Костянтин КЛИМЧУК,
голова Білоцерківського МРО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Надія… Ключове слово сьогоднішньої ситуації в країні. Сподівання на краще життя, яке пов’язане із закінченням неоголошеної і не проголошеної війни з північносхідним політичним покручем — Московською державою. На нашому боці сила правди, а московити виступають з позицій “правди сили”. А ще в багатьох українців є надія на те, що їхні співгромадяни матимуть розуміння про необхідність, зціпивши зуби, перебороти одвічного ворога, який протягом століть нищив паростки державності України. Надія живе.
Поїхали… Універсальний початок багатьох задумів і справ. Поїхали і ми. На схід України. Черговий раз із волонтерським візитом та гуманітарним вантажем. Бригада Чорних Запорожців давно вже на позиціях, тож потрібно допомогти землякам. Ні, просвітяни не втомилися допомагати, і розумні люди, які усвідомлюють необхідність допомоги фронту, не перевелися, хоча їхні ряди меншають. Проте залишилися справжні — надійні й готові допомагати в найнесприятливіших ситуаціях.
Є одна волонтерська фобія. Вона схожа на старий жарт про марнотратних жінок, яким “немає що вдягнути”. Так і волонтери бігають і клопочуться “немає що везти”. О, є півтонни плівки оракал. Ага, 100 “квадратів” теплоізоляції. Непогано. Як з акумуляторними батареями? Є шість! Антифриз, зо два десятки тисяч цигарок, господарські ємності, будівельні скоби, ланцюги й шини на бензопили, багатопаливна плита, центнер ПЕТплівки. Що ще можна загрузити? Нічого! Бо вантажний “Крафтер” просідає на ресорах. Є що везти. Поїхали…
Дорожні враження? Про них коротко. Приємно вразив факт будівництва дороги. Це, звичайно, створює певні незручності для водіїв, бо доводиться весь час посилено концентрувати увагу на дорожніх знаках та розмітці, але ями та колії — ще гірше. Прикро вразило, що будують підрядники з Туреччини. Можна, звичайно, пожартувати, що в Україну їдуть “арбайтери” з інших країн, проте це свідчить лише про низьку якість робіт українських дорожників. Можна багато розказувати про працелюбний і мудрий український народ, проте чомусь ці чесноти проявляються, як правило, на чужині.
Через добу вантаж було відсортовано й складено на землю Луганщини, просто на вулицю занедбаного шахтарського “посьолка”. Ті “посьолки” совдепія навіть не мала фантазії оригінально назвати, а присвоювала номери, як у сибірському таборі в’язням. Так і з’явилися “Золоте1”, “Золоте2” й далі за списком до півдесятка.
До тієї Terra Incognita добралися далеко за північ. Дорога фактично закінчилася за блокпостом південніше Лисичанська. Далі роздовбані напрямки, які від “народження” не бачили ремонту. “Крафтер” потріскував і поскрипував, навігатор давно розрядився. Аж ген десь далеко за деревами підсліпувато жовтіло світло поодиноких ліхтарів. Такою була нічна прифронтова Луганщина.
У Золотому зустрілися з командиром підрозділу.
Вулицями “посьолка” (хоча насправді поселення має статус міста) їдемо в розташування роти. Орієнтуватися вкрай важко, бо навколо однотипні квартали, зарослі кущами. Ми робимо повороти, об’їжджаємо вибоїни, звертаємо на ґрунтові дороги, пірнаємо в “тунелі” з дерев, знову з’являємося на асфальті. Фари вихоплюють з темряви будинок, хащі, знову будинок, мишу, яка перебігає дорогу, велику яму, шахту, рудого лиса, скульптуру якогось стаханівця (до речі, засновник так званого “стаханівського руху” шахтар Олексій Стаханов помер у психіатричній лікарні міста Торез від алкоголізму). Як тут орієнтуватися? І знаєте, а ці місцини подобаються мешканцям Донбасу. Їм милі серцю всі ці балки, чагарі, степ і напівпересохлі річечки. Правильно писав Василь Симоненко: “Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину”.
Прибули на місце. Знайома картина — покинуті будинки, в яких вояки намагаються облаштувати побут. У дворах прокладено доріжки зі збитих із дощок щитів. На всіх господарських приміщеннях біліють “бірки”. Це основа основ української армії. Без “бірок” вона небоєздатна. “За десять днів я двічі заправляв принтер і використав дві пачки паперу”, — усміхається один з офіцерів.
Вранці приємні клопоти. Зустрічаємося з Оксаною зі Львова, волонтером “Часу змін”. Вона активно попрацювала і змогла залучити багато коштів на закупівлю необхідних матеріалів. Тепер ми обіймаємося, радіємо і снідаємо армійськими макаронами, запиваючи волонтерською кавою з Італії. В Оксани своя історія поїздки на фронт. У Києві їй довелося нелегко. Ось її розповідь.
“Забронювала ліжко в 6місній кімнаті з 19 по 20 число. Вказала час прибуття. Приїхала пізно вночі, одразу ж пішла шукати хостел. Прийшла за адресою, хотіла поселитися. На мою фразу: “Добрий вечір! Я забронювала ліжко в 6місному номері, на сайті booking, ось номер моєї “броні”, адміністраторка відповіла з єхидною усмішкою: “Ну и что? Хостел уже полностью забит. Я не могла быть уверенна, что вы поселитесь, поэтому я туда уже поселила людей”. Я виявила принциповість і сказала, що залишуся в холі, бо мені немає куди піти. Адміністраторка сказала: “Это не приют для бездомних! Убирайся, либо я вызову милицию! Ты здесь искать жилье не будешь. Иди на улицу (01:30 і холодно) и ищи. Мне всё равно, что холодно и ночь. Убирайся!”. Якби не поганий інтернет у хостелі, я б залишилася, але вимушена була знайти житло, тому почала виходити, але перед виходом напам’ять сфотографувала ту особу. Після чого вона зірвалася і почала розпускати руки. Мені справді стало страшно, оскільки я після операції, а вона мене схопила за комір, щоб викинути за двері. А там сходи донизу…”
Оце бізнес і сервіс у найгірших українських традиціях. Але сонечко, смачна їжа, приємна компанія роблять дива. Починаємо вивантажувати. Тягаємо дружньою компанією волонтерів і військових “гуманітарку”, складаємо її рівненько для гарного фотозвіту. “Добре, що привезли ланцюги і шини до бензопил, — радіють бійці, — бо ми свої “вграли” на будівництві бліндажів та траншей. Потрібно було розпускати колоди на дошки. Циркулярної пили немає, то ми бензопилами це робили. Тепер маємо чим дрова заготовляти і різати дороги в посадках”. Обережно починаємо випитувати у хлопців про становище на фронті та ставлення місцевого населення до Збройних сил України.
Хлопці говорять, що обстановка на фронті спокійна, стабільна та контрольована. В переважній більшості обстрілюють позиції української армії на цій ділянці в нічний час. Застосовують кулемети та гранатомети різних систем та калібрів (це ми вночі почули). Бійці стверджують, що заборони на відкриття вогню немає. Рішення приймає командир взводу чи роти, якщо вважає, що є небезпека для життя особового складу. Підтвердженням цьому є інструкція, яку ми бачили на командному пункті роти. Там написано, що бавитися у “війну” не потрібно, бо це може принести втрати серед побратимів, але якщо ворог намагається вас вбити, то вріжте у відповідь. На вогонь з автомата рекомендується стріляти з кулемета, а то й з гранатомета подавити ворожу вогневу точку.
До відведення військ ставляться хоч і негативно, проте вимушені виконати цей наказ, оскільки присягу ніхто не відміняв, як і виконання наказів командування. І в цьому є певний конфлікт, оскільки через розчарування діями військового керівництва армію залишать патріоти, які не будуть мати для себе стимулу й орієнтирів для продовження служби. Вони прийшли захищати Україну, а не відступати. Багато хто пам’ятає про домовленості під час Іловайської трагедії й розуміє, що ціна слова росіян не варта й… Та нічого не варта.
У чому ще є трагедія українського війська? Це армія без генералів. Ні, вони номінально є, проводять навчання частин і підрозділів, їздять із перевірками. Проте їхню участь у військових операціях зведено до мінімуму. Може, оперативне управління генерального штабу і відпрацьовує якісь плани військової операції по звільненню окупованих територій України, але на фронті продовжують діяти максимум полковники.
Під час цих роздумів у розташування приїхала чергова комісія з перевіряльниками на камуфльованому позашляховику. Легендарна 70ка “Ленд Крузер”.
А неподалік водій старезного ЗІЛ131 зварював дуги під тент. “Ліпив” він ту конструкцію з труб квадратного перетину, металевих прутів, десь роздобутих кутиків. Тим химерніший і недолугіший вигляд тут мала брутальна “тойота”.
Настає час фотозвіту. Стаємо поміж привезеного вантажу. Клацає фотоапарат. Раптом скрипуче запитання: “Ета всьо для паказухі?” Трохи осторонь, біля облаштованого мішками з піском сторожового посту, на стільці всівся старий шкарбан. Він ще на початку розвантаження причовгав із сусідньої хати і спостерігав за нами.
— Вам щось не подобається?
— Нє слишу…
— Хочете щось сказати?
— Я нє слишу…
— Ми вас в новинах покажемо. Може, вас мучать карателі та американці?
— Нє панімаю нічєво…
Хлопці радять нам облишити допитувати “передовика виробництва”, який досі ностальгує за Радянським Союзом, мовляв, він частенько відпускає такі кпини, не стріляти ж його за це. Подумалося, що якби сталося загострення обстановки і хтось із присутніх потрапив у полон, то дідуган швиденько знайшов би у собі сили донести про них московитам і сепарам. Таке життя солдатів на Донбасі.
Пора покидати гостинний підрозділ. Наш “Крафтер” поскрипує на ямах. Аж ось і автозаправочна станція. Тут, на перехресті доріг, маємо зустріч ще з одним командиром роти. На роту плануємо привезти позашляховик “Нива”. Поговорили про передачу машини, віддали посилки з дому для одного з бійців та тисячу сигарет на всіх і вирушили на Попасну.
Три роки тому цими дорогами ми вже їздили і нас вважали чи то за божевільних, чи то за сепарських вихідників. Чому? Бо то була “сірасірісінська зона”, яку з приходом ночі намагалися контролювали диверсійні групи ворога. Приїхали ми тоді в район нашого блокпоста з такого напрямку, з якого не мали б виїхати жодним чином. Тим і викликали підозри. Хоча й ми були налякані, коли, заблукавши, вигулькнули біля фортифікаційної споруди без ознак належності до армії України. Тоді все минулося, хоча нам і казали “…та вас і розстріляти тут могли”. Тепер проїхали цими дорогами і полями безпечно. Поки що безпечно…
Попасна живе і працює. На вулицях багато людей та машин. Мирне життя, якому реально може зашкодити відведення військ. У Попасній ще маємо віддати кілька передач. Одну з них передаємо біля командноспостережного пункту батальйону. За шлагбаумом стоїть знайома модель камуфльованої “тойоти”. Еге, багатенько перевіряльників приїхало. Правда, “гуманітарку” вантажимо в той позашляховик. Пани підполковники сказали, що завезуть вантаж адресату.
Поки вантажили в позашляховик допомогу воякам, до шлагбауму підійшла непевного віку жінка. В її очах застигло питання, втім воно (питання) дуже швидко зірвалося з її губ: “А здєсь хлєб давать будут? Кагда я віжу такіє машини, то знаю: будут давать хлєб!” Вона досить пристойно вдягнена, одяг не має характерного амбре постійного жителя вокзального дна. Цікавимося розмірами її пенсії, на що отримуємо відповідь — дві з половиною тисячі гривень. “Но у мєня в домє єсть два спінагриза, — квапливо додає вона, — каториє…”. На закінчення своєї репліки попаснянка добре знайомим рухом постукує вказівним пальцем по горлу.
Українці тих, хто лежить, не добивають, тому, понишпоривши по кишенях, нашкрібаємо з півтора десятка гривень (все що залишилося) і вкладаємо їх у зморщену руку. На обличчі жінки жодних емоцій. Вона ще раз дивиться за шлагбаум, де військові закінчують пакувати плівку, і каже: “Я панімаю па укрАінскі. Ми всє здєсь панімаєм. Кагдато пєсні пєлі. Я знаю зачєм пльонка. Кагда будєт атамний взрив — єю будут накривацца”. Потім, подумавши кілька секунд, знову запитала: “А хлєб давать будут?” І знову звернула на нас той погляд, який тепер видавався поглядом зомбі…
Час і вертатися. Наступна поїздка вже на носі. Потрібно поспішати, бо негоду прогнозують по всій Україні. “Нива” буде дуже у пригоді захисникам України, які продовжують її боронити попри всі політичні негоди в світі. Є надія, що “Все буде Україна!”
