підступних дій. І коли для наших сусідів, у яких національний дух був значно слабшим, це спрацювало, то у нас він вибухнув потужним Майданом, який вимів слуг Москви до їхньої ідейної матері. Агресор зрозумів — Україна відчула смак свободи. А це вкрай небезпечно для нього, бо руйнує його план, до того ж інфікує вірусом свободи його суспільство. Неймовірно, але нова влада “Слуг народу” повертає на Україну слуг Москви…
Так, Україна для долі імперій була ключовою завжди. Згадаймо відверті визнання її катів — Петра І, Катерини ІІ, Леніна, Троцького, Сталіна, про її виняткову роль. Крім того, з часів Орди вона ставала щитом для Європи. Нині вона виконує ту саму історичну роль, однак комфортний Захід чи то з причин політичної близькозорості, чи то від загрози порушення звичного режиму життя і комфорту, чи то з принципу бізнесу (Коломойський: “В бізнесі все продається і купується”) зайняв позицію (за винятком окремих країн) умиротворення агресора, навіть симпатії. Яка страшна помилка! Країна, яка потрапляє в силову орбіту залежності від Росії, приймає її “синдромні” правила гри. Хижак зазвичай ковтає свою жертву або ж вона виривається від нього скаліченою. І Росія ніколи не загарбує чужого, аби потім віддати.
Складається враження, що до небезпечних і злочинних дій Росії Захід ставиться як дуже ліберальний батько до злісного хуліганства свого чада. Але ж тут це значить — заплющити очі на історію, на сьогоднішні небезпечні прояви агресії, які виразно свідчать, що Московія від зародження і дотепер — відвертий ворог демократії, свободи, цивілізації. Захід давно позбувся ознак “стокгольмського синдрому”, Росія нізащо не тільки не хоче виходити з цього стану, а й прагне заганяти у свій “Барбадос” інших. Кого силою, кого підступністю і хитрістю. Це її генна природа, ментальність. Постійні прояви агресивності дуже нагадують поведінку наркозалежних, яким для кайфу украй потрібна нова доза, інакше буде “ломка”. Зазвичай для їхнього порятунку, коли в них вже відсутня сила волі, бажання вирватись зі страшного полону, медики застосовують примусове лікування. Росія якраз і потребує такого підходу. Бо заяви міжнародних органів про “глибоку стурбованість” її діями — це все одно що читати мораль крокодилу, який рве свою жертву і при цьому чи то з жалю, чи то з радості плаче. Факт, що світ має справу з хворим на гостру форму загарбницької наркоманії, де в ролі наркотика — постійна потреба агресії.
Організованість держав у збереженні принципів демократії, права і свободи (а приклади цього є) могла б одягнути на Путіна і його оточення гамівну сорочку і швидко втихомирити. Закрадається якась підозра, що це навіть вигідно декому, про що свідчить промова колишнього президента США Буша-старшого, яку я чув у сесійній залі парламенту УРСР напередодні проголошення Акта Незалежності: ми не вітаємо вихід з СРСР. Вочевидь тому, що великим країнам простіше мати справу навіть з “імперією зла”, аніж з кількома вільними державами, які позбавились її пут, хоч це не принцип демократії.
Щоправда, український народ не взяв до уваги “мудрих” порад і обрав свій шлях. І тут же з “молодшого брата” став ворогом. Російський Янус повернувся до нас своїм справжнім обличчям гнобителя, держави-терориста міжнародного виміру. Для Росії як спадкоємиці тоталітарного режиму незалежність України стала своєрідним лакмусовим папірцем, який засвідчив реальну (раніше декоровану) суть ставлення влади, значної частини суспільства до молодої держави.
З цікавим і промовистим випадком автор зустрівся у Луцьку в ході мітингу після проголошення Незалежності.
— От ви сказали, — звернувся один з його учасників, — що і Росія стала вільною, здобула незалежність. Від кого, якщо вона сама гнітила нас?
— Чому ж, — кажу. — Це ж був Союз…
— Так, так. Союз нерівноправних. Хто нас запхав туди силою і кров’ю? Такою вона і залишиться…
І розповів щось схоже на дикий анекдот. Теплого літнього дня він зайшов до свого сусіда, затятого москвина. Бачить — на кухні без потреби палахкотять усі чотири конфорки газової плити (лічильників тоді не було). Температура — мов у сауні. Питає: “Навіщо?”
— А ето чтоби твоім хахлам нєзавісімим мєньшє досталось…
За великим рахунком сміхом тут не пахне. Смердить затхлим імперським духом того самого “барбадоського раба”, рядового обивателя, який і нині отруює повітря нашої Незалежності. Людей з таким україноненависницьким мисленням виховує у себе і у нас путінський режим за допомогою ЗМІ, комунікаційних, соціальних мереж, продажних журналістів, куплених політиків і державних діячів за кордоном. Сплав гарячої та інформаційної війни, яку нині веде Україна з російським агресором, вилився в особливо небезпечну гібридну війну, до якої активно долучилася і ручна РПЦ з її “русскім міром”. Україні в цій ситуації дуже нелегко, бо військова, інформаційна потуги обох воюючих неадекватні. Для України, молодої держави, це архісерйозне випробування на її національну і військову міць. Для Європи і США — випробування їхніх демократичних цінностей, принципів міжнародного права.
Закономірно, якщо ЄС, НАТО, США своїм нейтралітетом, декорованими малозначущими санкціями, що межують з байдужістю, відкупляться від агресора заради комфорту і спокою, залишать Україну один на один з агресором, то наступною жертвою стануть країни ЄС. Байдужість — це те, що призводило до найбільших злочинів. Нині вона буде зрадою України. Про такі можливі наслідки попереджав ще Наполеон, який добре знав Росію: Європа зрозуміє небезпеку тоді, коли російський чобіт стане на березі Ла-Маншу. Ось тоді від далекої Камчатки до туманного Альбіону запанує “мир і благоденствіє” — “стокгольмський синдром” у московському виконанні. На жаль, в історії властиво багатьом наступати на ті самі “граблі”. Схоже, наступає на них і Європа. Хіба нинішня ситуація з Росією дзеркально не нагадує нам таке ж умиротворення Гітлера перед початком Другої світової війни? Тому мізкуймо: “грабель” уже немає. Замість них — міни.
Варто лише на місце знахабнілого Гітлера поставити не менш нахабного Путіна. В обох апетити ненаситців. Боялись і умиротворювали одного, те саме повторюється з другим. Від безкарності очманів один і другий. Така поведінка Європи перед Другою світовою війною була викликана страхом перед мілітарною потугою фашистської Німеччини — першим симптомом “стокгольмського синдрому”.
Схожа ситуація і нині. До того ж агресор має і ядерний арсенал. Однак ще потужніший мають НАТО, США. То що ж змушує Європу терпіти нахабство агресора? Передусім те, що воно поки що не торкнулось її. Та все ж привид небезпеки, хоч і далеко, але витає в повітрі. Бо хоч би скільки часу минало від великих трагедій, пережитих нацією, сліди страху зостаються в генах поколінь. Чимало країн Європи носять російські шрами-міти. І хоча вони знають аксіому воєн (війна з агресором завжди закінчується чиєюсь перемогою і чиєюсь поразкою), вважають, що цього з ними не станеться.
Нині агресор для навернення України і повоєнної Європи до попереднього синдромного статусу використовує підступну гібридну модель. Щодо України, то тут наміри вже рельєфні. А щодо Європи, то недалекоглядність багатьох політиків, які не бачать реальної загрози поповнити своїми країнами членство клубу держав зі “стокгольмським синдромом”, дивує. Хіба не помітна активність Росії щодо руйнації єдності ЄС? Величезну небезпеку таїть газопровід “Північний потік-2”. Та “кролик” добровільно повзе в пащеку удава.

Історична місія України
На початку Другої світової війни, у надто важкий час першою серед країн Європи Гітлера струсонула Англія з лідером нації У. Черчиллем, яка мала стійкий антисиндромний імунітет. Далі — відомі події, що сформували антигітлерівську коаліцію, яка здолала фашизм. Наразі дуже актуальною є потреба формувати антипутінську коаліцію. Іншої альтернативи вгамувати агресора не існує. Бо упокорення України — лише тимчасова відстрочка для Європи. Наступною буде вона.
Куди ж ви дивитесь, народи?
Сьогодні ми, а завтра ви…
Ці рядки видатної поетеси сучасності Ліни Костенко не стільки поетичні, скільки політичні, доленосні, застережливі для Європи і світу. Доля України нагадує долю Англії. Ми теж дали відсіч значно сильнішому, нахабному й жорстокому агресору. Однак нам гостро не вистачає свого національного Черчилля і коаліції для спільного спротиву. Багато залежить і від самої України, її здатності протистояти агресору у цій війні, а ще більше — від дипломатичного хисту і активності на міжнародному рівні, практичних дій у поступальному русі до ЄС, НАТО як надійному гаранту нашої Незалежності. Попри деякі прикрі помилки, попередня влада дотримувалась цих принципів.
Нині країною кермує нова — молода, недосвідчена, надмір енергійна, амбітна, а в дечому надто поступлива. Деякі дрібні кроки носять позитив, однак більшість (особливо відкат від національних позицій, курсу до ЄС, НАТО, поспішність з продажем землі) вселяє тривогу за долю держави. Грати роль сценічного президента і реально бути ним — ду-у-уже різні речі. Бо держава — не сцена. І коли масами на виборах керують емоції, а не тверезий розум, це, як свідчить історія, велика потенційна небезпека. Бо абсолютна влада без гальм і противаг абсолютно розбещує, є великою спокусою стати авторитарною для народу, для Москви — знову “старшим синдромним братом”.
Сподіваюсь, цього не станеться. Україна вже не та. Здорові патріотичні сили поправлять владу. Бо не для того ми здобували незалежність, не для того відбувся Майдан, не для того у війні з агресором віддали життя тисячі захисників, цвіт української нації, щоб знов опинитись у стані “стокгольмського синдрому”. Зберегти незалежність, суверенітет, територіальну цілісність України — священний обов’язок влади, нинішнього покоління перед ними і мільйонами тих, хто в нашій історії ще раніше загинув за святу справу.
У нас чудова країна. Це великий Божий дар. Одначе Всевишній наділив нас сильним, жорстоким, підступним сусідом. Дехто вважає це Його карою за якісь невідомі гріхи. Ні. Це якраз умисел Божий, сигнал згори: ставайте сильними, у вас є що захищати. Бо лише в боротьбі з сильним стають сильними, згадаймо хоча б хороброго Святослава, козацьку державу. Вони не були інфіковані вірусом “стокгольмського синдрому”. А значна частина нашого суспільства його не позбулась.
Є у нашого народу ще одна історична місія. З 1991 року між народними депутатами Білорусії, прибалтійських країн почали налагоджуватися тісні контакти. Йшлося вперше ще тоді (а не 1999 року, як стверджував колишній прем’єр Володимир Гройсман) про створення Балто-Чорноморського союзу. У складі депутації від України був і автор. Пам’ятається, ще тоді ми розробили і ухвалили концепцію, структуру союзу. Друга зустріч відбулась у січні 1992 року. На ній і прозвучали оці проникливі слова відомого білоруського письменника, патріота, фронтовика Василя Бикова, який при “бацькі” Лукашенкові потрапив у немилість і небавом помер. Їх занотував мій колега Микола Баландюк. Ось вони:
“Дорогі наші брати українці! Я добре знаю, як вам тяжко. У вас голодно, холодно і неспокійно. Але якщо у вас буде ще гірше у декілька разів, то все одно неможливо знайти людину, яка б заздрила вам більше, ніж я. Ви народили Державу. Пройде небагато часу, і світ буде знати і шанувати землю, народ, культуру і мову України. На вас шалено тиснуть, вас хочуть зламати, поставити на коліна. Тримайтесь! Христом Богом молю вас — тримайтесь! Нехай сочиться кров з-під нігтів пальців, але тримайтесь. Не дай Боже, не втримаєте Незалежності, не буде більш на що надіятись. У білорусів держави немає… і, думаю, не буде… Білоруси знищені… Я готовий стати на коліна і просити вас, всю Україну — тримайтесь! Тоді у мене ще залишиться маленька надія на те, що ваш приклад стане живою водою, яка допоможе нашому населенню через 50 чи 100 років стати вільним народом, незалежною державою”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment