Ще раз про правопис: що треба врахувати при його зміні

Анна-Віталія ПАЛІЙ

Очищення української мови і повернення її до здорового стану — те, чого насамперед потребує наша мова для свого щасливого життя. Передусім мусимо звернути увагу на корені слів, бо вони — запорука її розвитку і, найважливіше, — продовження. Бо хто би погодився заради милозвучності голосу лишити себе можливості продовжувати рід? Те саме стосується і мови.
Тому заваджати, а не заважати (завада), пристрастність, а не пристрасність (пристрасть), виїздний, а не виїзний (їздити), вистарчить, а не вистачить (старчити), мистець, а не митець (мистецтво) та ін.
Якщо кумедний, то кумедія, а не комедія. Прадавнє унук, а не онук. У сучасності — усучаснити, а не осучаснити, у тотожності — утотожнити, а не ототожнити, у зброї — узброєння, а не озброєння, у звуці — узвучення, а не озвучення. При такому написанні бачимо органічний зв’язок мови, її єдність, цілісність. Мова — як органи і системи в тілі людини — взаємопов’язані, взаємодоповнені й у взаємній підтримці. Якщо обидва, то обидвох, а не обох, оба — половина слова.
Важко зрозуміти, для чого говорити навіщо (жива народна мова так не каже), коли можна сказати нащо, також і не нещодавно, а недавно.
В українській мові збереглися слова, похідні від основного, у той час, коли саме основне — лише в сусідів. Це означає, що в нас дуже багато слів “позичили”, не прагнучи віддавати, чи правильніше сказати, декларативно політизовано відібрали.
Є слово розбір, але розборки, а не розбірки, як нині часто пишуть, те ж саме хрін, але хрону, а не хріну. Бо ж Львів, але їдемо до Львова, а не до Львіва. Ну і, звичайно, Київ — Київа, а не Києва.
Чому спросоння, а не з просон­ня, як правильно писали на початку XIX ст. Чому спочатку а не зпочатку? Чому зліва, але справа, за аналогією має бути зправа, тим більше, що слово справа вже є, і воно має інше значення.
Слово матір походить від старовинного матара, тому матір вживаємо не тільки в родовому відмінку, а й у називному.
Нарешті, що важливо — слова нехай і хай вживаємо як тотожні. Але нині часи конкретності, тому коли хочемо щось ствердити, не слід спереду вживати заперечну частку не-, бо вона відмінює сказане до навпаки. Напримір: треба — не треба, маємо — не маємо, примітний — непримітний, багатий — небагатий, хай — нехай. Те саме зі словом немає. Немає — то нема чи є? І ще: маємо конкретне значення слова хаяти, охаювати. Тому, можливо, варто повернутися до най, воно прадавнє і підходить за значенням.
Місце — тому замісць (за місце), а не замість (за місто). Надихати — надхнення (від дух), а не натхнення (від тхнути). Хто увів таке написання цього слова у правопис, сильно принизив наш народ, заперечив правду, перевернувши значення слова до навпаки.
Самі чи сами? Са- — спільнота, -ми — ми, отже “спільнота ми”. Народ має спадкову пам’ять на живу мову. Як правильніше: тобто, себто чи цебто?
Варто повернути автентичне українське слово лучче, яким на письмі послуговувалися ще минулого століття, а нині вживається у розмовній мові. Воно походить від лучитися, прилучатися у значенні приєднуватися, творити спільноту (розлучатися — ділення, отже, є негативним проявом), випромінюватися, блищати. Ліпше — воно ж на польський манір. Краще — дуже близьке за значенням, але не повністю відповідне.
Існує в українській мові і слово кусок (автентично вживається у народі) поряд із кусень, і те, і друге — від кусати. Шматок походить од шмати.
Нині дуже поширений іменник стілець у значенні крісло. Це — русизм. Крісло і є крісло. А стілець чи стільчик — виключно низький, збитий з трьох дощок і без опори для спини. Правда, слово стілець вживають у медицині, але там воно не означає предмет для сидіння. Також русизмом є слово гусь, теж нині часто вживане. Українською — тільки гусак.
Варто взяти до уваги притаманне українській мові тверде і м’яке звучання деяких голосних і позначати їх на письмі. Напримір у слові дідів — перше і м’яке, друге — тверде. Іноді маємо неправильне читання. Як письмово виділити, щоби відповідно прочитати, тестів (жінчиного батька, тесть) чи тестів (від тести)? У першому випадку і м’яке, у другому — тверде. А слова грати (дієслово) і ґрати (іменник) різні за значенням, нині ще часто записуємо їх однаково.
Ще не чітко визначене написання таких слів, як євангелисти чи євангелісти, Вифлеєм чи Віфлеєм, Галилея чи Галілея, Пилат чи Пілат та ін. На нашу думку, важливішим мало би бути первісне звучання, а не нинішня вимова.
Описане вище — лише схема, що звертає увагу спеціалістів на той часовий мовний наліт, який уже варто пошліфувати. Хай уточнюють. До слова, високопрофесійною працею, яка дає щедрі пропозиції з уточнення орфографії, фахівці визнали “На захист желехівки” Богдана Метика (Львів, “Ліга-Прес”, “Тріада плюс”, 2008). Окрім рідної, автор знав ще дев’ять мов і мав можливість порівнювати. Він подає цінні поради задля повернення до свого, природного, яке часто є вищого порядку, ніж у сусідів і ліпшим за нав’язане зрусифікованими правописами.
Мова — найточніший показник політичного статусу народу. І оздоровлення мови — один із найважливіших чинників оздоровлення нації. Попри війну, яка є зовнішнім тиском на психіку, нині — унікальний випадок за всі минулі триста років чи й більше — уперше можемо самі правити свою мову, без нав’язаної зовні орфографії. Тож скористаймося ним. Іноді собачий гавкіт прискорює ходу каравану.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment