Тарас Шевченко: «Книжечки складає у торбинку і бриль бере…»

7 історичних мініатюр
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У новій статті Володимир Мельниченко розповідає про головні убори Тараса Шевченка — бриль, кашкет, картуз, шапку. Нагадує, як митець заторкував їх у поетичній творчості, зображував на полотнах і малюнках.

“Старий сидів в брилі, на призьбі…”
Щоб уявити дивовижну, витончену красу українського бриля, необхідно ще раз поглянути на Шевченкову картину “Катерина” (1842). Проте зосередитися на другій постаті переднього плану, говорячи словами самого художника, “у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже й сумно дивиться на Катерину…” На ньому — красивий крислатий бриль, порембрандтівськи сонячно просвічений Шевченком… Бриль увінчує струнку фігуру молодого кобзаря на малюнку “Бандурист” (1843)…
Польський поет, студент Університету св. Володимира Ю.Б. Кенджицький, який квартирував у Києві на Козиному болоті навпроти будинку, де навесні 1846 р. поселився Шевченко, розповідаючи про знайомство з ним, відзначив, що той уперше з’явився в брилі — “капелюсі, плетеному з житньої соломи”:
“Я сидів сам на ґанку, коли той незнайомий підійшов до мене і зняв капелюх, дивлячись на мене з добрим усміхом, трохи допитливо, трохи недовірливо”.
— Добрий вечір, — сказав, піднімаючи капелюх.
— Добрий вечір, — відповів поляк поукраїнськи.
Незнайомець глянув йому в очі.
— Брат чи ворог? — спитав.
— Брат, — відповів юнак.
Вони подали один одному руки. Незнайомець представився:
— Шевченко.
— Тарас Шевченко, автор “Кобзаря”?! — радісно вигукнув студент.
— Він сам і є, — відповів той добродушно”.
У цій невеликій документальній зарисовці — простота Шевченка у знайомстві з дев’ятнадцятирічним студентом і водночас усвідомлена гідність знаного в Україні поета. Та не менше вражає природжена гречність у поводженні з капелюхом. Скоріше за все, це — ментальна наука Шевченкового діда Івана Андрійовича, якому внук, як відомо, публічно дякував за те, що заховав “в голові столітній ту славу козачу…” Втім, очевидно, своїм прикладом дід навчив і житейських правил. Нагадаю рядки з Шевченкової поеми “Наймичка” (1845):
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на призьбі. Перед ним
З собакою унучок грався…
Звичайно, навчаючись в Академії мистецтв і спілкуючись з К. П. Брюлловим та його мистецьким оточенням, молодий художник набував нових, уже витончених навиків поводження з шляпою (капелюхом). Про це можна дізнатися в Шевченковій повісті “Художник”. Скажімо, автор спостерігає за тим, “как в комнату вошёл Венецианов и, снимая шляпу, сказал усмехаясь…” і т. ін. А коли художник далеко за північ розповідає В. І. Штернбергу про щасливий вечір у К. П. Брюллова, “не снимая шляпы”1, то це лише підкреслює дружню близькість і простоту стосунків молодих митців…
А на всі ці подробиці якось нечасто звертали увагу… Виявляється, Тарас Григорович зі смаком розбирався в головних уборах і любив їх. Скажімо, 1 лютого 1847 р. писав у Київ М. І. Костомарову, щоб той послав до його товариша, художника М. М. Сажина, забрати в нього Шевченків портфель, скриньку з фарбами, книгу В. Шекспіра “та ще й брилі, і все сіє сохраните у себе, бо товариш мій хоче їхать з Києва”. Пам’ятаєте, як у Шевченковій поемі Сотник: “Книжечки складає / У торбинку і бриль бере…” Є й прозаїчніше прохання: “На сей раз вручителю сего вручите мои вещи і гроші, і сорочку, як пошита, і бриль…”
З нечастих вживань цього слова Шевченком у поетичних творах мене найбільше вражають рядки з поеми “Марія” (1859), коли мати Божа
Лопух зорвала і накрила,
Неначе бриликом, свою
Головоньку тую смутную,
Свою головоньку святую!
Ох, і Шевченко, неповторний, єдиний!

“Тоді він постійно носив
оксамитову шапочку”
У спогадах О. С. АфанасьєваЧужбинського читаємо:
“…Зійшлися ми з Тарасом Григоровичем ближче у 1846 році. Якось несподівано заїхав він до мене2 перед масляною — блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці3. Тоді він постійно носив оксамитову шапочку”. Скоріше за все, оксамитова шапочка дісталася Шевченкові від А. О. Козачковського, який лікував його наприкінці 1845 р. і знав, що саме такий головний убір буде найзручнішим узимку для поголеної голови поета.
Приїхавши в Ніжин 20 лютого 1846 р., приятелі наступного дня вирушили в Ніжинське дворянське зібрання. Тут несподівано сталася пригода, яку можна трактувати і як прикру, і як забавну. Хтось із начальствуючих осіб не хотів пропускати Шевченка у приміщення зібрання саме тому, що він був в оксамитовій шапочці. Не проминемо слова зі спогадів О. С. АфанасьєваЧужбинського: “Поет дуже сміявся з цієї пригоди”.
Бачу цю дивовижну картину. Божого обранця, який два місяці тому написав поетичний Заповіт, сповістивши живих і ненарожденних земляків своїх про те, що “полине до самого Бога” лише тоді, “як понесе з України у синєє море кров ворожу”, тобто давши нації нетлінну духовну надію й опору, зупинили на порозі Ніжинського дворянського зібрання, бо комусь здалася недоладною його оксамитова шапочка, а він у відповідь сміється сардонічним сміхом. Адже, за словами того ж О. С. АфанасьєваЧужбинського, пізніше в Чернігові “Тарас дуже непокоївся, чи не пристане до нього хтонебудь за шапочку”… Та, може, все було зовсім інакше, і тридцятидворічний Шевченко, недавно врятований Господом від тяжкої недуги, відчуваючи в собі відновлення молодої сили й енергії, весело глузував зі сміховинної перепони, адже для нього взагалі не існувало нездоланних перешкод…
Хоч би як там було, педантичному розпоряднику пояснили, що Шевченко, хоч би в якому був убранні й головному уборі, робить честь ніжинцям самою своєю присутністю. На щастя, на сторінці Шевченкової рукописної збірки “Три літа” є рисунокавтопортрет олівцем у повний зріст, увінчаний оксамитовою шапочкою (датується кінцем грудня 1845 р.—початком січня 1846 р.).
Наступного дня Шевченко зустрівся з вихованцями Ніжинського ліцею й записав в альбом одного з них — вісімнадцятирічного М. В. Гербеля — початкові рядки зі свого вірша “Гоголю” (1844):
За думою дума роєм вилітає,
Одна давить серце, друга роздирає,
А третяя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Ніби підказав юнакові, нащо людині голова й серце… Той, очевидно, зрозумів і в другій половині ХІХ століття став основним перекладачем і популяризатором творів Шевченка російською мовою.

“Автопортрет в солдатському
кашкеті”
Перший автопортрет із головним убором Шевченко намалював у 1847 р. (23 червня — не пізніше 11 грудня) в Орській фортеці. Шевченкознавці вважають, що його було створено для Шевченкового приятеля А. І. Лизогуба й тому — на невеликому аркуші, близькому до розміру конверта, та відіслано в листі від 11 грудня 1847 р., в якому засланець виплеснув свій розпач: “Я страшно мучуся, бо мені запрещено писать и рисовать. А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! — та ще у казармах”.
Можливо, тими ночами засланець згадував і про те, що саме від А. І. Лизогуба виїхав він 4 квітня 1847 р. із Седнева через Чернігів до Києва, і в Лизогубовій сім’ї йому радили залишити в них рукописи поетичних творів, але він, сподіваючись на нове видання “Кобзаря”, взяв їх із собою. А наступного дня його заарештували на дніпровській переправі в Києві, і рукописний альбом “Три літа” потрапив до рук жандармів…
Тяжкі поетові переживання навіки відбилися в трагічній темряві Шевченкових очей на його першому автопортреті періоду заслання — в солдатському мундирі, буквально придавленому кашкетом із околишем: “3:Р:”. То було позначення 3ї роти 5го Оренбурзького лінійного батальйону. Через десять років, у Новопетровському укріпленні, вже будучи рядовим 4ї роти 1го Оренбурзького лінійного батальйону, засланець якось відзначив у Щоденнику “ту нещасну роту, до якої і я маю нещастя належати”. Це зізнання ще більше стосується вибитої на Шевченковому кашкеті 3ї роти в Орську. Не випадково цей твір іноді згадують під назвою “Автопортрет в солдатському кашкеті”.
Отримавши подарунок і вдивившись у портрет миколаївського солдата Шевченка, А. І. Лизогуб почав свій листвідповідь до нього пронизливими словами: “Лист Ваш, коханий друже, я получив на самісінький Новий год. Превеликая Вам дяка і за лист, і за Вас, тільки важко на Вас дивитись”.
Утім, не забудемо, що за словами самого Шевченка, записаними в Щоденнику в червні 1857 р., він ще в день оголошення йому царського покарання, тобто 30 травня 1847 р., “сказав собі, що з мене не зроблять солдата. Так і не зробили”.
До речі, у 1847 або 1848 рр. Шевченко намалював шаржований автопортрет (не зберігся), надісланий у грудні 1849 р тому ж А. І. Лизогубу4. На довільній копії з нього, з якою можна познайомитися в 9му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка, видно, що рядовий зобразив себе під час муштри з рушницею і в обмундируванні та в солдатському кашкеті на голові.
Нарешті про Шевченків автопортрет, описаний художником у листі від 1 листопада 1854 р. до О. М. Бодянського, якому він і передав твір через знайомого:
“Посилаю тобі, друже мій єдиний… поличчя оцього нікчемного гетьманця. Дивлячися на його, згадуй і мене інколи. Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! А гетьманець, думаю, не перелякає тебе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу. Прийми ж його та привітай цього нікчемного гетьманця, друже мій єдиний!”
Дуже жаль, що цей твір не зберігся, бо нічого подібного серед автопортретів немає. Ми вже ніколи не дізнаємося, чи намалював Шевченко на “гетьманці”, козацьку шапку, яку носили запорізькі козаки, проте, скоріше за все, намалював, аби таки порадувати “запорозьку душу” О. М. Бодянського.
Згадаймо рядки з Шевченкової “Гамалії” (1842), рукопис якої поет обговорював із О. М. Бодянським в Москві в лютому 1844 р.:
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,
Та на сей бік за нами.
До речі, 11 липня 1857 р., тобто наприкінці заслання, в Шевченковому Щоденнику є згадка про те, що в нього був “солом’яний капелюхсаморобка”.

Автопортрети у білому і чорному
картузах
Картуз як головний убір так чи так супроводжував Шевченка впродовж усього життя. Скажімо, в спогадах Шевченкового товариша часів навчання в Академії мистецтв Ф. П. Пономарьова є згадка про те, як вони “взявши картузи… побігли академічними коридорами”. Коли в червні 1843 р. Шевченко вперше зустрівся з П. О. Кулішем, то, за словами П. В. Жура, “на поетові був парусиновий балахон і картуз, що зсувався на потилицю, подібно до козацького шлика”5. На початку 1847 р. Тарас Григорович, розстаючись з поетом В. М. Забілою на його хуторі Забілівщині Борзненського повіту, подарував гостинному господареві свій картуз6. М. І. Костомаров згадував, що 30 травня 1847 р., у день оголошення кириломефодіївцям царської конфірмації, він побачив із вікна каземату, як виводили Шевченка, “дуже оброслого бородою”: “Побачивши мене, він усміхнувся, скинув картуза і привітно кланявся”.
Проте розгледіти Шевченка в цьому головному уборі можна лише на його автопортретах періоду заслання. Спочатку в білому картузі (кашкеті) Шевченко зобразив себе на автопортреті 1848—1849 рр. під час Аральської описової експедиції (є також версія, що його виконано в Оренбурзі у 1849—1850 рр.), але в обох випадках це час, коли засланець мав можливість користуватися цивільним одягом. Отже, Шевченко в білій з відкритим коміром сорочці та білому картузі з широким козирком, який виступає півколом над чолом, закриваючи його наполовину. Чисто виголений, але з дозволеними вусами, він пильно й зосереджено вдивляється в наші очі, а його — широко розплющені, зболені, вимогливі, — здається, проникають у саму душу. Мистецтвознавець І. М. Вериківська вважала, що це той самий Автопортрет, який Шевченко передав В. М. Рєпніній через А. М. Венгжиновського, з ним він познайомився в листопаді 1849 р. в Оренбурзі. У листі від 14 листопада 1849 р., переданому, на думку І. М. Вериківської, через А. М. Венгжиновського, поет писав, що “нарисовал свой портрет, который вам посылаю на память обо мне, о несчастном ваше друге”. Саме в цьому листі засланець зізнався В. М. Рєпніній: “Я теперь совершенная изнанка бывшего Шевченка…” Передати подарунок В. М. Рєпніній нібито не вдалося, “портрет увійшов у літературу як подарований Венгжиновському”.
Якщо це так, то, мені здається, найдоречнішим додатком до згаданого Автопортрета міг би стати Шевченків вірш “Якби зострілися ми знову…”, написаний наприкінці 1848 р. на Косаралі:
Якби зострілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
Втім, це лише мої фантазії, навіяні вогненними Шевченковими очима під несподіваним у засланському житті молодецьким картузом…
Щодо Автопортрета в чорному картузі, який датується 1849—1850 рр., то за висновком мистецтвознавця і художника М. В. Юр, він, разом з двома олійними автопортретами у білих кашкетах, є копіями вже згаданого Автопортрета, але “авторство митця вважається сумнівним”.
Справді, у 9му томі Повного зібрання творів Тараса Шевченка цей автопортрет подано серед творів, відомих за копіями інших авторів. Утім, у контексті статті для нас особливо важлива саме зміна кольору головного убору в чорний, що виразно виділяє блискучість козирка й пишноту форми картуза та надає йому монументального вигляду. Як видно з автопортретів, картуз був Шевченкові до лиця.

“Шевченко у неймовірній, усім знайомій смушковій шапці”
Висока смушева шапка в повній красі вперше з’являється в рисунку Шевченка “Знахар” (1841), виконаному як ілюстрація до однойменного російськомовного нарису Г. Ф. КвіткиОснов’яненка. Той просив художника: “…Учешіть наших так, щоб пальці знати було, щоб наші на славу пішли…” Справді, традиційний головний убір українців увінчує, сказати б, коронує поважнозначущу в селі постать, вивищує гарно вбраного, заглибленого в себе знахаря в очах селян, які споглядають його з острахом. У 1840х рр. подібні шапки час від часу видніються на фігурах Шевченкових акварелей, офортів. Особливо вражає шапкакубанка у портреті Гаврила Родзянка (1845), намальованому художником в образі козака у … дворічному віці.
Щодо власної шапки Шевченка, то вона стала знаменитою в Петербурзі після його повернення з заслання. Б. Г. СухановПодколзін, який у той час брав уроки малювання у художника, згадував, що він радів і пишався, “супроводжуючи мого дорогого вчителя у його неймовірній, усім знайомій смушковій шапці7”. Та що там, навіть І. С. Тургенєв, який іноді дозволяв собі невиправдану погордливість інтелектуала до Шевченка“простолюдина” та поблажливість великороса до “малороса, хохла”, визнавав, що він “являв собою образ козака” і, називаючи поета “незвичайною людиною”, відразу, як заворожений, писав про його “високу баранячу шапку…” І. С. Тургенєв свідчив, що Шевченко “відвідав мене кілька разів”, а російський поет А. А. Фет підтверджував: “В той час, як бував у Тургенєва в Петербурзі, я бачив… сіру смушкову шапку Шевченка на вікні”. Л. М. Жемчужников згадував, що “радісно, як рідного”, зустріла Шевченка його дружина — прихильниця поетової творчості: “Перед нею стояв Шевченко у своїй смушевій шапці й кожусі, яким його знала з портрета, що був у нас в Парижі…”
Не сумніваюся, що Тарас Григорович усвідомлював енергетику власного образу з тією шапкою, створеного ним самим.

“Замовив фотографічний портрет
у шапці й кожусі для М. О. Дорохової”
Такий запис у Щоденнику Шевченко зробив 30 березня 1859 р., тобто, через день після повернення з заслання до Петербурга. Дорохова Марія Олександрівна (1811—1867) — начальниця Нижньоновгородського інституту шляхетних дівиць, із якою Шевченко познайомився 31 жовтня 1857 р. і того ж дня записав у Щоденнику: “Піднесена, симпатична жінка!” Тарас Григорович неодноразово зустрічався з нею в Нижньому Новгороді, намалював її портрет (не зберігся). Від’їжджаючи в Москву, занотував 7 березня 1858 р., що довго прощався зі своїми нижньоновгородськими приятелями, а “завершив розставання у М. О. Дорохової…”8
Та в контексті цієї статті найважливіше відзначити, що Тарас Григорович уже дарував у Нижньому Новгороді М. О. Дороховій фотографію свого автопортрета з бородою, нарисованого в місті не пізніше 4 січня 1858 р. (фотовідбитки зробив у Петербурзі та надіслав М. М. Лазаревський). Шевченкова парсуна М. О. Дороховій не сподобалася! Поет старанно зафіксував 20 лютого 1858 р., що “вираз визнала занадто жорстким”. Емоційне, жіноче сприйняття М. О. Дороховою фотовідбитка бородатого поета з доволі суворим обличчям, але відкритим, упевненим, мудрим поглядом, цікаве саме по собі. Воно свідчить опосередковано про те, що в їхніх дружніх стосунках Шевченко був, очевидно, добрішим, м’якшим.
Певно, що фотографічним портретом із Петербурга з бородою, в шапці та кожусі Тарас Григорович хотів догодити шанованій ним жінці, котра, можливо, сама попросила надіслати нове, кажучи пошевченківськи, “поличчя”. Тож очевидно, Шевченко свідомо й самостійно вибрав образ, а значить, одяг для фотознімка. Мабуть М. О. Дорохова звернула увагу, що портрет вийшов теплішим, а сам Шевченко — доволі добродушним, із лукавинкою в очах.
Але йому фотографія не здалася вдалою. Принаймні висилаючи її І. О. Ускову, писав: “Посылаю вам свой плохой портрет, снятый с натуры в Петербурге”. Втім, це жодним чином не стосувалося шапки й кожуха. Досить нагадати, що через два роки художник зробив офортний автопортрет саме з цього знімка! Як відомо, є й інші фотографії поета в шапці та кожусі, зокрема серед приятелів, описані В. М. Яцюком9.
В Описі речей Шевченка, що залишилися після його смерті, числяться “бараняча шапка, …дві шляпи пухові сірі, шляпа солом’яна чоловіча”…
Отже, не треба знімати з Шевченка те, що він сам на себе вдягнув і що після нього залишилося. Крім того, не варто потрапляти на гачок нинішніх дешевих альтернатив на кшталт: “Кобзар з добрими очима чи старий похмурий дід у смушковій шапці?” Такий “вибір” маніпулятивний…

Скиньте з Шевченка шапку…
Скиньте з Шевченка шапку.
Та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка.
Ще одчайдухазуха.
Незабутній І. Ф. Драч написав ці рядки у 1995 р. Очевидно, що “Виклик” (так називається вірш) великого поета стосувався не шапки на Шевченковій голові, а тих державних очільників й ідеологів уже незалежної України, які так і не спромоглися в новітні часи побачити під нею незмінного духовного консолідатора українства та будівничого держави, автора поезій, що стали невід’ємним єством духовності українського народу.
Кажу так упевнено, бо говорив із Іваном Федоровичем про цитовані його рядки. Шапка не винна.
Насправді видатний Шевченків спадкоємець закликав, щоб усі ми нарешті відкрили очі на велике й очевидне, а серце — для живого, присутнього, справжнього.
— Вдивіться і вслухайтеся в Шевченка! Відкрийте його для себе! — волав поет.
Між “ошапкованим” радянським і “модерністським” сучасним образом Шевченка у трактуванні невмирущих і всюдисущих “шевченкоїдів” (блискуча дефініція С. А. Гальченка) багато спільного. Найголовніше — це насильне виривання його з царини наукового шевченкознавства і безцеремонне переміщення у сферу сповідуваної ними ідеології чи певного віровчення. В цьому прокрустовому ложі й відбувається штучне підганяння фактів, явищ, без перебільшення, подібно до того, як міфічний старогрецький розбійник відрубував або витягував ноги жертвам, що не відповідали довжині його ліжка.
Але ж якщо Кобзар однаково дорогий нам у своїх людських і творчих виявах, то ми не повинні допускати, щоб новітні безвідповідальні невігласи на власний розсуд препарували його зі скальпелем у руках.
На завершення нагадаю, що на початку цього століття два великі українці, видатні шевченкознавці І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський, застерігали:
“Треба визнати, що комплекс духовних цінностей, який конденсує в собі феномен Шевченка, не “працює” з належною естетичною і моральною ефективністю в сучасній духовній ситуації, не є максимально дійовим фактором духовнопрактичного освоєння світу”.
Але вони наполягали, що “боротьба за Шевченка… це — боротьба за душу українського народу”:
“Сьогодні Шевченко нам потрібний відроджений, очищений від вульгаризаторських, однозначних характеристик, гуманізований і олюднений, такий, яким його сприймала народна свідомість.
Шевченко — гнівний, безкомпромісний, але водночас схильний до християнського всепрощення на основі національного замирення в ім’я добра народного, в ім’я України”10.
Мудрі й пророчі слова. Хіба немає пророків у вітчизні Тараса Шевченка?

———————————
1 Зауважу, що в “Словнику мови Шевченка” відсутні слова “картуз”, “шляпа”, проте це не стосується його російськомовних повістей.
2 У середині лютого Шевченко заїхав в село Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії, а затим з О. С. АфанасьєвимЧужбинським побував у Лубнах, Ніжині, Чернігові.
3 І. Б. Марцінковський у статті “Здоров’я Шевченка” в “Шевченківській енциклопедії” зазначає, що “Шевченко підхопив епідемічний висипний тиф… Підтверджує наявність саме висипного тифу й те, що Шевченкові довелося поголити голову”.
4 Докладно див.: “Слово Просвіти”, ч. 29, 18—24 липня 2019 р.
5 Шлик козацький — верх козацької смушевої шапки, що звисає вниз з лівого боку. Найчастіше був червоного або синього кольору.
6 В. М. Забіла зберігав Шевченків картуз до самої смерті у 1869 р.
7 Тобто, пошитій зі смушок — шкурок з хутром новонароджених ягнят.
8 Докладно див. Большаков Л. Н. Їхав поет із заслання… Пошуки. Роздуми. Дослідження. — К.: Дніпро, 1977. С. 126—142.
9 Яцюк В. Тарас Шевченко і світ фотографії. Альбоммонографія. — К.: Критика, 2019. — 220 с.
10 Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1. — К.: Наукова думка, 2001. С. 57, 59—60.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment