історія та музика михайла степаненка

Володимир Cкринченко
Відійшов у вічність Михайло Борисович Степаненко — видатний український композитор і піаніст, народний артист України, професор та багаторічний завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, голова Національної спілки композиторів України. Безперечний внесок Михайла Борисовича в українську музичну культуру, який десятиріччями невтомно збирав у свою “історичну скарбничку” унікальні свідоцтва про розвиток вітчизняної музики ще від доби стародавньої Русі до сьогодення. Адже музична культура України минулого ще й досі лишається terra incognita для пересічного українця. Останнім часом склалася добра традиція публікацій його історичних розвідок: від першого видання “Музично-історичних етюдів” Михайла Степаненка минуло понад сім років, проте інтерес до його досліджень не спадає. Працьовитість, дбайливе ставлення до слова, майстерність письменника і фахівця принесли йому заслужене визнання у світі української музики. Про це свідчить успіх цього просвітницького видання серед широкого загалу та фахівців. І як підсумок багаторічних досліджень і невтомних пошуків митець видав на суд читача збірку своїх історичних нарисів під загальною назвою “Статті. Дослідження. Спогади”. Видана удруге видавництвом “ГРОНО”, на жаль, невеликим накладом (150 примірників), ця збірка стала бібліографічною рідкістю…

“Читач, сам того не відаючи,
є співавтором книжки ще задовго до того,
як вона до нього дійде”.
(Ян Парандовський, “Алхімія слова”)

Ця збірка митця — своєрідне виявлення його палкої любові до рідної Батьківщини, до її національної історії та культури. Останнє видання її доповнене матеріалами, які охоплюють часовий простір від європейської та давньоруської історії ІХ століття (“Тіні забутих предків”), культурно-мистецькі реалії України першої половини ХІХ століття у фактах біографії Миколи Маркевича (“Микола Маркевич”), а також культурне життя Києва ХХ століття у спогадах про педагога Л.В. Калішевську (“Калішé”).

про що розповідають літописи
Раннє середньовіччя у Європі було бурхливим. Нетривалі держави, тривалі війни перекроювали географічну мапу європейського континенту. А на сході Європи народжувалася у муках слов’янська держава, на чолі якої став легендарний Рюрик, норманський (данський) король язичників-слов’ян. Саме йому професор Степаненко, який не був профільним істориком, присвятив свій нарис “Рюрик”. Мабуть, несподіваним було звернення музичного фахівця до суперечної, але дуже важливої для тлумачення витоків нашої державності цієї історичної постаті, родоначальника могутньої князівської династії Київської Руси-України. Як відомо, існують різні версії щодо народження Рюрика, його родини і кола оточення, життя й діяльності на історичному тлі тої доби. Михайло Борисович вибудовує власну версію цього суворого воїна-завойовника і водночас державника. (Своїми роздумами щодо Рюрика поділився Михайло Борисович із читачами ще раніше у своєму нарисі “Рюрик” на сторінках журналу “Всесвіт”, № 3—4 за 2016 рік).
І як продовження цієї теми — нова розвідка з історії України у нарисі “Тіні забутих предків”, у якій Михайло Борисович прагне розповісти про драматичну боротьбу слов’ян-язичників із ранньофеодальною німецькою державою на чолі з імператором Оттоном Великим. Мужній спротив наших предків християнській експансії з Заходу Європи відображений у деяких літописах того часу, зокрема Адама Бременського “Діяння архієпископів гамбурзької церкви”. Бажання загарбати слов’янські племена, примусити їх стати частиною німецької держави завжди було офіційною політикою імператора Оттона Великого. Слов’янські племена приречені були відстоювати своє право на життя, свою слов’янську самобутність та віру, яку намагався поглинути християнський захід Європи. Апогеєм боротьби поганської релігії (тобто, язичництва) з християнською була реформа великого князя Володимира, який знищив пантеон поганських богів на чолі з Перуном у Києві. Вже наприкінці 988—990 рр. утвердилося християнство у Київській державі, яка стала надійним оплотом слов’янського світу в протистоянні з європейським Заходом. Ось так історичні розвідки Михайла Степаненка розширюють наші уявлення в часі й просторі щодо існування слов’янськой цивілізації на сході Європі.

“бандуристе, орле сизий…”
Доля Миколи Маркевича як творчої особистості завжди цікавила Михайла Степаненка переважно у музичному аспекті. Історик та етнограф, поет і перекладач, музикант і композитор Микола Андрійович Маркевич зробив визначний внесок у культурно-історичну спадщину української минувшини, ще й досі гідно не оцінений.
У молоді літа Микола Маркевич блискуче опанував гру на фортепіано; навчався у відомого піаніста-віртуоза Джона Фільда, а згодом брав участь в ансамблевих концертах.
Заради дум та пісень кобзарів він готовий був вирушати у далекі мандри по Україні. В молоді літа та й наприкінці життя невтомно збирав він перлини духовної культури українського народу. Згодом це відгукнулося у його захопленні пісенним фольклором, зокрема у збірках “Українські мелодії” та “Народні українські наспіви”. Разом з композитором Глинкою об’їздив Микола Маркевич села Полтавщини, збираючи старовинні пісні. На основі записаних в Україні кроксмейстерських маршів Глинка створив знаменитий “Марш Черномора” з опери “Руслан і Людмила”, партитуру якої вдячний композитор подарував Маркевичу.
Зустріч із Тарасом Шевченком у Петербурзі, куди навідався Маркевич за цензурним дозволом на видання “Історії Малоросії”, принесла йому дарунок долі — дружбу Кобзаря та посвяту на іменини: “Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Тебе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає…” Саме тоді Тарас Шевченко дарує Маркевичу перше видання “Кобзаря” та отримує від нього “Народні українські наспіви”. Разом із Тарасом Микола Андрійович входив до Кирило-Мефодіївського братства, до якого залучено було широке коло представників української інтелігенції.
У Турівці, родовому своєму маєтку, невтомно працював Микола Андрійович над “Історією Малоросії”. Ця праця здобула високу оцінку навіть такого великодержавницьки налаштованого літературного критика, як Віссаріон Белінський. “Історія Малоросії” насичена надзвичайною поезією, як її поетичні народні думи…” — писав він.
Подих її відчутний у багатьох творах Тараса Шевченка — у поемі “Гайдамаки”, в офортах “Дари Богданові в Чигирині” та “Смерть Богдана”.
Цікавий матеріал про славетне життя Миколи Маркевича надають мемуари його правнука Ігоря Маркевича, видатного французького композитора і диригента, “Être et avoir été” (“Нині і колись” — у перекладі з французької), які виклала Є. Косачевська у нарисі “Ігор Маркевич: біля джерел” на сторінках журналу “Всесвіт”, № 3 за 1982 рік.
На жаль, немає вже могили Миколи Маркевича. Після Жовтневого перевороту 1917-го збурені більшовицькою пропагандою селяни Турівки вчинили глум на місці поховання Миколи Маркевича. Врятувати вдалося лише надгробок з місця поховання, який перевезли до Яготина і встановили у місцевому парку (див. Лисенко І. “Музики сонячні дзвони”. — К.: “Рада”, 2004 — С. 365).

навколо калішевської
Нелегко, мабуть, відтворити у пам’яті реалії 50-х рр. минулого століття. Свою розповідь Михайло Степаненко починає з того, як зі своїми товаришами — Сергієм Скринченком та Володимиром Кобилком (у майбутньому — Симоненком, автором досліджень з історії джазу) — “стояли в тисячних чергах за передплатними виданнями”. Крім передплатних видань молодь ще захоплювалася музикою, не цуралася й джазу, та головне — невтомно навчалася у школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка, де викладала Людмила Володимирівна Калішевська, видатний фахівець та особистість. З Калішевською познайомив Михайла Степаненка Сергій Скринченко, який навчався у неї в той час. В її класі в різні роки крім Сергія Скринченка навчалися Володимир Бистряков, Людмила Різоль, Сергій Сильванський, Світлана Ляшенко та ін. У своїх спогадах Михайло Борисович вшановує її пам’ять, висловлює слова подяки цій видатній жінці й педагогу. (До спогадів Степаненка додає автор нарису ще й свої власні враження).
Елегантна і струнка, наче англійська леді, Людмила Калішевська була людиною надзвичайної волі і рішучості. Понад усе прагнула бути господаркою власної долі, та не завжди їй щастило у цьому. Її молоді літа припали на бурхливі роки громадянської війни, коли вона, 20-річна студентка саратовської консерваторії, стала нареченою вченого-патофізіолога Андрія Багдасарова, учня Олександра Богомольця (див. Дрозд В. “Ритми життя” — К.: Молодь, 1977. — С. 123, 124), з яким переїхала 1920 року до Москви. Там Людмила Багдасарова навчається у Московській консерваторії у класі Костянтина Ігумнова (див. Мильштейн Я. “Константин Николаевич Игумнов” — М.: Музыка, 1975. — С. 320, 321, фото). Найближчі її друзі того часу — видатні піаністи Лев Оборін, Володимир Софроницький та його дружина Ляля Скрябіна.
На початку 30-х Людмила Володимирівна у Києві, де вдруге виходить заміж. Цього разу за вченого-патофізіолога Євгена Татарінова (і теж учня Богомольця). Проте лиха доля й тут ламає їй життя: раптова смерть чоловіка кладе її до лікарні на тривалий термін. Після одужання розпочалася її плідна педагогічна робота у школі-десятирічці ім. М. В. Лисенка. Прагнення наповнити своє існування новим духовним змістом надає їй другого подиху для життя. Навколо неї поступово формується своєрідний осередок друзів-однодумців, інтелектуалів, а її оселя на Липках стає центром культурно-мистецького життя музичного Києва. Крім учнів в її вітальні — композитори Віталій Кирейко, Валеріан Довженко і Микола Сильванський. Там вона влаштовує концерти з їхніх творів, а також зустрічі з професором Володимиром Нільсеном, Лялею Скрябіною та засновником космічної медицини академіком Миколою Сиротиніним.
З ностальгійним теплом згадує Михайло Борисович ті незабутні часи…

роздуми вчасні і невчасні
Розгортаючи цю книжку, відразу відчуваєш, що автор по-справжньому вболіває за Україну, її майбутнє. Про це свідчать і роздуми митця про долю культури у нашій країні. Професор Степаненко звертає увагу на вирішальну роль музичної культури у житті суспільства, її спроможність згуртовувати людей, у вихованні почуття патріотизму.
Головною проблемою, що непокоїть митця, є небезпечна тенденція відсторонення держави від культури. Це стосується фінансування, коли діячі культури увесь час повинні йти до чиновників із простягнутою рукою і благати їх, щоб вони виконали закон про бюджет. І державу аж ніяк не хвилює, що талановита молодь тим часом тікає за кордон. Ось таке відсмоктування інтелекту може призвести до справжньої культурної деградації.
Якщо найталановитіша молодь утече, то з чим залишиться Україна?
“А навіщо тоді держава існує?” — запитує професор.
Як людина і патріот, який щиро вболіває за долю України, він звертається до суспільства із застереженням: “Знищити культуру — це означає знищити Україну!”
От якби про це пам’ятала влада…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment