Гуморист чи мученик?

До 130річчя з дня народження Остапа Вишні

130 років тому, 13 листопада 1889 року, на хуторі Чечва неподалік села Грунь Зіньківського повіту Полтавщини народився Остап Вишня — борець за незалежність України ХХ століття, начальник медичносанітарного управління Міністерства залізниць Української Народної Республіки, в’язень комуністичних сталінських концтаборів, письменниксатирик, гуморист, перекладач. Остап Вишня започаткував новий гумористичний тип фейлетону – “усмішку”. Справжнє ім’я — Павло Губенко.
Дитинство і юність
“У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий i потiм — рокiв, мабуть, iз десять пiдряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку”. “Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш — i ростеш собi помаленьку. Так ото й пiшло, значить: їси — ростеш, потiм ростеш — їси”. Так із гумором описував своє народження і життєвий шлях Остап Вишня у гуморесці “Моя автобіографія”.
З дитинства захоплювався творчістю земляка — Миколи Гоголя, “Тараса Бульбу” зачитав до дірок. Ім’я одного з синів головного героя узяв за псевдо, а Вишня — бо любив вишні. А ще на Полтавщині майже біля кожної оселі ростуть вишневі дерева. Родина Губенків виростила сімнадцять дітей. “Батьки гарно молилися Богові, якщо він їм подарував стількох дітей”, — писав у автобіографії Остап Вишня. У Зіньківській школі вчився разом з майбутнім поетомнеокласиком Миколою Зеровим. У 10 років залишився сиротою, проте закінчив початкову школу і фельдшерськовійськове училище в Києві, де навчався безкоштовно як син колишнього унтерофіцера. Під час Першої світової війни працював у хірургічному відділенні ПівденноЗахідної залізниці. Неспокійного 1917 року фельдшер Губенко екстерном склав весь гімназійний курс і вступив на історикофілологічний факультет Київського університету.

Павло Губенко — петлюрівець
А далі стає петлюрівцем, долучається до національновизвольної боротьби за незалежність: вступає до партії лівих соціалдемократів (есерів) і товариства “Просвіта”, захоплено вітає появу Центральної Ради і взагалі стоїть горою за ненькуУкраїну. В автобіографії згодом писав: “Як ударила революція — закрутився. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради до університету, а з університету — до Центральної Ради. Тоді до св. Софії, зі св. Софії — до “Просвіти”, з “Просвіти” — на мітинг, з мітингу — на збори, зі зборів — до Центральної Ради, з Центральної ради — на з’їзд, зі з’їзду — на конференцію, з конференції — до Центральної Ради. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають — там і я! Де говорять — там і я! Де засідають — там і я. Державний муж, одне слово”. Павло Губенко як великий патріот Української Народної Республіки (УНР) докладав чимало зусиль до розбудови нової держави. На 1919й був начальником медичносанітарного управління Міністерства залізниць УНР. Там зблизився з офіцерами Української Галицької армії та Дієвої Армії УНР. У його розпорядженні були всі залізничні шпиталі, в яких лежали хворі захисники УНР. Ризикуючи життям, особисто працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Рятував як міг життя українських петлюрівських офіцерів і вояків, котрі знемагали від ран, отриманих у боях із російськими окупантами: і білими, і червоними, більшовицькими. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними історіями, які сам і вигадував.
1919 рік. Триває війна більшовицької Росії на чолі з Лєніним та білогвардійської Росії на чолі з Денікіним з армією Директорії УНР, яку очолював Симон Петлюра. Відстоюючи інтереси УНР, Павло Губенко опиняється у Кам’янціПодільському. У складі Міністерства шляхів УНР евакуювався до цього міста, де і були опубліковані його перші літературні праці — фейлетони і памфлети. Про початок літературної біографії згадував так: “Перебуваючи в Кам’янці на Поділлі, написав фейлетон про Денікіна й поніс у “Робітничу газету”. Секретарював там Хомик (молодший). Прочитав, сказав: “Добре”. І не надрукував. Потім я поніс свій фейлетон до “Народної волі”. Редактор (небіжчик Часник) узяв, прочитав, сказав: “Добре”. І надрукував”. За підрахунками дослідників, за період з листопада 1919го до лютого 1920 року гумористпочатківець опублікував 37 творів — переважно під псевдонімом Павло Грунський. Навесні 1920 року Павло Губенко повертається до Києва, але відразу ж потрапляє до пазурів більшовицьких окупантів: його заарештували чекісти. У катівнях ЧК поневірявся пів року, аж доки йому не допоміг вибратися з більшовицької в’язниці поет Василь Блакитний. З його легкої руки Павло з’явився в столиці — Харкові, де з квітня 1921го працював у республіканській газеті “Вісті ВУЦВК”.

Антирусифікаторські
гуморески Остапа Вишні
“22 липня 1921 року народився на світ гуморист Остап Вишня” — в “Селянській правді” було опубліковано фейлетон “Дивак, їйбогу!” з таким підписом. Псевдонім швидко став настільки відомим, що справжнє ім’я письменника згадували вкрай рідко — тільки в офіційних паперах. Вишні дали кімнату в комунальній квартирі, а згодом він переїхав у будинок “Слово”, побудований спеціально для письменників. Зі спогадів Володимира Куліша “Слово про будинок “Слово”: “Зросту вище від середнього, виглядав він як “добрий дядько”. Популярність Вишні в ті часи була недосяжною. Сам же Вишня скромний в суспільстві, хороший батько, уважний до знайомих, навіть до дітей, ніколи не відмовляв мені, коли я просив дати мені щонебудь почитати… Ми проходили в його квартиру. На порозі зустрічала нас Цяця — пес завбільшки з доброго теляти… Дружина Вишні — така ж весела і життєрадісна артистка Маслюченко, худенька непосидюча донька Леся — образ своєї мами… Коли Вишня приходив до нас (Куліші жили в третьому під’їзді того ж будинку. — Авт.), то від сміху в нас довго боліли не лише роти, а й животи. Він умів розповідати анекдоти неперевершено. Сам він при цьому голосно, громоподібно реготав”. У пресі один за одним виходять збірки його “усмішок”: “Кому веселе, а кому й сумне” (1924), “Реп’яшки”, “Вишневi усмiшки (сiльськi)” (1924), “Вишневi усмiшки кримськi” (1925), “Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився”, “Лицем до села”, “Вишневi усмiшки кооперативнi”, “Вишневi усмiшки театральнi” (1927), “Ну й народ”, “Вишневi усмiшки закордоннi” (1930); двома виданнями (у 1928 і в 1930 році) вийшли у світ чотири томи “усмішок”. Їхня головна тема — розвінчання недоліків людини й суспільства.
У 1926 році Остап Вишня опублікував збірку “Українізуємось”, що за три роки витримала п’ять видань. Провідний мотив — відродження національної гідності українського нації і розвиток української мови. Частина усмішок Вишні грали роль скорострілів у запеклій битві 20х років проти агресивного російського імперіялшовінізму. Сенсацію вчинила в Україні і в Москві гумореска Вишні з приводу виступу наркома освіти РСФСР А. Луначарського проти українізації і за русифікацію шкіл на Кубані. У гуморесці, написаній на зразок легендарного листа запорожців до турецького султана, кубанські козаки після всіх з’ясувань пропонують російському наркомові зробити їм те, що й запорожці пропонували турецькому султанові. Подібних антирусифікаторських гуморесок Вишня написав немало. Письменник критикував, гостро висміював злободенне, віджиле, чуже й вороже народові. “Для літератури, помоєму, треба перш за все — чесність, — писав у щоденнику Остап Вишня. — Потім уже талант, здібність та інше. Тоді й буде література!”.

В’язень комуністичних
сталінських концтаборів
Такі його погляди не сприймала тодішня окупаційна російськокомуністична влада. 1933 рік. Розкручується виток сталінських репресій проти української інтелігенції. 13 травня покінчив з собою близький друг Вишні і сусід по будинку “Слово” Микола Хвильовий. Розповідають, що Вишня три дні, зачинившись у будинку, плакав і повторював: “На кого ж ти нас, Григоровичу, покинув? Що вони з тобою зробили?” Через пів року, 26 грудня, заарештували і самого Вишню. У цей час ішов процес “Української військової організації”, і до нього “підключили” трьох письменників — Олеся Досвітнього, Сергія Пилипенка та Остапа Вишню. Перший в Україні позасудовий і закритий “терористичний” процес відбувся в Харкові 3 березня 1934 року. Лише Остапа Вишню було “помилувано”. Інших дев’ятьох осіб, обвинувачених у справі УВО (ще не завершеній — загалом було заарештовано 148 осіб), розстріляли. Письменника засудили до 10 років таборів за “терористичну змову”. Начебто він готувався здійснити замах на українофоба, ІІ секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. На допитах, відкидаючи безглузді звинувачення, Остап Вишня жартував, що “в такому випадку, чому б не звинуватити мене і в згвалтуванні Клари Цеткін”. Покарання відбував в УхтимськоПечорському таборі. 1937го його мали розстріляти. Для цього етапували до іншого табору через річку Печору. Оскільки крига вкрила річку, заарештованих довго не могли доправити до місця призначення. За цей час начальника табору розстріляли, а наказ про страту Остапа Вишні загубився.
Творчість в умовах рабського суспільства і “тюрми народів” СССР
1943го Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби той своєю творчістю надихав на боротьбу з УПА. Він написав збірку памфлетів про “буржуазних націоналістів” “Самостійна дірка”, що врятувало письменника від подальших репресій. Однак воїни УПА привітали повернення з таборів Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА ще й досі живе і бореться. Вишня почав творити з успіхом власний тип гумористичного нарису, оповідання і навіть новели (“Мисливські усмішки”, “Кримські усмішки”). У “Мисливському оповіданні” він дав зразок новели, несподіваний гумористичний кінець якої “знімає” весь попередній витонченоліричний сюжет. У “Ярмарку”, що не поступається відповідним описам Гоголя, Вишня засобами мовнозвукової і кольорової палітри змальовує барвистоспівуче море українського ярмарку.
Нелегкі підсумки робив Вишня своєму життю і праці. “Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити”, — пише він у щоденнику. Він натякає на те зло, яке найбільше давило і різало його талант: “Зло найбільше космополітизму (Вишня під цим терміном розуміє ЦК КПРС) в тому, що вони молодим не давали ходу. Вони… позбивали на протязі кількох десятків років всі молоді паростки літературні! Ось у чім найбільше зло!” Тут Вишня завуальовано пише про “Розстріляне Відродження” і серед зрубаних молодих паростків літературних бачить і себе. Москва в 30х роках знищила українську літературу за “націоналізм”. “Оті дурні, — пише Вишня, — що кричать “Націоналісти!”, не розуміють, що я зумів об’єднати любов до мого народу з любов’ю до всіх народів світу!” І далі: “Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!”
У 15ту річницю оголошення в пресі про розстріл 28 українських письменників московським виїзним судом у Києві — 18 грудня 1949 року Вишня обережно й завуальовано нотує в щоденнику: “Чому я мушу боліти, страждати за того, хто прийшов у літературу?.. серцем, душею, болем моїм? Чому? Чому такий біль у мене, не тільки за “провалля” в літературі… Який жах, що я знаю особисто людей, що створили перли нашої літератури. Я їх бачив, з ними говорив, за одним столом сидів, їв, пив, сміявся, жартував… А потім читав”.
У 1955 році Остапа Вишню реабілітували. Комуністичні концтабори підірвали здоров’я письменника. 28 вересня 1956 року гумористмученик помер від розриву серця. Похований на Байковому кладовищі. На знак вшанування пам’яті його ім’ям було названо вулиці в Києві та Полтаві. “Просто не любив я печальних лиць, бо любив сміятися. Не переносив я людського горя. Давило воно мене, плакати хотілося… Я народний слуга! Лакей? Ні, не пресмикався! Вождь? Та Боже борони!.. Пошли мені, доле, сили, уміння, талану, чого хочеш, тільки щоб я хоч щонебудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, щоб народ усміхнувся!.. щоб хоч одна зморшка його трудового, задумливого лиця, щоб хоч одна зморшка ота розгладилася!”.

За матеріалами інтернетвидань підготував Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області